Війна! З перших же днів війни письменники пішли на фронт, в бій. Їх було понад тисячу, чотири сотні – назавжди залишилися на полях битв.

Серед загиблих – одеські письменники: Євген Петров, Вадим Стрельченко, Дмитро Надєїн, Всеволод Багрицький.

Але в строю залишалися молоді та початківці, що вже після війни стали професійними письменниками та поетами.

В Одеському літературному є кілька залів, експозиція яких цілком присвячена одеським письменникам другої половини ХХ століття. І в ці дні варто згадати, що тридцять сім з них – це учасники війни! Про їх фронтові дороги розповідають фотографії, статті, розповіді і, звичайно ж, вірші. У фронтовій пресі публікувалися багато з них: Юрій Усиченко, Григорій Карєв, Юрій Трусов, Олександр Батров. З’явилися перші публікації починаючого журналіста Аркадія Голишева. Багатьом стали відомі надихаючі на подвиг статті Кузі Істребкова, під псевдонімом якого публікувалися журналісти Володимир Лясковський і Григорій Плоткін. Фронтовими дорогами пройшов Ізмаїл Гордон, який пішов на війну відразу після закінчення школи, пізніше став одеським поетом. У роки війни почав писати вірші молодий лейтенант Іван Рядченко. Серед захисників Одеси були моряки Григорій Поженян і Григорій Карєв.

Представляємо вашій увазі деякі з віршів і фотографій письменників, що представлені в експозиції ОЛМ.

 

ГРИГОРІЙ КАРЄВ

МОРСКАЯ ПЕХОТА

Как соль в нашу кожу, вошел в наши души

Обет – свой корабль не бросать никогда.

Но в час испытаний на горькую сушу

Мы с палуб сходили спасать города.

Враги называли нас: – Красные черти.

Друзья называли: – Бессмертное племя.

А мы не мечтали тогда о бессмертьи,

Мы просто сражались за море и землю.

Враги называли нас: – Черная туча.

Друзья называли нас: – Гвардия флота.

А мы назывались скромнее и лучше,

Точнее и проще: – Морская пехота!

1942

 

***

 

Першою книгою Г.М. Поженяна стала збірка віршів «Вітер з моря» (1955).

Григорій Поженян брав участь у створенні кінофільмів «Спрага» (1959), «Ніколи» (1962), «Прощай» (1966), «Поїзд в далекий серпень» (1971) та інших. Саме фільм «Жага» про наше місто. А в експозиції вірш Григорія Поженяна «Я зовсім звідти родом». І хочеться згадати рядки з вірша «Епілог», які ранять серце і зараз.

 

ГРИГОРИЙ ПОЖЕНЯН

 ЭПИЛОГ

– Вернешься – ты будешь героем,

ты будешь бессмертен, иди! –

И стало тревожно, не скрою,

и что-то кольнуло в груди,

и рухнул весь мир за плечами:

полшага вперед – и в века…

Как это не просто – в молчанье

коснуться рукой козырька,

расправить шинельные складки,

прислушаться к дальней пальбе,

взять светлую сумку взрывчатки

и тут же забыть о себе…

***

 

КОНСТАНИН СИМОНОВ

ЖДИ МЕНЯ

Жди меня, и я вернусь.

Только очень жди,

Жди, когда наводят грусть

Желтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара,

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придет,

Жди, когда уж надоест

Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,

Не желай добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души…

Жди. И с ними заодно

Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь,

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: – Повезло.

Не понять, не ждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с тобой, –

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

1941 г.

 

***

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

 

Я знову плачу мимоволі…

Чому?.. Та хто б не плакать міг.

Ось люди, вирвані з неволі,

Ідуть по вулицях вузьких…

«Бабуся!.. Як вони терзали

Тебе… все клацав їх курок…»

Вона ж як з ночі проказала:

«І не питай мене, синок…»

Махнула зсохлою рукою

Й пішла… а серце – йок та йок…

«Дівчино мила, що з тобою?

Де васильковий твій вінок?

Дівчино, де твоє намисто?

Хто розгубив його між трав?..»

«Моє намисто у фашиста,

Вінок мій німець розтоптав…»

І очі зблиснули… З металу

Ті очі сині, як мечі…

«Я на городі зарубала

Його сокирою вночі…»

Пливуть, летять думки печальні,

Страшним усе здається сном…

Біля військової їдальні,

Як тіні, діти під вікном.

