«Найбільша мужність – терпіння…»

Б.А. Нечерда, запис  у щоденнику від  4 липня 1988 р.

 

Борис Нечерда – поет, письменник, журналіст. Талант, який з роками набув сили і мав би стати  провідною зіркою постмодернізму українського письменства. «Ясність, після якої нарешті нам, завжди запізнілим сучасникам, стає зрозуміло, якого великого поета втрачено. Чи все-таки знайдено? – писав Ю. Андрухович про Нечерду.

Народився на Вінничині, все свідоме життя з 17 років і до останніх днів, Борис Нечерда прожив в Одесі. Проте зберіг українську автентичність,  був  людиною, котра   жадає бути і є сама собою. Творчий доробок поета є спробою  осмислення неповторності та цінності внутрішнього світу людини.

Нечерда протягом майже всього життя вів щоденники. Зошити робив сам, акуратно переплітав, це було заповітне. Волею долі в музеї опинилися три книжки-щоденники: 1988-1989 рр.,  1989- 1995 рр.,  остання – 1995-1997 рр.  Їх передала нам сестра поета Ніла Грибовська.

Це більше ніж біографічні побутові записи. На сторінках щоденників багато роздумів, картань,  письменник не жаліє себе – «мій песимізм живиться моїм особистим безсиллям». Людина  з письменницьким хистом передчуває будучність, талановита стає пророком.

З щоденника 1995 року, 27 січня: «…я читаю російську пресу, акуратно обсервую московське радіо й ТV, я доскіпливо аналізую «Свободу» російською мовою й дедалі більше переконуюся в тому, що від певного часу (власне, чи не від пори нашої незалежності) триває цілеспрямована, винахідлива і, треба визнати, доволі-таки талановито змодьована пропаганда проти України та українства; при цьому ні-ні та й прослизне відверто ворожа думка про підступних хахлів, конфлікт із якими не лише вірогідний, а й по своєму невідворотний.

Ясно, московські мудрії при цьому не забувають пролляти крокодилову сльозу; мовляв, їм важко й уявити, як же це слов’янин буде вбивати майже такого ж самого слов’янина. Але вони – вбиватимуть! Тобто накажуть солдатській масі вбивати, а самі вмиють руки – на всяк випадок. Синдром Пілата.»

Він писав не для нас – він пише про себе, говорить з собою і виявляє глибини свого мислення. Коли читаєш ці рядки, то переживаєш, розумієш і бачиш, що то і про тебе він говорить, твоїми словами, тільки знайшов їх не ти.  Деякі творчі  доробки письменника відомі лише із щоденника – це невідомий роман «Терористи» (записи 19 вересня, 15 червня та інш.), може, потім цей задум ввійшов у романи «Квадро» та «Священний мрець».

А на сторінках щоденника  10 лютого1989  йдеться про вірші, котрі потім увійдуть в «Останню книгу», яка вийде друком  майже через 10 років  у 1998 р. по смерті поета.

 

---

Вибірка із щоденника 1988 року.

 

Червень, 15. 1988

«Яка страшенна (….нерозбірливо) , що я застопорив роботу над терористами! І тим самим уникнув (у власних очах) безчестя… Адже всілякі алюзії, дуля в кишені – то мужність жебраків.

Роман повторю, але жорстко. Українська наша проза – курва, вона заслуговує, щоб їй вивертали матку навиворіт.

Лють бере, як подумаю: які ж бо ми  перелякані! За щонайпоодинокими винятками, українська проза по-хуторянські солодка, сентиментальна і – вторинна. Тут я трохи (гм?) згоден з Коротичем. Кріпацька література, і я в ній – раб, такий самий несамостійний раб, яким і Гончар є , з  його (навіть) «Собором».   …У нас розплодилося занадто много літературних генералів. Блиск цяцьок і пози (замість позиції), зовнішня глибокодумність і велемовність, і респект. Але той генералітет уподібнився африканству: що не чисельніша та неспроможніша голосрака армія, тим пишніші мундиро-регаліїї на генералах…

До болю гнітить мою хохлацьку душу нехохлацьке запитання: як могло статися таке, що в такого народу, як мій, не знайшлося такого «шухлядного» письменника і , мать нас так, поета, що рівні були б і Булгакову з Платоновим, і Дудінцеву, і Гроссману і навіть Рибакову (попри все), не кажучи про Твардовського? Як?

