«Ти починаєш своє створення світу – ти пізнаєш» Борис Житков. Частина I.

«Ти починаєш своє створення світу – ти пізнаєш» Борис Житков. Частина I.

В основі дитячої літератури повинні бути натхнення і творчість, їй потрібні великі художники – такі думки висловлювали письменники і поети на зорі створення літератури для дітей в 20-х рр. минулого століття.

Одним з перших творців нової дитячої літератури був великий художник, майстер слова, письменник – Борис Степанович Житков.

Житков розумів, що книга, прочитана дитиною, запам’ятовується на все життя. Мало того, слово створює характер, волю, почуття, і «хто знає, – писав він, – коли воно випливе і надасть незриму свою дію у вчинках дорослої людини».

Борис Житков виріс в інтелігентній родині. Батько його, Степан Васильович, був викладачем математики, автором підручників, один з яких перевидавався 13 раз. Мати, Тетяна Павлівна, – піаністка, в молодості навіть брала уроки у великого Антона Рубінштейна. Будинок Житкова був одним з культурних осередків в Новгороді, недалеко від якого в селі на березі Волхова 11 вересня 1882 року народився майбутній письменник. Через участь у революційному русі батько, Степан Васильович, отримав тверде клеймо «неблагонадійний» і змушений був міняти одне місце роботи за іншим.

У 1890 р. сім’я осіла в Одесі, де Степану Васильовичу Житкову вдалося влаштуватися касиром в пароплавстві. У будинку бували професора, вчені, музиканти. Тут обговорювалися останні книжкові новинки, столичні журнали, звучали рояль і скрипка; в кабінеті С.В. Житкова стояв телескоп, яким батько вчив користуватися Бориса.

Діти Житкова – три дочки і молодший син жили серед книг і нотних зошитів, серед розмов про математику, фізику, музиці, літературі. Борис Житков з дитинства грав на скрипці.

За гостинним столом Житкова збиралася не тільки інтелігенція, а й прості службовці, моряки, яким завжди намагалися допомогти. У будинку Житкова довго жили політичні засланці. В Одесі Борис Житков пішов в школу: приватну французьку, де замість відміток за старанність давали фантики і іграшки. Потім вступив у другу гімназію. Гімназист він був незвичайний, його захоплення не знали кордонів: то годинами грав на скрипці, то вивчав фотографію. Його цікавило всяке вміння, майстерність – тесляра, столяра, мисливця. У підлітковому віці та юності він став відмінним весляром, мисливцем, столяром, плавцем, дресирувальником своїх домашніх тварин. З дитинства Борис був чуйним як до усного, так і літературного слова, до живої народної мови, до пісні, казки, вірша, і сам славився як майстерний оповідач, вражав гімназистів і портових дітлахів незвичайними історіями про подвиги капітанів і підпільників. У тому ж класі, що і Борис Житков, навчався високий, худий, дуже верткий гімназист, майбутній письменник К. Чуковський, тоді ще Коля Корнейчуков. Однокласникам Борис здавався важливим, гордим, навіть гордовитим. «Траплялося, – згадував К. Чуковський, що протягом цілого дня він не вимовляв жодного слова, і я пам’ятаю, як болісно заздрив тим, кого він зрідка удостоював розмовою». Б. Житков здавався К. Чуковському «найчудовішою істотою на всьому світі». К. Чуковський у своїх спогадах писав: «…мене тягнуло до нього, як магнітом». Коли випадок допоміг їм зблизитися, Житков умовив Колю Корнейчукова відправитися пішки до Києва. Вийшли на світанку. У кожного заплічний мішок. Але йшли недовго. Борис був владним і непохитним командиром, а Коля виявився норовливим підлеглим. К. Чуковський згадує, що після цього випадку на якийсь час вони перетворилися з нерозлучних друзів у віддалених знайомих. Борис приходив тільки до матері К. Чуковського, приносячи їй згортки, які вона ховала в погребі. Потім Житков розповів Чуковському, що були в цих пакунках агітаційні листки і відозви. Потроху дитяча сварка забувалася, вони разом ховали українця-підпільника, що втік з Сибіру, разом читали нелегальну літературу, в тому числі «Колокол» Герцена. (Безцензурна газета «Колокол» видавалася О.І. Герценом і М.П. Огарьовим в Лондоні. Видання Герцена нелегально пересилалися через кордон. Одним з центрів транспортування була Одеса). К. Чуковського дуже дивували відносини, що існували між Степаном Васильовичем і Борисом: то були відносини двох дорослих рівноправних людей. Борису була надана повна свобода, він робив, що заманеться, таке велике було переконання батьків, що він не буде вживати їх довіру на зло. Потім Борис розповідав, що ні збрехав їм жодного разу ні в чому. Незважаючи на гадану впевненість в тому, що Житков йде до якоїсь своєї, добре відомої йому мети, йому були притаманні сумніви і болісні роздуми. Він писав: «Живуть в мені дві людини – одна бажає бути артистом, інша – працювати в якій-небудь лабораторії, і обидві для свого щастя».

