10 лютого – день пам’яті Олександра Сергійовича Пушкіна. День трагічний та світлий.

Мемуаристи свідчать, що народившийся в день свята Вознесіння великий поет надавав цій обставині особливого значення. «Незадолго до своей смерти Пушкин задумчиво рассказывал одному из своих друзей о том, что все важнейшие события его жизни совпадают с днем Вознесения», – писав П.В. Анненков в «Материалах для биографии Александра Сергеевича Пушкина».

«Родился в Вознесение, женился у Вознесения (Храм Вознесения в Москве), – уверен, что мне суждено умереть в праздник Вознесения», – говорил он неоднократно моей матери», –  пише племінник поета Лев Павлищев.

Дійсно, весь життєвий і творчий шлях Пушкіна – це невпинне піднесення до недосяжного на землі ідеалу Досконалості. Не випадково і останні передсмертні слова його – «Ну, подымай же меня, пойдем, да выше, выше, ну, пойдем».

Знаменно, що день пам’яті Пушкіна збігається з днем пам’яті святого преподобного Єфрема Сирина, автора Великопісної молитви, яку незадовго до своєї смерті переклав у благоговійних віршах Пушкін.

Отцы пустынники и жены непорочны,
Чтоб сердцем возлетать во области заочны,
Чтоб укреплять его средь дольних бурь и битв,
Сложили множество божественных молитв;

Но ни одна из них меня не умиляет,
Как та, которую священник повторяет
Во дни печальные Великого поста;
Всех чаще мне она приходит на уста

И падшего крепит неведомою силой:
Владыко дней моих! дух праздности унылой,
Любоначалия, змеи сокрытой сей,
И празднословия не дай душе моей.

Но дай мне зреть мои, о Боже, прегрешенья,
Да брат мой от меня не примет осужденья,
И дух смирения, терпения, любви
И целомудрия мне в сердце оживи.

 

До вмираючого Пушкіна на його прохання запросили «первого, ближайшего священника». Ним виявився Петро Дмитрович Песоцький, який відслужив за годину до цього Всенічне бдіння в пам’ять преподобного Єфрема Сирина. Старець-священик був вражений глибиною пушкінського покаяння. «Дух смирения, терпения, любви» зійшов на вмираючого поета.

Коли Пушкіна запитали, чи не доручає він помститися вбивці Дантесу, то він твердо відповів: «Требую, чтобы никто не мстил за мою смерть; прощаю его и хочу умереть христианином».

За спогадами В.А. Жуковського перед смертю в Пушкіні дійсно відбулося духовне відродження: «В эти последние часы  жизни он как будто сделался иной: буря, которая волновала его душу, исчезла, не оставив в нем никакого следа. Но это не было потерей памяти, а внутренним возвышением и очищением нравственного сознания». 

Жуковський,  який був свідком пушкінської смерті, звернув окрему увагу на вираз обличчя померлого поета. «Это был ни сон, ни покой, не было выражение ума, столь прежде свойственное этому лицу, не было тоже выражение поэтическое. Нет, какая-то важная, удивительная мысль на нем разливалась: что-то похожее на видение, какое-то полное, глубокое удовлетворенное знание. Всматриваясь в него, мне все хотелось спросить, – что видишь, друг?»

З ініціативи В. А. Жуковського в день смерті поета було знято посмертну маску скульптором і формувальником Полієвктом Баліним під керівництвом скульптора Самуїла Гальберга. З знятої форми зробили п’ятнадцять гіпсових відливів маски, які В. А. Жуковський розподілив між рідними і близькими.

Копія посмертної маски Пушкіна експонується і в нашому музеї.

 

Алла Нірша, завідуюча музеєм А.С. Пушкіна