Невже перекинчики, типу Черниченка, праві – і українській нації бракує інтелекту? Ні, не варто впадати в емоції. Діло потрібне. Робота. Навіть із точним знаттям, що все – для шухляди. На потім. Чи на ніколи. Мушу, зобов’язаний так жити, так писати. Тільки б вийшов друком Сезон! Мені б сім`ю нагодувати, та боргів здихатися, та сміх і годі, зо дві сорочки придбати. Рве мене, мозолить і солить нутро задум європейської дійсно, української справді, лютої прози. То має бути роман (не виключено, що з дідом Рембезом[1] – у ряду інших доль-калічей, доль-незтинців) з принадливо новою концепцією.

Фабула вже наочна, вже існує , вже жива. І мова жорстка; плоттю українська, на додаток м’якенька, мовби рукавичка боксерська, але в гній таке кувадло, що як увалить – кінь копитом.

Я купаюся, тішусь у таких щойно складених фразах, перечитую чернетку і щоразу ніби вперше в житті,відкриваю і дивуюся з багатства і всеможності рідної мови. Ой, не рабська вона, не солодке лише лемдзяло, а інструмент загрозливий і добросердий!»

Червень, 30. 1988.

«Знову невідворотною умовою існування письменника настане мовчання, а дуля в кишені – як звичайний прояв мужності. З міркувань меркантильних: мій роман, у його нинішньому вигляді світу не побачить. Я знову запізнився! Хоча цього разу «відлига» тривала цілих три роки. Жаль, що роман стане шухлядним. А шкода ще більше, що в ньому багато що лише названо! Так собі. «Аптека. Улица. Фонарь».

Питається: що я робитиму далі? А– писатиму! Найперше: підточую «Вибране» (колись та вийде). Доб’ю «Терористів». Або навпаки – розпочну роман абсолютно  для мене новий. Відповідний теперішньому моєму рівню думання та поцінування життя.

Як то кажуть, ще не вмерла. І ще. Треба серйозно зайнятися здоров’ям.  Тільки здоровий дядько здатний буде подужати грядуще безвременье.»

Липень, 4.1988

«Півстолітття за плечами – а без хати. Сам винен! Лінивий і неповороткий у ситуаціях побутових. За течією все. От і несе ріка.

Подумав: найбільша мужність – терпіння. Тобто коли терпиш і зносиш свою підстаркувату мудроту, користі від якої не більше за юначий оптимізм, котрий як правило не справджується через надмірний запас років життя попереду.

Обмеженість, чернецтво бажань і комфорту зокрема – то запорука ймовірного вдосконалення. Письменництву потрібен пайок, розумне дозування. В правильності цього міркування я переконуюсь на власній шкурі.»

Липень, 5, 1988

«Цікаві часи випадає мені пережити. Їх у запальності зовуть іноді судьбоносними. Від них не одмахнутись, а тим часом…

Розум одне говорить (не піддавайся гіпнозу говорильні, не дай себе ошукати), а душа – інше: наш верх! урря! «все дозволено, що не заборонено законом». Натомість мовчить дещось третє… От наприклад. «Чому мовчать поети?! – прийшов (як приходять інші) і запитав Євгеній Дементьєв, між іншим, теж майбутній поет (можливо). – Часом, чи не захлинулися вони свободою?»

(Це як – зозуля вдавилась колоском?.. Втім, я застеріг себе: в цих нотатках по   змозі обходитися без метафор та інших «красивостей», – тільки суть, самий реєстр).

