Найбільш значними і такими, що запам’ятовуються, з усіх присвят на смерть Пушкіна є вірші Лермонтова та Кольцова. У вірші «Ліс» Кольцов порівнює Пушкіна з могутнім, сильним, вічним лісом.

Познайомилися поети особисто в 1836-м, за рік до загибелі Пушкіна. Кольцов розповів про своє враження від першої зустрічі з Пушкіним («худий, чорний, з запалими очима»), він відразу привітно звернувся до Кольцова: «Здрастуй, любий друже, я давно хотів тебе бачити», але ніколи нікому не розповідав про довгі бесіді з ним, зберігаючи це в глибині душі як щось найпотаємніше.

Вбивство Пушкіна потрясло Кольцова. 13 березня 1837 року він пише одне зі своїх дивовижних листів А. Краєвському: «Тільки-но зійшло руське сонце, ледь освітило широку руську землю небес, натхненним блиском, життєдайною силою вогню; ледве огласилась могутня Русь стрункою гармонією райських звуків; ледве залунали чарівні пісні рідного барда, солов’я-пророка…».

Вірш «Ліс» – це епічний погляд на загибель Пушкіна. У цьому билинно-казковому вірші Кольцов образно порівнює життя Пушкіна з лісом-богатирем.

***

Посвящено памяти А.С. Пушкина

Что, дремучий лес,

Призадумался, –

Грустью тёмною

Затуманился?

 

Что Бова-силач

Заколдованный,

С непокрытою

Головой в бою, –

 

Ты стоишь – поник,

И не ратуешь

С мимолётною

Тучей-бурею.

 

Густолиственный

Твой зелёный шлем

Буйный вихрь сорвал –

И развеял в прах.

 

Плащ упал к ногам

И рассыпался…

Ты стоишь – поник,

И не ратуешь.

 

Где ж девалася

Речь высокая,

Сила гордая,

Доблесть царская?

 

У тебя ль, было,

В ночь безмолвную

Заливная песнь

Соловьиная…

 

У тебя ль, было,

Дни – роскошество, –

Друг и недруг твой

Прохлаждаются…

 

У тебя ль, было,

Поздно вечером

Грозно с бурею

Разговор пойдёт;

 

Распахнет она

Тучу чёрную,

Обоймёт тебя

Ветром-холодом.

 

И ты молвишь ей

Шумным голосом:

«Вороти назад!

Держи около!»

 

Закружит она,

Разыграется…

Дрогнет грудь твоя,

Зашатаешься;

 

Встрепенувшися,

Разбушуешься:

Только свист кругом,

Голоса и гул…

 

Буря всплачется

Лешим, ведьмою, –

И несёт свои

Тучи за море.

 

Где ж теперь твоя

Мочь зелёная?

Почернел ты весь,

Затуманился…

 

Одичал, замолк…

Только в непогодь

Воешь жалобу

На безвременье.

 

Так-то, тёмный лес,

Богатырь-Бова!

Ты всю жизнь свою

Маял битвами.

 

Не осилили

Тебя сильные,

Так дорезала

Осень чёрная.

 

Знать, во время сна

К безоружному

Силы вражие

Понахлынули.

 

С богатырских плеч

Сняли голову –

Не большой горой,

А соломинкой…

Ірина Діденко