У 1920 році у Чернігові вийшла книга Михайла Жука «Казки». Писав він ті казки для двох своїх синів – Юрка та Миколки – і переробляв народні казки, і вигадував свої, де героями були його сини.

КОРАБЛИКИ

 I

Весна. Сонечко світить. Тепло. На нашій вулиці вже зовсім немає снігу, лише біжить великий згон. Шумить, так шумить…

В ним і крижинки, і шматки збитого, брудного снігу, – і де воно береться? Бо під муром уже травка зелена і москалики червоні повилазили – та й гріються проти сонця.

Мурик сидить у кімнаті, позирає у вікно, і швидко робить кораблики. Вже один готовий – з великого, білого паперу, з щоглами і вітрилами, а на носі тигр, навіть розмальований, страшніший за справжнього. Це ватажок цілої флотилії «Тигрових кораблів». Вони попливуть до Індії, до диких, обстріляють їхні береги і привезуть до дому самоцвіти, перли, золото, срібло… багато-багато. Ну-ну, аби лише швидше. І Мурик працює. Згортає папірець за папірцем, будує кораблик за корабликом.

Хтось гукає на Мурика:

– Мурцю, де ти?

Звичайно, мама. І чого вона турбується – йому так ніколи, а то певно молоко кличуть випити. Він занятий і не може озватися. Що ж його робити – не може та й годі?

– Шість! Годі! – каже Мурик. Швидко одягає свою маринарську курточку. – Завтра можна буде ще на підмогу послати стільки ж саме.

Довго думає, чи одягати черевики, але згадавши про маму – одягає. Забирає обережно кораблики і йде, співаючи по дорозі:

 

Тра-ра, тра-ра, тра-ра,

У бій, у бій пора…

Вже й труби затрубили

І барабани били –

Трам, трам, трам!

 

II

 

Пливуть кораблики, пливуть. Попереду «Тигровий», а за ним п’ять менших. Вже поминули вулиці міста, вже вибилися на річку, вже по річці бурхливій – усе вперед, вперед, вперед. Так вільно корабликам: роблять, що хочуть. Поминають перешкоди, поминають людей. Лише в день сонце, а в ночі зорі дивляться за ними і дивуються на їхню сміливість. Вони ж не знають, що Мурик обіцяв послати на підмогу їм іще шість таких самих молодців. То чого ж їм боятися – вперед! На першому дві гармати і тигр, на другому гармата і тигр, на решті – так само. І ніхто ними не керує: пустив хлопчик і спасибі йому. Пливуть річкою і ростуть кораблики. Вже перший, як човник невеличкий. Вчора в ночі навіть дві русалочки упрохалися, щоб він їх підкатав. Він погодився і вони співали пісню за це, сидячи на човнику, прозиваючи у тій пісні їх кораблями:

 

Ой, тигри, не равлики,

Наші кораблики –

Швидкі літуни.

Пливуть, не гойдаються,

В хвилях купаються

І ми, і вони.

 

III

 

«Чудо у нас на морі», – казали моряки, що виходили часом на берег, коли кораблі стояли у гавані. «Бачили ми, та й з других кораблів також бачили, що на морі з’явилися шість білих кораблів, шість лебедів морських. І ніяк не можна їх вловити: зблизька стріляють, а здалеку тікають. І нікого немає на них. Літають, мов ті птахи, по широкому морю. От так чудо». Казали про білі кораблі і морські розбишаки, і мріяли виловити їх, щоб взяти собі на послуги. Все море знало про кораблі, і тільки берегам було байдужно, що діється на морі.

Кораблики виросли, пливуть… Перший з тигром на носі гордовито ріже воду, а тигр великий, стоїть, сперся передніми лапами об лямівку, б’є сердито хвостом у боки, зуби вишкірив, очі вогнями горять.

За ним п’ять тигрят і п’ять гармат. А навкруги море – море, а зверху небо – небо. Гуляй, де хочеш!