«Свободи не знесли, заважка ноша?» – не вгавав Д-в.

Лишу на його совісті премудре визначення (але яка завидна впевненість, га) – свобода. Для порядного чоловіка – мало оголосити собі «Віднині я людина вільна!» На підверстку потрібна значна політична культура. А на сьогодні, вважаю, загальна політична культура низька, тобто її рівно стільки, щоб вистачило на те, аби ще благенька суспільна демократизація стала приреченою на повернення до тиранії.

Принагідно можна було б нагадати філософські постулати про тиранію, про її приреченість…, але ті втішливі  казки мене не обходять.

Проте в одному Д-в має таки рацію: поети мовчать. От критики, публіцисти, «чисті» прозаїки, до певної міри драматурги – ті  на гвалт  кричать, сорочки розпанахують ( на собі й один на одному): обвинувачують один одного в усіх смертних гріхах, зводять рахунки, всяк на свій копил обстоюють власну значущість (або «зачинство» в перестройці, відданість їй), змішують супротивників з гімном; що їхня істина – істинна, останньо-інстанційна.

Гвалт, пташиний базар.

Я далекій від гадки, буцім у тому всьому немає  ладу, організованості, навпаки – я навіть вгадую організаторську руку, і підозрюю, кому все це вигідно. Все це – це й означає «це»: переварити інтелігенцію, не дати їй консолідуватися. А відтак не дати добачити простий житейський трюк: підміна суті фразою. Бо така думка діалектика: за революціонером іде функціонер, апаратник нової масті.

Чорт з ним! Гвалт – то й ґвалт. Своя користь у цьому теж є. Крім очевидного, нерозумного застовпленням кожним із многих крикунів індивідуального Клондайка. А на цьому фоні поети – що ж? Мовчать. Заціпило.»

6 липня, 1988.

« Учора не подужав дописати  – ніч видалася душною. Лазня!

Отже поети відмовчуються. Всі. Кращі. Справжні. Мною любимі. Не вірю, а певен, що все це – від більшої совісності, більшої діткливості. Та й інструмент їхній – ювелірно тонший, ламкіший,  легше піддається розлагодженню.

А тут іще й ця маревна свобода… Коли нема потреби являти майстерність якнайвищої проби, ховаючи «крамольний» у лапках підтекст та ще в глибший підтекст!

Поети – бо справіку так ото заезопилось…

І ще одна посутня думка. Свобода – категорія не лише філософська, «прайдова», а й зіндивідуалізована (майже до фізіології) психологічна.

І ще. На теперішньому етапі над категорією переосмислення написаного верховенствує категорія зречення.

Покаяння втричі легше зречення. Але ж існує продовження! По собі суджу (річ ясна, без аналогій з іншими поетами). Ловлюся на бажанні кожну мою книжку переписати заново. І то б не склало особливих труднощів, а приневолення – поготів. Адже пам’ятаю, зором бачу, доторком пальців по типографських рядках – угадую здоровий задум речей, первісний, чистий (може, й рівний маненькому відкриттю). І куди це все ділося, на які пси перевелось? Сам винен, сам: дозволив насильство.

І чи не всі до єдиного твору  були  – в більшій чи меншій мірі – обстругані, спотворені, нівельовані.

Нечерди, якого знаю, в тих книжках немає. Все. Хрест! І досить.»

Вересень, 17 (субота), 1988

«Читав Гоголя та Біблію.»

Вересень, 18, 1988

«Гоголь і Біблія. Знову.

Усе більше здогадуюся, чому наприкінці життя, за крок до прірви ( й божевілля в тому числі), за три кроки назад від товариства Микола Васильович  поринув у релігію.

Во дни благополучия пользуйся благом, а во дни несчастия размышляй (Еккл.7.14)»

Жовтень, 27

«… спало на думку: мій час – настане, не може не настати, проте це настання – віддалене, це так само безперечно, як безперечна моя генетична закодованість на ускладнення та невдачі.