Вибрав Б. Житков науку. Закінчивши гімназію, він у 1900 році вступив до Одеського Новоросійського університету на фізико-математичне відділення, а в 1902-му перевівся на природниче відділення, але і тут морська наука йшла своєю чергою. Борис став членом яхт-клубу, брав участь в гонках яхт, вивчав вітрильники, водив дубки. У роки студентства побував у Варні, в Марселі, в Яффі, в Константинополі і здав іспит на штурмана далекого плавання. Коли почалася революція 1905 року, Б. Житков був вже людиною загартованою, мужньою. Разом зі студентським загоном Б. Житков обороняв єврейський квартал від погромників. Студентський загін з семи чоловік дав бій чорносотенній дружині і прогнав її. Будинки, потайки від батьків, Борис заготовляв нітрогліцерин для бомб. Револьверами і бомбами озброювалися робочі загони для боротьби з погромниками і поліцією. Але головна справа Житкова і тепер виявилася на море. Він працював в порту, серед матросів, і був членом страйкового матроського комітету. Восени революція впритул підійшла до збройного повстання. Революційним організаціям Одеси необхідна була зброя. За їх дорученням Б. Житков на дубку відправлявся в Констанцу, Варну, Ізмаїл. Там чекали його надійні люди і вантажили на вітрильник оцинковані і запаяні ящики. Він доставляв ящики в Одесу і вивантажував їх прямо в море, в районі Малого Фонтану. До кожного було припаяно кільце, а до кільця канатом прив’язаний рибальський буйок з прапорцем обумовленого кольору. Житков вирушав вздовж берега далі, минаючи місто, а в призначений час виходили в море люди, упізнавали прапорець, піднімали з води і вантажили в човни дорогоцінні ящики. За участь в «заворушеннях» Житкова виключили з університету. Чимало сил коштувало йому отримати дозвіл відвідувати лекції. Але в університеті Житков залишився на положенні «неблагонадійного». У жодній партії Б. Житков не перебував, але завжди був на боці більшовиків, робочих, матросів. Він вступає в заборонену царською владою профспілку моряків, бере участь в таких революційних справах, за які легко можна було потрапити до в’язниці, на каторгу. «В оповіданні “Компас”, – згадує Житков, – майже точно описано те, що було зі мною і з моїм товаришем Сергієм. Його потім за таку ж справу заслали на каторгу. Революція його звільнила». Одного разу треба було терміново переправити велику партію зброї. Підпільники вирішили влаштувати «похорон». Купили труну, склали в нього револьвери, патрони і вивезли на підводі. Візником був Житков, замаскований під «дядька», в свиті, з рудою бородою. Іншим разом, коли Борис з товаришами на човні віз революційну літературу, їх вистежила поліція. Житкову з пакетом довелося викинутися в море. У 1909 р. Житков поступив до кораблебудівного відділення Політехнічного інституту в Петербурзі.

До вступу на кораблебудівний факультет Житков відправляється в іхтіологічну експедицію Єнісеєм. Експедиція мала обстежити велику сибірську річку. Житков разом з Ярославським теслями-переселенцями зібрав крихітне суденце «Омуль», спустив його на воду і поплив по Єнісею. На судні він був і капітаном і вченим. Наукова подорож завершилася успішно. Експедиція благополучно повернулася до Красноярська, і тут Житков прийняв остаточне рішення вступати на кораблебудівне відділення Петербурзького політехнічного інституту. У вересні 1909 р. Житков знову студент, слухає лекції знаменитих професорів – І. Мещерського, Н. Курнакова. «Я радий працювати з ранку до ночі, аби з цього толк вийшов», – пише він батькові.