В руках у них відерця з жерсті…

Я чую сьози на щоці…

Це з вами, о мої обдерті,

Обідом діляться бійці…

Ще попливуть потоки крові,

Все далі будем ми іти,

Щоб повне люті і любові

До щастя серце донести.

1943

 ***

ЗИНАИДА ШИШОВА

МАТЕРИНСКОЕ

Я не танки вижу, не разведку,

Не санбата холщовую сень

(Это тоже снится, только редко) –

Переправу вижу каждый день.

Мост еще был в сорок первом взорван,

Затонул понтон, но все равно,

Страшный, в ледяной воде по горло,

Ты идешь, нащупывая дно.

И опять скрежещут над причалом

Четырех прожекторов мечи…

Помнишь, я в окно тебе кричала:

«Ноги мне смотри не промочи!»

 

1944

 

***

 ОЛЕСЬ ГОНЧАР

 Танкіст

Сніги! Не сніги, а ріллі,

Наорані смертю за мить.

І хлопець – одне вугілля –

Біля танка свого лежить.

Руку підняв до неба.

Крик занімів на вустах.

Бо жити б йому ще треба

В незайманих десь містах,

Ще б чути довкола себе

Той гомін прекрасних міст.

Бунтуючи, зняв до неба

Чорний кулак танкіст.

І руки його обгорілі

Не хочуть такого кінця!

І зуби аж сяють білі

На спаленій масці лиця!

Бо то ж недомріяна мрія,

То ж вірність його комусь –

Напис на танку біліє:

«Жди –

я вернусь!».

 

1945, Секешфехервар

 

***

ЗИНАИДА ШИШОВА

ДЕМОБИЛИЗАЦИЯ

Дорогой сержант такой-то,

Где твой головной убор?

Вот по Альтерклёстербургу,

Всем ветрам наперекор,

Ты идешь – русоволосый –

С непокрытой головой,

Ни одной трофейной вещи

В этой сумке полевой!

Так по Альтерклёстербургу

Ты шагаешь налегке,

Ни одной немецкой вещи

В вещевом твоем мешке.

Вы себе из всех трофеев

Разрешили только ром,

И вчера его распили

Все сержанты вчетвером.

Ты шагаешь без пилотки

И чуть-чуть навеселе

По красивой, по немилой,

По такой чужой земле.

Как-то слишком здесь приятны

И податливы поля,

Слишком рано здесь оделись

Нежным пухом тополя,

Как-то слишком здесь охотно

Задрожал весенний зной, –

Даже не сравнить такое

С нашей медленной весной.

Здесь порой не угадаешь –

Март ли, май или июль…

Берегись, сержант такой-то,

На  углу стоит патруль!

Надевай свою пилотку

И поправь подворотник, –

Не отвыкнешь от порядка,

Если за войну привык!

 

1945

 

***

 ЛІНА КОСТЕНКО

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря! –

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, –

той першийвіршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав – осипалась стіна.

***

Багато сумного згадується зараз в ці дні пам’яті. Дуже показовим є вірш письменника-фронтовика, одесита Івана Рядченко, яким ми і завершимо наш невеликий опус.

ИВАН РЯДЧЕНКО

В ДЕНЬ ОКОНЧАНИЯ ВОЙНЫ

Ещё стояла тьма немая,

в тумане плакала трава.

Девятый день большого мая

уже вступил в свои права.

Армейский «зуммер» пискнул слабо –

и улетел солдатский сон!

Связист из полкового штаба

вскочил и бросил телефон.

И всё!

Не звали сигналистов.

Никто не подавал команд.

Был грохот радости неистов.

Плясать пустился лейтенант.

Стреляли танки и пехота.

И, раздирая криком рот,

впервые за четыре года

палил из «вальтера» начпрод.

Над мутной торопливой Тисой

и стрёкот выстрелов, и гул.

К жаре привыкший повар лысый

зачем-то ворот расстегнул.

Не рокотали стайки «яков»

над запылавшею зарёй.

И кто-то пел.

И кто-то плакал.

И кто-то спал в земле сырой.

Вдруг тишь нахлынула сплошная,

и в полновластной тишине

спел соловей,

ещё не зная,

что он поёт не на войне.

1945