Рідко кого з моїх сучасників супроводжує в житті такий ескорт злигоднів. Але схоже вони, хоч як це неприродно, живлять мої задуми. Як би там не було, написати ще встигну  – багато. Маю про що. Знаю – як.»

Лиспопад, 15

«… сидів у нас Ш. Кректав, лаяв себе за нездарність, я ж тим часом правив, переписував рядки його рукопису.

Роботи з книжкою Д.Ш. багато. Проте вона марносуша в принципі: переважає на більшість віршотворів і в задумі їх, а тим паче у виконанні, – непрофесійні, безживні, тупі до сказу! Тоді чому питається, узяв я на себе таку марудну роботу? А – жалько! В данному  разі тут не чулість, не чуйність, що походить на милосердя (як, наприклад, жаліють калічку), тут інше щось… Принизливіше  для тієї особи, котра  – жаліє. Бо: такі «поези» (Ш.  рівня) друкуються на розхват, і будуть друкуватися, допоки віку, бо вони влаштовують катострофічно низький, рабський рівень української літератури, тоді як самоистезатель нечерда з його рівнем, із його думками – завчасний, узагалі передчасний, бо: имеется в наличии обойма талановитих безперечно, але – ситих, «грайників» у геройство та ризик. Я їх не засуджую, однак і не заздрю їм: їхній ситості, їхньому хлібу й до хліба, бо: по-своєму вони нещасніші за мене попри їхню поважність і частодрук… Просто так складалися літературні долі.

Мій хрест: розмінюватися на дрібниці в ім`я чергового приробітку, сподіватися на примарне «краще» й лишити по смерті такий-сякий архів невидрукованого, котрим іще бозна-як зуміє  розпорядитись Ольга Євгеньївна Данилова (Нечерда).

Втім,  і в такому христоношенії свої переваги є.»

Лютий , 10.1989

«За неповних десять днів якось пружно, запоєм (як «Ладу» колись) закінчив Гадюку  й Притулок, що не давались, а на додачу написав (загалом – понад 350 рядків) таких речей, що на їхню появу  ще місяць тому і сподіватись не міг.

По-перше, «Трактат» дуже горесна, дуже особиста річ (цикл? поема? бозна-що).

По-друге (в ряду іншого): Біломорканал, Реконструкція хліборіза, Талант.

В них уже міститься дещо від мого задуму про книжку віршів Європи. А одна штука й самого вразила

Поки означився вищерб

під   пересварку газет,

сонце підбилося вище

лету відкритих гусей.

Сонце підбилося вище,

а на землі , як і перш:

• вкрали картину да Вінчі…
• поміж собою дівиці

крутять любов, і не без…

Лиш-но зі співом allegro

картку-відстрочку та німб

видали з «Атоменерго»

матері вмерлій і мені.

Так от, рукопис вдався такий, що скільки б і що б із нього не вилучали, лишиться корінь. Бо корінь – чи не в кожному вірші.  Адже я й над т.з. «старими» речами попрацював дай боже! Підсилив , загострив, вищирив (від – щирості, а не вищуру зубовного).»

Березень, 5

«Треба пристати до котрогось берега. Вибір – штука все-таки переважно емоційна. Розум, світогляд, узагалі інтелект, – на жаль, підпорядковуються чуттям, навіть коли вони, чуття, суперечать інстинктові самозбереження.

Все воно так, не перечу,  проте ж будь-яка ідея – не женщина, щоб її любити.

Втім, щось подібне (твердження, мабуть, із іншого приводу) читав нещодавно десь.

А назагал усе це не завадить мені: приставати.

Шкода, що знову почуваюся зле, ті чи ті болячки доймають. А втім, то метеодні позначаються таким кандибобором на здоров`ї.

Шанс відродити себе у власних очах і здобутися на самоповагу. Більше ніколи судьба не надасть.»

---

 

Тетяна Заярна