Люди, виховані на підозрілості
та жорстокості, неминуче
перетворювалися на роботів.
К. Паустовський

Кінець травня завжди був для нас особливим — 31 травня ми відзначали день народження Костянтина Паустовського.
Зазвичай, цими днями ми проводили конкурс дитячого малюнку, у якому брали участь учні Центру естетичного виховання «Моряна». Щороку ми пропонували дітям проілюструвати один із творів Костянтина Паустовського, присвячений нашому місту. Потім було засідання журі, яке оцінювало всі роботи молодих художників і виділяло найталановитіших з них. І, нарешті, 1 червня у Міжнародний день захисту дітей ми відкривали виставку цих ілюстрацій.
Цього року виповнюється 130 років від дня народження Костянтина Паустовського і, природньо, ми запланували різні заходи, присвячені цій даті. Але… У наше життя увірвалася ВІЙНА – Росія напала на Україну. З 24 лютого, з перших бомбардувань великих міст та перших безневинних жертв, мирне життя в Україні зупинилося. Школи, ВУЗи, музеї, бібліотеки закриті чи працюють із великими обмеженнями. Зрозуміло, що за таких умов ми не можемо відзначити ювілей письменника так, як передбачали. Не буде конкурсу дитячого малюнка, адже багато діточок стали біженцями, залишивши країну. І, звичайно, не буде виставки ілюстрацій.
1 червня, у Міжнародний день захисту дітей Міністерство освіти та науки, замість святкових та розважальних програм, запрошує всіх школярів на Всеукраїнський інтерактивний онлайн-урок з мінної безпеки. Як пояснили в Міністерстві, ризик зустрітися з вибухонебезпечними предметами є скрізь, де велися або ще ведуться бойові дії. Тому дітям важливо знати, як розрізняти такі предмети, щоб зберегти своє життя.
Такими є сьогоднішні реалії. Життя кожної людини в нашій країні змінилося. Зараз усі думки та дії коригуються згідно з воєнним часом. Виникають питання, багато питань. Але головне питання про війну – як це могло статися? Які причини такої ненависті та агресії з боку Росії? І ми шукаємо на них відповіді в історичних та філософських працях, у публіцистичних творах. І якщо знаходимо, то багато що переосмислюється, і на багато чого дивишся іншими очима.
Як мені здається, деякі відповіді на ці запитання я знайшла у повісті Костянтина Паустовського «Книга поневірянь», вірніше навіть не в опублікованій її частині, а в тих розділах, які не увійшли до виданого варіанту. Це шоста, заключна книга “Повісті про життя”. Вперше вона була опублікована в журналі «Новий світ», №№ 10, 11 за 1963 рік, опублікована саме під цією назвою. Хоча сам Паустовський назвав її “На повільному вогні”. Про це він писав у листі до польського письменника Ярослава Івашкевича: «… Зараз я закінчую шосту книгу автобіографічного циклу. Називається вона “На повільному вогні”. Хвороба забрала у мене багато часу, і спочатку я ніби заново вчився писати … »(12 квітня 1963 року). У листі до французької перекладачки Лідії Селекторської він писав: «… Днями я нарешті закінчив шосту книгу в Тарусі, привіз її до Москви і завтра здам у видавництво. Шоста книга називається «На повільному вогні». Що з нею буде – ще не знаю…» (3 липня 1963 року). Через роки, син письменника Вадим Паустовський написав: «Така назва йому здавалася найточнішою для характеристики життя людей у тоталітарній країні періоду 1920-1930-х років».
Рукопис Паустовський передав до журналу «Прапор», про що свідчить його лист головному редактору журналу Вадиму Кожевникову: «…Василій Васильович… сказав, що у Вас і у редакції є за моєю книгою «конструктивні пропозиції». Було б дуже добре, якби Ви написали мені про ці пропозиції і взагалі свою думку про книгу. Я швидко б Вам відповів, і тоді все і вирішилось б. Якщо так, то я терміново займуся рукописом, а якщо ні, то так тому і бути! Найближчими днями я пришлю до Москви… за рукописом, в обох випадках він мені потрібний…» (27 серпня 1963 року). Книга не була опублікована в журналі “Прапор”, вона вийшла в “Новому світі” під іншою назвою і в скороченому вигляді.
Окремим виданням повість вийшла у видавництві «Радянська Росія» 1964 року. Спочатку передбачалося включити у книгу ілюстративний матеріал із портретами письменників, згадуваних у повісті. Так рукопис потрапив до фотохудожника Віктора Молчанова, який мав ознайомитися з текстом та підібрати ілюстрації. Проте, за короткий час плани видавництва змінилися і Віктора Молчанова попросили повернути рукопис. Він у терміновому порядку переписав фрагменти тексту Паустовського, які найбільше вразили його, які, як виявилося, згодом були вилучені цензурою. Через роки Молчанов передав ці сторінки до Московського літературного музею-центру К.Г. Паустовського.
2005 року літературно-художній журнал «Світ Паустовського» опублікував ці сторінки. Сьогодні, у 130-річчя від дня народження Костянтина Паустовського я пропоную вашій увазі фрагменти цієї публікації.

