У фондах Одеського літературного музею зберігається більша частина літературного архіву Михайла Жука. Він більше знаний як художник, але був він і поетом, письменником, казкарем, драматургом та перекладачем. Велику роль зіграв у становленні Жука-літератора його вчитель та друг Михайло Коцюбинський.
Жук у своїх оповіданнях описував життя провінційного міста (у ті роки він жив у Чернігові), робив влучні та ущипливі замальовки з життя дрібних чиновників та міщан. В оповіданні, датованому 1913 роком, Жук дає портрет провінційного журналіста, який щосили пнеться до «вищих кіл» та підлабузнюється перед начальством, зневажаючи усіх інших.
Повністю оповідання опубліковано у другому випуску наукової збірки музею у 2001 році.
У публікації збережено особливості орфографії рукопису М. Жука.

Михайло Жук
«ПІСМЕННИК» (уривок)

В провінційному, хоч і губернському місті, все має загальний зміст і вагу. Фігура губернатора настільки пластична, що просто «з рами вилазить дивиться на всі боки», – по влучному виразу людей, які певні, що добре знають малярство. За тою постаттю, звичайно, виступає парафіяльний архієрей, за ним віце-губернатор, начальник жандармського правління, нарешті й начальники різних канцелярій, складаючи «натуральний добір», – утворюють життьову галерею.
В святковий день видається просто, що прорвало державну греблю… Ллються вулицями потоки кокард, одноманітні одяги, зроблені по виробленій урядом програмі з особливими ознаками для кожної канцелярії окремо: в такт руху метляються на руках білі рукавички і все це нагадує переходящі магазини готового одягу… Не помічаєш на перший погляд людей, ні лиця, ні виразу, усе те затемнено полиском оправи на костюмах, ґудзиками, шпагами, шаблями, острогами та іншими ознаками людської гідності.
Від собору повертає порожній губернаторський фаетон, що яскраво одсвідчує сонце. Наляканий єврей хапливо скидає котелок перед блискучим коритом, замішується в натовпі на хіднику й просо-вується повз стіни домів, щоб не звертати на себе ласкавої уваги… Мабуть, той єврей якийсь дрібний гендляр або ремісник, бо вища частина єврейського суспільства з достоїнством скидає капелюха перед губернатором та його повозкою.
Крім урядовців, як прості вузлики на нитці, трапляються – міщани, слуги та учні середніх шкіл. Ні!.. А представник місцевої преси? Се людина, навіть «іберменш», з погляду самого представника. Лице, наче жовтястий лайковий капшук, без ніякої рослинності, як не вважати маленьких колодочок над верхньою губою. Він рахує себе за «пісменника» і дуже щасливий з тої назви. «Пісменник» носить пальто модного крою, чорний котелок і пенсне на вутячому носі. Мабуть він дуже короткозорий, бо крізь поменьшаючі скла пенсне його й так маленькі очиці, – видаються ще меншими. Волосся на голові довге й м’яке – «кольору каштанового», як позначає жіноцтво, – а на малому пальці правої руки перстень з палаючим серцем, на тій же руці і срібний браслет, що дзвонить дощечкою з написом «сувенір». Ще, як доповнення, хлист з голою, вигнутою до гори животом жінкою на держальці. В кишенях пальто повстромляні різні газети, притиснені жовтими палятурками блокноту.
Коли гарна погода, то голову «пісменник» держить до гори, а коли настерно хляпає дощ і зливає мокрим, благородне обличчя, то він тоді граціозно схиляє її до долу, поступаючись тільки непереможній силі самого «превосходительного» неба. Ще не малу вагу відіграє тут сама публіка, яка оточує «пісменника». Часом і назустріч негоді він підставляє свій вид, аби гоноровито пройти повз знайомого йому колись писарчука з якої канцелярії і показати тим, що він його зовсім не помічає. Кланяється «пісменник» тільки поважним урядовцям, а останнім, коли вони того побажають, салютує по воєнному, злегка доторкуючись до країв бриля.
Побачити «пісменника» можна всюди: на зборах городської думи, на бульварах, в театрі, в кінематографі, в пивних і ресторанах. Але балакають з ним охоче тільки поліцейські надзирателі. Се його видно не скільки не турбує: він переконаний, що балакати треба обов’язково, як тільки настане відповідна до того хвилина. Мовчати можна тільки людині, що має твердий ґрунт у товаристві або людині, що нічого не варта – вони від цього ані трішки не втрачають. А коли необхідно утворити кар’єру «пісменника», – треба особливо вміти побалакати.
У розмові з другими «пісменник» держить себе різноманітно. Чи то промовляє дивлячись через пенсне та заклавши руки за спину, чи тільки при участи пенсне, але вже руки повинно тоді притиснути до грудей, чи то зовсім без пенсне та з руками, що напружено ворушаться біля колін. В розмові з вищою адміністрацією він уперто вдивляється у свою жертву і тоді вираз його очей робиться підлесливим та покірним. Як в такі моменти його погляд слизне у бік публіки, то він зразу міняється і стає настільки чванькуватий і презирливий, що навіть він сам у душі почуває страшливий холодок од своєї величності.
Задовольнившись перемогою, він тоді знов повертає до своєї жертви, заспокоєний, наче помстився на других за те, що примушений прилюдно знижувати свою особу. Починає щулитися на важну персону. Тепер «вони», то є публіка, вже повинні знати, що се не знижування самого себе, а тактика або приклад суспільного виховання. Тільки треба, щоб «вони» пам’ятали про те. І він стає в позу до публіки: на, мовляв, дивись і почувай різницю – «пісменник» і урядовець.
Траплялося, що на вулиці пустопорожні гімназисти кричали йому услід:
– Дурень! – а гімназистки, навіть ті, яких підкоряла його постава, «каштанове волосся» й становище «пісменника», не зважувалися гуляти з ним у людних місцях города. Се він поясняв примхами молодого віку, який і сам перебув, ще як навчався у другій клясі духовної семінарії. Його вигнали відтіля за малий поспіх у науці, та крадіжку книжок і речей у товаришів. Був, правда, тоді і в його момент обурення в душі проти сильних, бо коли зустрічав після того якого навчателя в малолюдному кутку, то лаяв на чому світ стоїть, з особливим притиском і насолодою, задовольняючи тим своє ображене почуття людської гідності.
Тепер чимало одмінилося з того часу, як він перейшов на лінію «пісменника». Деякі учителі запобігають перед ним і дозволяють держати себе без примусу у їхньому товаристві.

Олена Яворська