27 січня 1837 року* відбулася дуель між Олександром Сергійовичем Пушкіним і французьким підданим Ж. Дантесом. Пушкін був смертельно поранений. Відлуння пострілу на Чорній річці болем озвалося в серцях мислячих людей.

На початку лютого звістка про смерть Пушкіна надійшла до Одеси. Про цю подію збереглися спогади одеського журналіста М.Г. Тройницького.

М.Г. Тройницький згадує:

 

«Звертаюся до січневої катастрофи 1837 року. На початку лютого цього року я повертався пізно ввечері до себе. Я проходив повз ліцей. Назустріч йшов один мій знайомий. Він зупинився на розі Дерибасівської та Катерининської вулиць і, мабуть, чекав на мене, спостерігаючи, щоб я не пройшов мимо.

Дивлячись на мене уважно, він якось загублено промовив:

– А ви нічого не знаєте? … Отримано листа. Пушкін бився на дуелі, поранений смертельно; пишуть, не житиме.

Я не сказав нічого і пішов далі. Хотів, здавалося, піти і від чутної звістки, і від самого факту, про який вона говорила… Чекаю пошти з гарячковим нетерпінням. Прийшла нарешті! Я в газети. Боже! Що це таке? І одна, і друга, і всі як одна, категорично, з жорстокою ясністю свідчать все про одне, все про те саме – про смерть.

Біжу до друкарні, що містилася суміжно з поліцією, на Преображенській вулиці, прошу дати мені папери, і в такому збудженому настрої накидаю статейку для „Вісника“».

 

Цього ж дня багато одеситiв, отримавши столичну пошту, дізналися про смерть Пушкіна. Письменник Б.М. Маркевич згадував, як сприйняли цю звістку вихованці Рішельєвського ліцею:

 

«Увійшовши одного разу до класу, викладач Будрін, який читав у Ліцеї приватну риторику, сказав судорожно тремтячим голосом: „Панове, велике горе спіткало Росію – Пушкіна не стало!» Весь клас, як одна людина, схопився з лавок. „А-ах!“ – стогнанням відгукнулося все. Поет наш, вісімнадцятирічний Ашик, якому судилося самому померти через рік від сухот, істерично заридав і впав навзнак у непритомності. І потім все кругом голосно заридало».

 

За кілька днів у одеських газетах з’явилися статті про смерть поета. Авторами були Олександр та Микола Тройницькі. Брати Тройницькі стояли біля витоків одеської журналістики. Здобувши чудову освіту в Рішельєвському ліцеї, вони успішно працювали в одеських виданнях: старший за віком – Олександр Григорович Тройницький – головним редактором газет «Одеський вісник» та «Journal dʼOdessa», а молодший із братів – Микола Григорович Тройницький, – відомий журналіст та письменник, завідував літературною частиною газети «Одеський вісник».

12 лютого 1837 року Олександр Тройницький помістив у газеті «Journal dʼOdessa» першу некрологічну статтю про Пушкіна, написану французькою мовою.

Цього ж дня М.П. Щербінін, особистий секретар Воронцова, надіслав Тройницькому записку:

 

«Шановний Олександре Григоровичу! Стаття, що сьогодні поміщена в „Journal dʼOdessa“ з нагоди смерті Пушкіна, була прийнята всіма, а особливо графинею Воронцовою, із захопленням. Бо, мабуть, вона, тобто, стаття ця, буде розміщена і в „Одеському віснику“, то я поспішаю озвучити перед вами думку, що народилася у графині Єлизавети Ксаверіївни, що більшість віршів Пушкіна створено в Одесі, під час його тут перебування. Думку ця варто обробити.

Втім, Бог знає, що скажуть у Петербурзі».

 

Наступну статтю – російський текст некрологу Пушкіну – написав Микола Тройницький. Він звучав гаряче, щиро:

 

«…Ми пам’ятаємо його ще квітучим юнаком, коли він жив колись в Одесі…

…З раннього дитинства прислухалися ми до цих чарівних піснеспівів, до цих незнаних доти оборотів російської мови, до цієї нечуваної у нас гармонії мови. З любов’ю стежили ми за кожним кроком поетичного поприща його життя, дорожили його славою, бо бачили у ній нашу славу – славу Росії. Ми звикли вважати це славне життя невід’ємним, безсмертним станом російської літератури; ми ніколи не думали, ми не осягали можливості втратити нашого незабутнього…

Пушкін! Пушкін! Навіщо так рано, так несподівано?! І немає наступника в тебе, віщий співак нашого часу!».