«…Країна мовчала. Люди шепотілися віч-на-віч і то в найгіршу пору ночей. Страх не залишав їх. Хто знає, чи не зраджує дружина, друг чи улюблений син? Адже навчили інших дітей легко, навіть із опублікуванням у пресі, – зрікатися від батьків, від любові, від спільних страждань, від ніжності і самозречення, зрікатися власного добробуту…
Але все ж віра і тоді не вмирала і народ будував країну. Більшість людей не дозволяли собі втрачати віру в прекрасну та рятівну сутність життя, у розум, у те, що він переможе. Так, зрештою, і сталося…
У простодушному і людяному народові поступово з’явилося багато донощиків, карників, підлабузників і ханжів. З яких надр вони ринули? Як вони так миттєво засвоїли способи приниження людини. Виявляється, недовірі та жорстокості інші люди так само швидко вивчаються, як діти навчаються грамоти. Люди, виховані на підозрілості та жорстокості, неминуче перетворювалися на роботів. У своїх вчинках вони керувалися не розумом і совістю, а лише наказом згори. Вони служили особам, а не народу. Совість була прибрана з ужитку цих людей. Якщо начальник дозволяв собі грубо і нахабно обривати людей, у яких він не вартий стерти бруд з чобіт, затикав їм рота окриком і майданною лайкою, то чого можна було чекати від його підлеглих?
…Спершу після смерті Леніна грубість, зневага до закону, до людської гідності почали виявлятися поволі, але вже через три-чотири роки все це стало наростати, як ракова пухлина, і набуло форми терору…
…Для кожної хоч трохи мислячої і чутливої людини життя перетворилося в щоденне моральне катування. І якби не прийшов раптовий порятунок, якби не помер Сталін, то невідомо і незрозуміло, чим би скінчилася ця похмура епоха в житті країни.
Все це неможливо було зрозуміти. Люди губилися, судомно шукали пояснень, раділи кожній дрібниці, що дозволяло їм хоча б на одну тисячну частку виправдати те, що відбувалося, інакше неможливо було працювати і будувати країну, для цього потрібно було переконувати себе, що все йде більш менш нормально і підпорядковано високим. державним цілям.
Пояснення, сутнісно, було просте. Психологія Сталіна була протилежна здорової психології народу, народ завжди в масі був людяний. У всякому разі, люди були для нього лише знаряддям, гвинтиком, інструментом для досягнення своїх цілей… Тому люди боялися вести записи та щоденники. Ведення щоденників стало заняттям умертоносним і рідко сходило з рук.
…Їй (літературі – Ред.) не дали розквісти. Її знекровили. А тим часом, вона обіцяла стати одним із найпрекрасніших явищ нового світу. Все було зроблено всупереч здоровому глузду. Література, здатна бути найбільшою опорою нового ладу, стимулом до створення нової людини і нового людського суспільства, література вільна, потужна, що тішить людський дух і повна зримої красоти світу, була скомкана, знищена для дрібного, неосвіченого, що вчепилося мертвою хваткою в молоде життя і потягло її в прірву бід і невігластва…».

ЛІЛІЯ МЕЛЬНИЧЕНКО