ОДЕСЬКИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ О.М. ФЕДОРОВА

ОДЕСЬКИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ О.М. ФЕДОРОВА

Жив свого часу в нашому місті літератор – Олександр Митрофанович Федоров, відомий в наш час, мабуть, тільки фахівцям літератури, але він користувався великою популярністю за життя. Федоров був відомим в Росії поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем. П’єси Федорова йшли на сценах столичних театрів, а вірші та проза публікувалися на сторінках московських і петербурзьких періодичних видань. В одному з листів А.П. Чехов писав йому так: «Ви талановита людина, і це вже не має підлягати ні найменшого сумніву».

Федоров не був одеситом, він народився в 1868 р. в Саратові і в Одесу приїхав тільки в 1896 р. Одеський будинок Федорова – а поняття це дуже неоднозначне, оскільки власний будинок в Одесі з’явився у подружжя Федорова тільки в 1912 р. – є збірним образом, що з’єднав в собі «багато дач і квартир» (С.З. Лущик). Але всі ці будинки і дачі завжди були відкриті для друзів, для письменників: Буніна, Купріна, для художників південно-руської школи: П. Нілуса, Є. Буковецького, В. Заузе і т.д.

Саме завдяки Федорову познайомилися два великих російських письменника – Бунін і Купрін. «…одного разу, гостюючи у письменника Федорова в Люстдорфі під Одесою, я дізнався, що …приїхав Купрін, і негайно пішов з Федоровим знайомитися з ним», – згадував про зустріч 1897 р. І. Бунін.

А саме про Федорова Купрін писав А.П. Чехову в листі від 6 грудня 1902 р.: «Він така мила, щира і палка людина, і славний товариш».

Підтримує його і К. Чуковський: «В Одесі його дуже любили, там була у нього приморська дача, у якій кожен столичний гість, який належав до літературного або театральному цеху, знаходив привітний прийом і притулок».

Жартівливий вірш «Напутствие А.И. Куприну, летящему на шаре», який пише О.М. Федоров у вересні 1909 р., дуже добре передає характер відносин з Купріним – близьких, іронічних і дуже теплих.

 

Прощай! С тобой в ином увижусь мире.

О, повстречаемся, Куприн!

Исчезнешь ты от нас в эфире,

Причём исчезнешь не один.

Коль твой полёт не будет пуфом,

Ты вознесёшься, как Илья

С пилотом нашим Вандершкруфом

Увы, в нездешние края.

Воздушный шар, надутый газом,

Тебя, что цвёл, как олеандр,

Тебя, утратившего разум,

Умчит, Куприн. О, Александр!

Как из-за туч, превыше гор,

Твоя обширная фигура

Падёт, как некий метеор.

Падёт на землю, иль на море,

Тебя убудет всё равно –

Велико будет наше горе,

Как превратишься ты в… бревно.

Восплачут все земные твари.

Но горше будет плач и стон

О том, что не погиб на шаре

С тобой Юшкевич Симеон.

О том, что в форме неудобной

Твой тёзка, Фёдоров, поэт

Изгадит камень твой надгробный

И проживёт сто двадцать лет.

 

Саме завдяки Федорову Іван Бунін, що гостював в його будинку, зближується з колом Південноросійських художників, і Є. Буковецький, П. Нілус, В. Заузе стають близькими друзями письменника.

У вересні 1898 році був створений шлюб І. Буніна і Г. Цакні. Боярином на весіллі Буніна був Олександр Федоров. За спогадами В.Н. Муромцевої-Буніної, знайомство з Ганною Цакни відбулося наступним чином: «Одного разу до Федорових приїхали в гості їх друзі, грецьке подружжя Цакні». А незабаром видавець і редактор «Південного огляду» Микола Цакні запросив молодих письменників до себе на дачу на 7 ст. В. Фонтану, де і побачив молодий Бунін красуню-грекиню, дочку від першого шлюбу, Аню.

У лютому 1901 року в вестибюлі готелю «Лондон» відбулася зустріч з А. Чеховим, під час якої Федоров представив йому письменника О. Купріна. Після цієї зустрічі, протягом трьох років Чехов і Купрін тепло, по-дружньому спілкувалися.

Саме їм, Федоровим, захопилася п’ятнадцятирічна Аня Горенко (майбутня велика поетеса Анна Ахматова), коли приїхала з матір’ю в 1904 р. в Одесу. Зустріч відбулася, швидше за все, в Люстдорфі, де Аня з матір’ю гостювали на дачі у тітки – Аспазії Антонівни Арнольд.

Анна Горенко пише в Одесі три вірші, присвячених Олександру Митрофановичу: «Лилии», «Над чёрной бездною с тобой я шла», «Молчи!». Наведемо текст вірша «Лілії».

