Один з найближчих друзів Федорова – болгарський письменник Стіліан Чилингиров написав про біженців з Росії такі слова: «…Ці люди жили одним бажанням – виговоритися. Вони думали, що в розмовах заглушать тугу за покинутою Батьківщиною, а в піснях втоплять зітхання відчаю. Море болю, гори скорботи несли вони в своїх душах!».

Спочатку Федоров не сподівався надовго затримуватися в Болгарії і мав намір перебратися в Париж, куди в марте 1920 р. приїхав Бунін з дружиною. Однак в Болгарії він прожив тридцять років до самої своєї смерті в 1949 р… За словами прийомної дочки поета Ліляни Шульц, видатний болгарський письменник Іван Вазов переконав Федорова не поспішати з від’їздом до Франції, відзначивши традиційний інтерес болгар до російської літератури, схожість двох слов’янських мов.

Від’їзду Федорова з Росії передував розрив з дружиною Лідією Карлівною.

По приїзду в Софію Федоров був розквартирований в приватному будинку родини полковника болгарської армії Г. Желязова. Господинею гостинного будинку була красуня-болгарка Невена Желязова, після смерті її чоловіка письменник став жити з нею і двома її дітьми однією сім’єю. Більш того, для її дочки Ліляни він став духовним батьком: він познайомив її з російською мовою, російською культурою. Ліляна Шульц написала свої спогади про Федорова, які допомагають створити більш повне уявлення про його життя в Болгарії.

«Весь 1920 рік О.М. Федоров як би вписувався в нове життя. Він став помітний в культурному середовищі болгарської столиці, був не тільки поетом, на якого звертали увагу, а й цікавим співрозмовником, талановитим оповідачем, який близько знав багатьох знаменитих сучасників: Чехова, Толстого, Короленка, Горького, Буніна, Вас. Ів. Немировича-Данченка, Бальмонта, Блока, Брюсова, Білого та інших. До того ж він багато побачив в житті: був сповнений вражень про країни Близького Сходу, Індію, Китай, Японію, Америку, блищав знаннями про світ і оригінальною життєвою філософією», – писала болгарська дослідниця творчості О.М. Федорова Маргарита Каназірська.

Маючи потребу в коштах на життя, Федоров став викладати російську мову в Третьої чоловічої гімназії Софії, читав лекції з російської літератури у Вищій кооперативної школі, в Військовому училищі. Разом з письменником Євгеном Чириковим Федоров регулярно здійснює поїздки Болгарією, виступаючи з літературно-мистецькою програмою, за що друзі жартома прозвали їх Кирило і Мефодій.

Але, незважаючи на зовнішній успіх, гіркота емігрантського життя палила письменника зсередини, і Федоров міг ділитися нею тільки зі старими серцевими друзями. Судячи з відповідей І. Буніна, П. Нілуса, О. Купріна, Є. Чирикова, К. Бальмонта, листи Федорова були сповнені невгамовного болю і нездоланної неприязні до порушеного ритму звичного життя, коли він повинен займатися викладанням, а не письменством.

Подорожі були продиктовані не стільки прагненням здобути шматок хліба, скільки розумінням особливої місії російської культури в слов’янських країнах. Поїздки двох письменників стали наочним прикладом зближення двох культур – російської і болгарської, що цілком відповідало завданням, поставленим Російсько-болгарським культурно-благодійним комітетом.

На першому ж літературному читанні дуже сильне враження справила на публіку маленька поема «Балкани», написана Федоровим 26 січня 1920 року, через місяць після прибуття в Болгарію. Поема прозвучала і по-російськи, і по-болгарськи в перекладі, який спішно був зроблений поетом С. Чилингировим на прохання доктора Миколи С. Бобчева, редактора журналу «Славянски глас». Ця поема стала візитною карткою російського письменника, вона не раз друкувалася в російських і болгарських виданнях, в ювілейних збірниках.

Ім’я Федорова все частіше і частіше з’являлося в болгарській літературній і театральній пресі. Можна сказати, що з середини 20-х років життя О. Федорова увійшла в певну колію. Він інтенсивно друкувався в болгарських газетах і журналах, в місцевій емігрантській пресі («Россия», «Свободная речь», «Балканский журнал», «Русское дело»), за кордоном («Общее дело», «Возрождение», «Русская мысль», «Руль», «Сегодня», «Русские записки» і т.д.). Все тіснішими ставали і контакти з болгарської культурою. Федоров склав «Антологію болгарської поезії» зі своїми перекладами, видану Міністерством народної освіти і чудово оформлену його сином-художником. Підготовка такого видання вимагала ґрунтовного знання болгарської поезії – і класичної, і сучасної. Інтерес до неї виник у Федорова ще в 1922 р. Тоді в журналі «Русская мысль» (Прага) в його перекладі була надрукована велика добірка віршів відомих болгарських поетів І. Вазова, П.П. Славейкова, П. Яворова, К. Христова, С. Чилингирова, Д. Габе і ін. Ймовірно, тоді і виникла ідея антології. За рік-півтора Федоров відібрав і переклав на російську мову 140 віршів 35 поетів. Багато з них вперше прозвучали на іноземній мові.

 

Останні роки життя письменника були затьмарені встановленням після 1944 року нових суспільних порядків, які не передбачали полегшення життя для емігрантів з Росії. Навпаки, до колишніх «білогвардійців» ставилися з підозрою.