Через рік Б. Житков їде на практику в Данію. Працює по 10 годин на добу. Восени знову за книги. Вчитися йому радісно. «Так, знаєш, цікаво, що радий би позайматися більше, та ніколи, ось біда», – з листа племіннику. Влітку 1912 року під час морської практики Житков здійснив кругосвітнє плавання на навчально-вантажному судні: він обігнув всю Європу, пройшов Гібралтар, Суецький канал і Червоне море, проплив берегом Африки аж до Мадагаскару, потім попрямував до Індії, на острів Цейлон, в Шанхай, Японію, Владивосток. Всі види морської служби пройшов Житков – від юнги до помічника капітана. В юності він замислювався, ким стати – артистом, письменником, вченим. Ставши дорослим, він став штурманом далекого плавання, інженером-кораблебудівником і фахівцем з авіамоторів. У 1916 р. Б. Житков отримав диплом інженера-кораблебудівника.

Йшла перша світова війна. Житкова забрали на військову службу і направили до Англії приймати мотори для російських літаків і підводних човнів. Прожив він серед англійців 8 місяців. Важко йому доводилося. Чесний, непідкупний, він вимагав, щоб мотори були відмінної якості. Це не всім подобалося, особливо англійським промисловцям. Житков повернувся в Одесу в 1917 р., працював інженером в порту. Завідував технічним училищем, викладав на робітфаку. Коли Одесу зайняли білі, йому, учаснику революції 1905 р., довелося ховатися. Він перебрався в самотню халупку на безлюдному березі за Фонтанами. Разом з ним жили тринадцятирічний хлопчик Володя та волохатий пес Рябка. У бородатому, в латаному одязі, босому рибарі важко було впізнати інженера Житкова.

З неясними планами і надіями він приїхав до Петрограда. Йому хотілося працювати в промисловості, на великому заводі. Але заводи діяли тоді, після громадянської війни, не в повну силу. На біржі праці юрмилися безробітні. Нелегко було знайти роботу інженера. Несподівано його захопила пристрасть до малювання. «Вода і портрет – це завжди мене спокушало і відлякувало своєю складністю», – писав він в одному з листів того часу. У вільний час Б. Житков став писати незвичайний журнал-щоденник. У ньому було все, як у справжньому журналі: вірші, оповідання, навіть кольорові ілюстрації. В одному з номерів журналу-щоденника Житков писав: «Весь тон життя – пітерське шукання роботи. Сьогодні день, коли вже нікуди йти».

А через два тижні сталася найважливіша для нього подія. У цей день він прийшов до К. Чуковського, з яким не бачився досить давно. Житков розповідав дітям різні історії, а діти слухали, затамувавши подих. Чуковський, який повірив в літературний талант свого гімназійного товариша, запропонував йому написати розповідь і звернутися до редакції дитячого журналу «Воробей».

С.Я. Маршак згадував: «Борис Степанович приніс до редакції журналу кілька листків, списаних убористим і своєрідним почерком… Віддавши мені свою розповідь («Над водою»), Житков залишився чекати в галасливому і дзвінкому редакційному коридорі, а я поспішив до своїх товаришів по роботі, щоб разом із ними прочитати рукопис… з перших же рядків його розповідь вразила мене чіткістю, простотою, живою, а не книжною мовою – точною, влучною і характерною. Нам відразу ж стало ясно, що перед нами не випадкова людина, що пробує сили в літературі, а цілком сформований письменник. Вся наша редакція в повному складі вийшла на мою пропозицію в коридор, щоб вітати Бориса Житкова, його зрілий талант і молодий запал».

Гімном безстрашності, хоробрості, готовністю пожертвувати своїм життям заради порятунку людей є розповідь «Над водою».

Прихід Житкова в літературу був не випадковий ні для самого Житкова, ні для літератури 20-х років. Якщо вдуматися в біографію Б.С. Житкова, в його життєвий шлях, стане ясно, що це було зумовлено раннім і різноманітним життєвим досвідом і постійним прагненням передавати цей досвід іншим. Прагненням, яке і відрізняє художника. Житков все життя любив писати щоденники і довгі белетристичні листи, завжди з дитинства артистично відтворював чуже усне мовлення, з юності пробував писати вірші і прозу. До 1923 р. у нього набрався вже цілий зошит віршів, листи його завжди рясніли цитатами з Блоку, Бодлера, Маяковського.

 

Олена Бердиєва

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.