“Живемо надіями” писав Костянтин Паустовський 1943 року в одному зі своїх листів.
Сьогодні, 8 травня, ми згадуємо про Перемогу над фашистською Німеччиною в роки Другої світової війни. Згадуємо про всіх загиблих на цій страшній війні і про тих, хто повернувся з фронту. Повернувся в мирне життя і почав його наново, долаючи всі тяготи воєнного і повоєнного часу.
Одним із таких фронтовиків був письменник Костянтин Паустовський. У листі до свого друга, письменника Рувима Фаєрмана він писав у жовтні 1941 року: «Що писати про себе? Півтора місяця я пробув на Південному фронті, майже весь час, не рахуючи трьох-чотирьох днів, на лінії вогню. З москвичів бачив Михалкова і Бориса Горбатова, в Одесі бачив Олешу. Був і на сущі, і на морі. У половині серпня повернувся до Москви, де ТАСС, зважаючи на мій “похилий” вік, вирішив залишити мене в Москві (“в апараті ТАСС”), а потім, на вимогу Комітету у справах мистецтв, – і зовсім відпустили для роботи над п’єсою для МХАТу.    

    У Москві я прожив недовго, квартиру розбомбили, жив більше у Федіна в Передєлкіно, незабаром поїхав до Валі і Сірого в Чистополь (під Казанню), куди евакуювали всі сім’ї письменників. У Чистополі залишатися було немислимо, – з великими труднощами переїхав до Алма-Ати… Живемо у чудової людини – казахського письменника Мухтара Ауезова, він поступився нам однією кімнатою»

     Живучи в Алма-Аті Костянтин Паустовський багато працює – пише п’єси, кіносценарії, нариси, оповідання. Так, у лютневому листі 1942 року до письменника Юрія Яновського читаємо: «Дорогий Юрію Івановичу, не сваріть мене за те, що я так довго мовчав. Писав великий сценарій для Мосфільму (Мосфільм і Ленфільм – тут), мене мотали, квапили, як водиться у кіношників, і тільки вчора нарешті все закінчилося. Послав Вам бандероллю п’ять крихітних оповідань. Переклав їх Юрій Корнійович /Смолич – Л.М./, і переклав, наскільки я розуміюся на українській мові, чудово. Якщо оповідання підійдуть – буду радий.

     … Важко, живемо надіями, і якби не Смолич – рідкісна людина на землі, – було б і зовсім погано”. Тут йдеться про український журнал “Українська література”, який до війни називався “Радянська література”.

У травні 1942 року, у листі до Рувима Фраермана Костянтин Георгійович пише: “Я багато працюю. Написав сім оповідань (для американських газет, вони вже надруковані), два сценарії, зараз пишу п’єсу для МХАТу. Працювати важко, – швидко втомлююся, став “поганий здоров’ям”. Тільки роботою рятуюся від тривоги, від постійних думок про все, що відбувається.
… Пишу я розпатлано, зовсім не про те, про що б треба написати. Я міг би цілі сторінки писати Вам, Рувець, про те, про що я думаю майже безперервно, як одержимий, – про мир, перемогу, спокій, про дорогу на Чорне озеро, про старі дерева в саду в бабусь, про минуле – чи буде все це?”.

     Крім творчої роботи, яка займала весь вільний від побутових тягот час, Паустовський, якому вже виповнилося 50 років, знаходив у собі сили виступати перед пораненими. У липні 1942 року, в листі до Сергія Навашина, якого він усиновив 1941 року, Паустовський писав: «Я виступав днями в дуже важкому госпіталі, серед безруких і безногих (обрубків). Було моторошно і важко, але все обійшлося дуже добре».

У лютому 1943 року Паустовський повертається до Москви, а за кілька місяців переїжджає в Солотчу (Рязанська область), де продовжує багато працювати. «У Солотчі я писатиму “для себе” – другу частину “Дима отечества” та автобіографічну повість – величезну і дуже вільну за жанром – це буде і автобіографія, і сотні людей, і пейзажів, і епоха, і всілякі роздуми. … Мені дуже хочеться її писати, не поспішаючи, по-справжньому», – пише він Сергію Навашину в травні.

З цього листа ми вперше дізнаємося про плани Паустовського почати роботу над автобіографічною повістю, яка отримала назву “Далекие годы” і стала першою книгою “Повести о жизни”. Робота над повістю “Далекие годы” тривала понад два роки. Про її публікацію Паустовський домовився з редакцією журналу “Новый мир”.       В грудні 1945 року, в листах до Сергія Навашина Паустовский писав:

      – 9 грудня 1945 р. “Ми живемо тихо-тихо і навіть, можливо, нудно через мою роботу. Написав уже 18 глав, залишилося глав 5-6. Видно кінець. І дуже не хочеться відриватися для якої-небудь іншої роботи. Але зараз, на щастя, я отримав гроші з “Нового мира” за першу частину, і цього вистачить, щоб закінчити повість. …Усю повість (першу і другу частину) пропонує видати “Молодая гвардия”. Що виходить, важко сказати, – то мені подобається, то здається, що багато зайвого. У всякому разі, матеріал цікавий. Лише б його не шматували. У другій частині гімназійні глави перебиваються главами про п’ятий рік, художника Врубеля, літо в Ревнах, брянських артилеристів, першу поїздку до Криму, моє репетиторство. Усе це треба буде ще привести до ладу (як кажуть, композиційного)…”.                                                                                         