 

Я лилий нарвала прекрасных и душистых,

Стыдливо-замкнутых, как дев невинных рой.

С их лепестков дрожащих и росистых

Пила я аромат, и счастье, и покой.

 

И сердце трепетно сжималось, как от боли,

И бледные цветы качали головой.

И вспоминала я о той далёкой воле,

О той стране, где я была с тобой.

 

Вірш, безумовно, юнацький, але він передає щире почуття юної поетеси.

Для Ахматової зустріч з письменником була, мабуть, тільки епізодом, але для іншого молодого літератора, Валентина Катаєва, це було враження на все життя.

В автобіографічному романі «Трава забуття» Катаєв розповідає про своїх учителів – І.О. Буніна і О.М. Федорова. І якщо Бунін для нього – «метр», який має незаперечний авторитет, то Федоров, скоріше, – старший побратим по перу, що володіє доброзичливим характером, вміє навіть з молодим починаючим письменником тримати себе на рівних.

Запам’яталася Катаєву виразна зовнішність Федорова, його невелика красива голова «з витонченим, злегка горбатим носом і зовсім маленькою сріблястою борідкою».

Катаєв називає його витонченою, вишукано-простою, справді інтелігентною людиною. «Я… став страшним шанувальником і учнем Федорова, який незабаром звик до мене і не без млосності говорив знайомим: – Це Валя. Мій талановитий учень. Ми читаємо один одному вірші».

В «Траві забуття» Катаєв наводить вислів журналіста Петра Титовича Герцо-Виноградського (Лоенгріна) про Федорова, той називає його справжнім письменником, згадує, що Чехову подобався вірш Федорова «Шарманка за окном на улице поёт// Моё окно открыто, вечереет…».

Про Федорова частіше говорять як про гостинного господаря, добру і щиру людину і набагато менше про його творчість.

Отже, про творчість Федорова в Одесі. Ще до приїзду в Одесу, в 1892 році він публікує свої вірші «Деревенские пожары» і «Зимняя дорога» в одеському збірнику «Відгук», що вийшов на користь постраждалих від голоду після неврожайного 1891 р.

«Нарешті в 96-97 рр. я переїхав до Одеси, де років п’ять писав фейлетони мало не щодня…», – розповідає письменник у своїй автобіографії.

Співпраця в одеській пресі Федорова почалася з «Одеських новин». У замітці під назвою «Принцеса Мрія», опублікованій в газеті «Одеські новини» від 22 травня 1896 р., йшлося про те, що співробітником цієї газети О.М. Федоровим переведена у віршах п’єса Ростана.

Живучи в Одесі, в 1898 р. Олександр Митрофанович видає книгу віршів, куди поряд з оригінальними творами увійшли переклади Лонгфелло, Бернса, Шеньє і ін.

В цьому ж році Федоров публікує в «Южно-русском альманахе», який видавався під редакцією В. Дорошевича, свої вірші і прозу.

У 1903 р. в Петербурзі вийшла книга п’єс Федорова, в яку увійшли «Бурелом», «Старый дом», «Стихия», «Обыкновенная женщина», які були свого часу поставлені на сцені Одеського міського театру.

Взагалі Федоровим було видано більше двох десятків книг. Серед них романи, збірки віршів, переклади, п’єси, подорожні нотатки. У 1911-13 рр. в Москві вийшло восьмитомне зібрання творів письменника. До цього слід додати і творчу спадщину емігрантського періоду. Ім’я О.М. Федорова, який поїхав з Росії, довго залишалося забутим.

У 1919-му р. на пароплаві «Витязь», що йде з Одеси до Константинополя, письменник емігрував з Росії. Побував він в Румунії, потім зупинився в Болгарії, з якою він зв’яже останні 29 років свого життя.

25 грудня 1919 р. Віра Миколаївна Буніна записала у своєму щоденнику: «Вчора відбули до Болгарії Нілус, Федоров, Тухолка, Оболенський». Незадовго до цього Олександра Митрофановича попередили, що він засуджений до розстрілу, але вб’ють його «випадкової шрапнеллю», щоб смерть не справила небажаного враження. Довелося поквапитися і негайно покинути Одесу. І Федоров разом зі своїм другом, художником і письменником Петром Олександровичем Нилусом зник у натовпі біженців на пароплаві «Витязь». Попереду їх чекала Варна. У Росії у Федорова залишалися дружина і син Віктор, білий офіцер, який також спішно збирався в еміграцію – через Молдавію до Румунії.

Сталося так, що для Олександра Митрофановича Федорова Болгарія стала другою батьківщиною.

 

Ганна Божко

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.