Після закінчення Другої світової війни у письменника з’явилася надія, що ім’я його не буде забуто на батьківщині, і що в Радянському Союзі будуть опубліковані його літературні спогади. Його будинок у той час часто відвідували представники Радянської армії і члени делегацій радянських письменників. Але цьому не судилося збутися, і неважко припустити, що тут не останню роль зіграли політичні мотиви. Крім того, що Федоров був емігрантом, в 1937 році була репресована колишня дружина письменника, яка загинула в таборі, а в 1945 р. був заарештований СМЕРШем і відправлений в сибірський табір його син Віктор. З табору йому так само, як і матері, не судилося повернутися. Клопоти батька, який пристрасно бажав дізнатися хоч що-небудь про сина, дали незначний результат: невістка Федорова за весь час отримала в Бухаресті лише один лист.

Що стосується Віктора Федорова, то хотілося б процитувати літературознавця Вадима Ярмолинця: «У сім’ї панував справжній культ Віктора Олександровича. Виконані олівцем і олією автопортрети доглянутого красеня прикрашають будинки американських і швейцарських Федорових. На фотографіях він постає спокійним, зосередженим, повним гідності. В нього чорне, акуратно зачесане назад волосся і модні костюми. Він позує для камери в фотостудії, в театральній майстерні, з молодою подругою на яхті. Безперечна краса підкреслює трагічність його долі. Але з сімейної історії, яка передається з покоління в покоління, явно випливає, що мученик не безгрішний. Об’єктивний спостерігач не може пройти повз того факту, що на початку біографії Віктора Федорова лежить зрада. Ні, не зрада батьківщини – в Громадянську його втеча була зрозумілою й виправданою – він рятував життя. Але, втікши з Одеси, що гинула від голоду і тифу, Віктор кинув напризволяще дружину і двох синів-погодків, старіючу мати. У цьому він повторив вчинок батька, який втік за кордон роком раніше. Як це могло статися?

Питання про кинуту мати першим поставив Катаєв – у „Вертері“: „Вона оберігала його від примх революції, а він тим часом відпливав на човні разом з якимись нібито добре їй знайомими людьми через Дністер, де в передсвітанковому тумані темніли густі прибережні очерети і слабо маячили фігури румунських прикордонників. Тепер він був уже в цілковитій безпеці, але назавжди втрачений для неї, і це було нестерпно важко. Чому ж він кинув її одну, не взяв з собою?“. Дійсно, чому? І чи не була все його подальше життя розплатою за зрадництво?».

 

Зберігся емігрантський архів Федорова, переданий з часом його падчеркою Ліліаною Шульц Фонду культури в Москві. У 1989 і 1999 рр., під час приїздів до Одеси вона передала частину рукописів і фотографій письменника в Одеський літературний музей.

Один із віршів цього архіву відображає гіркі думки російського поета-емігранта:

 

Не дай мне, Боже, догореть

Углём в золе.

Не дай мне, Боже, умереть

В чужой земле.

 

Але все сталося інакше, і письменнику судилося померти саме на чужині.

Немолодий письменник, виснажений роботою над романом про своє життя, а також переживаннями про долю сина і відривом від батьківщини, не витримав всіх хвилювань. 20 квітня 1949 р. у нього стався інсульт, і Олександр Митрофанович згасав ще протягом тижня.

Похорон письменника були більш ніж скромними. Російська громада побоялася прийти до цвинтарної церкви, і ховали письменника тільки найближчі друзі, серед яких була сім’я письменника і поета Стіліан Чилингиров. Чилингиров виголосив своє прощальне слово про незабутнього товариша і письменника, з яким його пов’язувало багаторічне прекрасне творче і дружнє спілкування. У скорботні дні після відходу О.М. Федорова Чилингиров написав вірші, присвячені другу:

 

В храма мрак и вощеници в мрака –

Под тяхното сияние мъртвец.

До гроба чужденец смирено чак

С поднесен от поклонници венец.

Догдето словото безсмъртно иде

От твоите творения до нас

Ала ще бъдем с тебе всеки час.

 

Після еміграції книги Олександра Федорова в Радянському Союзі не видавалися, лише в 1981 році в Уфі був перевиданий роман Федорова «Степь сказалась».

Вірші Федорова, написані в еміграції, сповнені туги за покинутою батьківщиною:

 

Уезжать – умирать почти,

Хоронить то, где жил, любя.

Хоронить там и часть себя,

Прожитому сказать: прости.

 

Пронизані філософськими роздумами про сенс життя, іноді – тривогою за долю єдиного сина Віктора:

 

Где ты, мой мальчик, где ты?

Мне сердце бьет озноб.

У сердца молю ответа,

Но и вещее сердце поэта,

Оно молчит, как гроб.

 

Простежуються в них також і роздуми про долю залишеної батьківщини:

 

Что знаем мы? Куда нас тянет

Над вечной пропастью стезя?

Покуда гром с небес не грянет,

Проведать как всегда нельзя.

И не напрасно враг надменный

Грозой обрушился на Русь.

Он расковал в ней гений пленный.

Родной мне мощью я горжусь.

 

Є серед рукописів, подарованих ОЛМ, і вірші про кохання, присвячені тій, кого так пристрасно полюбив Олександр Федоров в Болгарії – Невені Желязовой, що стала його дружиною:

 

Птичка моя милая, травка моя нежная,

Облачко вечернее, солнышко моё.

Пред тобой раскрылася власть моя мятежная,

Страсть моя безбрежная. – Полюби её.

 

Всього в фонди ОЛМ Ліляной Шульц було передано 73 рукописи віршів Олександра Федорова і 5 віршів, записаних нею по пам’яті. В основному вони відображають думки і настрої Федорова в трагічний період його життя – еміграції і відриву від батьківщини.

Хотілося б ще додати, що не так давно вийшла чудова книга про О.М. Федорова одеського письменника і літературознавця, нині живе в США, В. Ярмолинця «На грани забвения» (реконструкція сімейної біографії письменника О.М. Федорова), опублікована в журналі «Волга» (№№ 1-2, 2019).

 

Ганна Божко