Серпень подарував світові літератури, щонайменше, дві персоналії письменників. Різних за часом життя, різних за стилем, різних… але в житті у обох трапилася Одеса.

27 серпня 1856 року народився Іван Якович Франко – видатний поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, «Великий Каменяр».

27 серпня 1902 року народився Юрій Іванович Яновський – поет та прозаїк, «Майстер корабля».

 

У пам’яті молодого письменника Одеса залишила найромантичніші спогади:

«До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я, підскакуючи, ходив до місту, дивувався на море й забивав голову різною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником громадськості, і громадськість я малював Фемідою з терезами в руках. На одну з шаль мені ніяк не терпілось покласти хоч морського камінця на мою користь.

Ви ніколи не жили біля моря? Ви не знаєте пахощів порту й не ловили бичків на хвилерізі? Вам чужі такі слова, як “клівер” або “грецький” та “очаківський” паруси? Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо змінилося все відтоді, як я вперше довірив себе морській воді.

Мене вражала настирливість моря. Де б ви не йшли, воно завжди синіло між будинками в кінці вулиці. Тротуари – з квадратових плит чорного каменю. По ньому ковзко ходити. Я з півроку зневажливо топтав тротуари, поки взнав від Професора, що цей камінь привезено з Італії і що це – закам’яніла лава Везувію».

 

Останні роки життя Івана Франка, особливо після 1908 року, були надзвичайно важкими. Гігантський розум великого письменника був скутий важкої недугою. Але, незважаючи ні на що, письменник інтенсивно працює, хоч параліч обох рук значно ускладнив роботу. Франко приїжджав до Одеси саме по ліки на цю свою хворість. Але мав ще одну мету – побачити Чорне море.

Спогади щодо приїзду 62-річного Франка до Одеси описав в еміграції Сергій Шелухин в рік десятих роковин Великого Каменяра. («Українство 80-х років ХІХ в. і мої зносини з Ів. Франком» надруковано у «Літературно-науковому віснику» за 1926 р.) Саме його очима ми можемо нашвидку підглянути за життям письменника у нашому місті. Наведемо кілька цитат:

«Восени раненько в Одесі прибіг до мене номерний із німецького поганенького отелю коло Грецького базару та й каже, що до них примостили якогось каліку Франка і що він сказав сповістити мене. Я не думав, що се Іван Франко, але по опису виходило, що, може, й він. Я поспішив до отелю, бо треба було йти на службу в суд. Яке ж було моє здивування, коли я побачив перед собою Івана Франка!

В отелі він уже переночував. Багажу з ним не було ніякого. Він приїхав зі Львова як стояв, навіть без грошей, у старім капелюсі й засмальцьованій та заляпаній старій куртці з одвислими кишенями. Він був блідий, руки дрижали, рухати ними не міг, а пальці були скандзюблені. Се була людина тяжко хвора, і можна було дивуватися, як він міг сам добратися аж до Одеси. Його треба було і одягати й роздягати, і годувати, подаючи їжу просто в рот. Ходив міцно, бадьоро. Говорив швидко, розумно, але у піднятому тоні й знервовано, та прислухався, чи немає образи або якогось намислу проти нього, а при розпитуванні якось ураз ховався в себе. На моє щастя, я з допомогою проф. Кацовського два роки студіював для судових цілей над нервово і психічно хворими, для чого їздив у колонію сих хворих у Костюженах, під Кишиневом. Тому я зараз же знайшов спосіб порозумітися. Я дізнався, що Драгоманов нагнав чортів, щоб скарючили руки, аби хворий не міг писати. Ради сих чортів він утік в Одесу, щоб струсити їх у море… Очевидно, що я піддержав сі думки і в той же день одвів Франка на Ланжерон і примостив його на камені біля морських филь, щоб чорти безпосередньо падали в море…

…Побачивши в нім українця і галичанина, жандарм одвів його до нотаря Михайла Комарова, знаючи його за українця і сподіваючись од його помочі. Комаров упізнав Франка і взявся сам улаштувати його справу, чому жандарм дуже зрадів.

У Комарова було велике помешкання, але ж примостити Франка в себе він не міг.. Франко одначе сим дуже образився, переночував і послав по мене. Так ми й стрінулися з ним.

…О 3-4 годині я вертався зі служби, і ми обідали з чаркою горілки. Годувала Франка моя дружина, бо йому треба було все класти в рот. Проживши оттак зо три тижні, Франко значно поправився. У прилюдних балачках ніхто не сказав би, що він має ідею фікс. Наші розмови були про літературу, про вчених, про письменників, про наукові питання. Франко багато читав у мене і розповідав про план великої “Історії української літератури”, яку він задумав і пише.

…З Одеси Франко поїхав бадьорим, значно поправившись. В Одесі він ні в кого не бував і цілі дні проводив як не на прогулянці, то в мене… Узагалі уникав людей. Я й дружина моя удержували його ще погостювати, але він заявив, що вже набрид, раптом зібрався і раптом поїхав. Казав, що скучив за дітьми, має багато роботи…».