 

«Подали статтю графу (М.С. Воронцову – Г.С.), – згадує Микола Тройницький. – Він став читати її, читав дуже уважно, і дозволив друкувати, помітивши при цьому: „Чи не багато тут сказано? Адже в нас був Державін, Ломоносов…“».

Втім, цього ж дня (12 лютого) Воронцов напише до Петербургу директору канцелярії Міністерства внутрішніх справ М.І. Лексу:

 

«Ми всі здивовані і засмучені смертю Пушкіна, який зробив своїми обдаруваннями так багато честі нашій літературі. Ще гірше думати, що нещастя цього не було б, якби не замішалися в цій справі комеражі, які замість того, щоб заспокоїти людину, дратували її і довели до сказу».

(У цьому року М.С. Воронцов відвідає вдову Пушкіна і висловить свої співчуття).

 

Наступного дня, 13 лютого 1837 року, у газеті «Одеський вісник» буде опубліковано другу некрологічну статтю про Пушкіна, написану М.Г. Трійницьким. Замість підпису вказано: «Повідомлено».

Два одеських некролога Пушкіну були першими, опублікованими в провінційній пресі, а, по глибині змісту та щирості можуть бути зіставлені лише зі знаменитим некрологом, написаним В.Ф. Одоєвським («Солнце нашей поэзии закатилось…»).

Одеса оплакувала коханого поета.

Глибину горя, яким були пройняті одесити та люди, пов’язані з Одесою, можна відчути за листами, надісланими у лютневі дні столичним знайомим.

Поет В.Г. Тепляков 22 лютого 1837 писав В.А. Жуковському:

 

«Так, немає вже на землі нашого Пушкіна. Душа вирує обуренням, і кров’ю обливається серце при думці, яким чином і ким викрадено подібне життя в вітчизни, що ним пишалася».

 

Д.М. Княжевич, піклувальник Одеського навчального округу, писав С.Т. Аксакову 23 лютого 1837 р.:

 

«Пушкіна шкода, дуже шкода. А ще шкода, що майже всі наші чудові таланти закінчують подібним чином: згадайте про Грибоєдова, Рилєєва, Батюшкова, Милонова, Озерова та ін. і ін.».

 

В Одесі ще довго обговорювали дуель та смерть Пушкіна та обставини, що призвели до нещастя. Влітку 1837 року М.М. Раєвський під час зустрічі з поетом В.А. Жуковським у будинку письменниці А.П. Зонтаг «багато говорив про Пушкіна». З Одеси до столиць продовжували летіти листи друзям зі здивованими питаннями, зі щирим почуттям гіркоти та обурення.

В Одесі 1845 року поет Я.П. Полонський, близько знайомий із Л.С. Пушкіним, братом великого поета, слухав розповіді Льва Сергійовича про те, з яким обуренням Пушкін реагував на призначення його камер-юнкером:

 

«Брат мій, – говорив він (Л.С. Пушкін – Г.С.), вперше почув про своє камер-юнкерство на балі у графа Олексія Федоровича Орлова. Це розлютило його настільки, що друзі його повинні були відвести його в кабінет графа і там всіляко заспокоювати. Не знаходжу зручним повторювати тут те, що говорив з піною на вустах розгніваний поет з приводу його призначення».

 

Полонський також згадував: «В Одесі в моїх руках був зошит, у який було вписано всі анонімні листи, перед дуеллю отримані Пушкіним».

 

Живі та щирі відгуки одеситів на драматичні події 1837 року яскраво висловили палке кохання мешканців нашого міста до великого російського поета, який видав Одесі «грамоту на безсмертя».

____

* Всі дати в статті дано за старим стилем.

 

Література

 

Де-Рібас О.М. «Ареопаг» про Пушкіна // Пушкін: Статті та матеріали. Вип. I. – Одеса, 1925.

Відгуки одеських газет про смерть Пушкіна / Повідомив Л.С. М-ч (Мацеєвич) // Русская старина. – 1887. – Т. 54. – Квітень.

Відгуки про Пушкіна з півдня Росії / Зібрав В.А. Яковлєв. – Одеса, 1887.

Боріневич-Бабайцева З.О. Пушкін та одеські альманахи // Пушкін: Статті та матеріали. Вип. ІІ. – Одеса, 1926.

Алексєєв-Попов В. Пушкін та літературне життя Одеси // О.С. Пушкін у Львові. – Одеське обласне видавництво, 1949.

Пушкін у невиданому листуванні сучасників (1815-1837) // Литературное наследство. Т.58. – М., 1952.

Шейман Л.О. Два одеські некрологи про Пушкіна // Временник Пушкинской комиссии, 1973 – Л.: Наука, 1975.

 

Галина Семикіна