   – 29 грудня 1945 р. “Взагалі ж життя проходить у трудах і клопотах. Усе складно, і немає дня, щоб не доводилося возитися з якою-небудь дурницею, – то немає газу, то води, то тепла і т.д. і т.п.
Посилаю тобі “Новый мир” із “Далекими годами”. Усе-таки повість
трохи зіпсували, – викинули всю пасху і викинули ще три-чотири фрази (звісно, хороші). З боку це, можливо, і непомітно, але я-то бачу і засмучуюся, хоча і не дуже, все-таки добре, що її вдалося надрукувати. Журнал ще не вийшов (цілком), але окремі номери вже просочилися, і мені вже дзвонять різні люди і вітають.
…Від другої частини я відірвався ненадовго… Зараз я… знову сідаю за другу частину. Думаю, що в січні її закінчу, – вона буде втричі більшою за першу і її, мабуть, доведеться розбити на дві частини. Дуже багато матеріалу, і якби можна було, то я писав би і писав цю частину без кінця… Дуже хочеться писати…”.

     Отже. Першу частину повісті “Далекие годы” вперше було опубліковано в журналі “Новый мир” наприкінці 1945 року. Окремою книгою вона вийшла у видавництві “Детская литература” наприкінці 1946 року. Із цього видання було вилучено два розділи: “Плеврит” і “Браво, Уточкін” – про перші польоти одеського авіатора Уточкіна. Розділ “Плеврит” згодом відновили, розділ же “Браво, Уточкін” було втрачено і відновити його не вдалося. Передбачуване ж видання у видавництві “Молодая гвардия” не відбулося, оскільки редакційна рада видавництва ухвалила рішення розсипати вже зроблений набір книжки через те, що: “У книзі занадто багато ліберальної благодушності і мало революційного гніву”.  Офіційна критика зустріла “Далекие годы” стримано. Вважалося недоречним для радянського письменника в цей час писати спогади про дитинство і, тим більше, про класичну гімназію.

То про що ж ця повість, над якою Паустовський працював у воєнні роки? Вона про дитинство і юність письменника, про його сім’ю, і починається з розділів, присвячених українському корінню його роду.
“Універсал” і печатка, – писав Паустовський, – залишилися в нас у сім’ї від гетьмана Сагайдачного, нашого віддаленого предка. Батько посміювався над своїм “гетьманським походженням” і любив казати, що наші діди і прадіди орали землю і були звичайнісінькими терплячими хліборобами, хоча і вважалися нащадками  запорізьких козаків.
Коли Запорізьку Січ за Катерини Другої розігнали, частину козаків поселили по берегах річки Рось, біля Білої Церкви…

… З роками запорізька буйність потьмяніла. За часів мого дитинства вона давалася взнаки тільки в багаторічних і руйнівних позовах із графинею Браницькою за кожний клаптик землі, у запеклому браконьєрстві та козацьких піснях-думках. Їх співав нам, своїм внучатам, дід мій Максим Григорович…
…Дід, сидячи біля куреня, серед жовтих квітів гарбуза, наспівував деренчливим тенорком козачі думки й чумацькі пісні або розповідав усілякі історії.
Я любив чумацькі пісні за їхню тужливість. Такі пісні можна було співати
годинами під скрип коліс, валяючись на возі й дивлячись у небо. Козацькі ж пісні
завжди викликали незрозумілий смуток. Вони здавалися мені то плачем невільників, закутих у турецькі ланцюги-кайдани, то широким похідним наспівом під тупіт кінських копит.
Чого тільки не співав дід! Найчастіше він співав улюблену нашу пісню:

Засвистали козаченьки
У похід з опівночі.
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі”…

 

Народна козацька пісня “Засвіт встали козаченьки” має кілька варіантів тексту. Автором вважається легендарна Маруся Чурай.

Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися,
Та за свого миленького
Богу помолися!

Стоїть місяц над горою,
А сонця немає…
Мати сина в дороженьку
Слізно проводжає:

“Іди, іди, мій синочку,
Та й не забаряйся.
За чотири неділеньки
Додому вертайся”.

“Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось мій кінь вороненький
В воротях спіткнувся.

Ой бог знає, коли вернусь,
В якую годину;
Прийми ж мою Марусеньку
Як рідну дитину!

Прийми її, матусенько, –
Всі у Божій волі!
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі?”

“Ой рада б я Марусеньку
За рідну прийняти,
Та чи буде ж вона мене,
Сину, шанувати?”

“Ой не плачте, не журітесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв мій кінь вороненький,
Назад сподівайтесь!”

ЛІЛІЯ МЕЛЬНИЧЕНКО