 

IV

 

Змовилися. Десять розбишацьких кораблів вийшли у море, щоб полонити білих. Повно людей з ножами, з рушницями, ї кожна людина переповнена злобою проти невідомих. Кожний мав на думці своє. Одному ввижалося, що там багато добра різного, яке можна пограбувати; другому ввижалося, що там пливе зачарована царівна, за яку можна взяти буде потому багатий викуп; третій думав, що там самого питва та наїдків стане на багато років.

І тільки ватажок розбійників думав, що найкраще мати зачаровані кораблі, на яких буде не страшно грабувати звичайних подорожних.

Так десять розбишацьких кораблів вишли у море на лови за білими кораблями.

 

V

 

Море було тихе. Світив місяць. Білі кораблики стояли серед моря і не рухалися. Всі тигри спокійно лежали і дрімали. А на головному «Тигровому» кораблі зібралися Сірени. Посеред них сиділа царівна моря і оповідала казки, а вони слухали. Вона, царівна, властиво корабликам оповідала свою казку і кораблики слухали.

«І як вам не докучить літати по поверхні моря», – казала царівна, – «стрічати старезні бурі і боротися з ними. У глибині нашого моря вічно спокійно. Там живуть усякі чуда, що повтікали з землі, на якій їм стало тісно, що повтікали з моря, з його верхів, де стало занадто турботно. Там живе мій татко, могутній і вічний господар моря. Там риби великі, всезнаючі, там великі піскові пустині і такі ж великі сади невиданих рослин. Пливіть до нас в глибину!

Там нікому не «мало» і не «багато», там усім стане і ще лишиться, там немає рабів, що працюють на других, там кожний собі живе, як сам побажає. Пливіть до нас в глибину!».

Тигр прокинувся і забурчав. Підвів голову і насторожив вуха.

 

А в садах дзюрчать фонтани

І цвітуть морські тюльпани…

Риби сині, золоті,

З самоцвітами в хвості.

Пливіть до нас в глибину!

 

Щось тихо гурчало, наче веслами працювала чимала громада. Тигр загарчав і поворушив хвостом, кинувши дві смуги зеленого світла у море зі своїх очей.

 

Там ми знаєм, що то жити,

Там живуть з водою квіти,

Там живуть казки, пісні, –

Тихі й буйно голосні.

Пливіть до нас в глибину!

 

Чорне кільце облягло білі кораблі. Плескають весла водою. Тигр сердито б’є хвостом по боках і виє… За ним виють усі тигри на кораблях, всі п’ять тигрят. Всі вони кидають у море по дві смуги вороже червоного світла зі своїх очей. Стріляють гармати, а царівна і Сірени парою сідають на море і зникають у воді. Тільки й чути:

«Пливіть до нас в глибину!».

 

VI

 

Тигрів на кораблях повбивали. Кинулися шукати ворогів, ломили все по дорозі, а так, як нікого не знаходили, то вбивали одне одного… Ніхто бо не вірив, що на кораблях нікого і нічого немає. Ватажок ледве припинив своїх розбишак. Ті погано лаялися і довго не вірили і йому й собі, що на кораблях так нічого і нікого не було.

 

VII

 

Виставили чорний стяг на Тигровому кораблі і поплили грабувати. І ніхто не міг їх виловити – так швидко літали кораблики: близько стріляли, а далеко тікали. Морякам життя не було од них. І так минуло чимало літ.

 

VIII

 

Трапили якось білі кораблики у рідну течію і почали зменшуватись. І якоюсь силою невідомою зменшувались і минулі роки з розбишаками, і якимсь вітром надзвичайним їх пограло вгору проти течії. Вийшли з моря у річку, річкою пливли довго поміж розбитими крижинками і танучим снігом. Потому ще зменшилися і трапили у згони якогось міста, де їх викинуло просто на брук на якійсь вулиці. Вийшов хлопчина у матроській курточці, видно погуляти, бо було тепло і сонечко світило, як і завсігда весною. Кинувся він уперед і крикнув:

– Мої кораблики, всі шість мої…

Потому спинився, штовхнув їх ногою у болото і сказав:

– Повно сміття, розкислі і брудні.

А він не знав, що той смітник – то страшні розбишаки, що стільки шкоди наробили у морі.

І що тигрів вони теж убили.

Бо то був Мурик.

 

Чернігів, 1919, 20/VI