П’ять бульварів є в Одесі: старі Приморський, Італійський, Французький, Лідерсовський та молодий – Жванецького.

Всі вони красиві, але безперечно, найкрасивіший, найдовший і найбiльш «одеський» – Французький.

Та й як інакше? Французька мова звучала тут із перших днів заснування міста, французькі аристократи керували Одесою, французькі модистки одягали одеситок, а одесити пили французькі вина. І слово «любов» так красиво звучить саме французькою.

«Бульвар Французский весь в цвету», – співається у знаменитій пісні. І що з того, що черемха тут ніколи не цвіла, а цвів бузок і пахли акації?

Повітря Французького бульвару крутить голову, зовсім поруч, за зеленню та палацами-дачами – море. І дівчата в такому обрамленні стають красивішими і високішими, і слова кохання легше злітають з вуст.

Яскравим прикладом цього є Валентин Катаєв, трубадур Французького бульвару. Майже в кожній його повісті про Одесу цей бульвар згадується. Та й як інакше – тут він уперше цілувався. «Я теж не захотів відстати від товаришів і, завмираючи від страху, бо ще ніколи в житті не цілувався, посвистав Зойцi. Вона спритно спустилася сходами зі свого третього поверху в рожевому платтi, що розвівалося, і, не виразивши жодного здивування, що свистів я, мало знайомий їй хлопчик, взяла мене за руку, і ми через візерунчасті чавунні ворота, що збереглися ще з пушкінських часів на Французькому бульварі, побігли до моря, видерлися на слизьку скелю, порослу знизу водоростями і мохом, і, не гаючи часу, почали цілуватися, причому я був страшенно збентежений своїм невмінням цілуватися, навіть почервонів від сорому, але вона не звернула на це уваги».

І найлітературніше кохання Валі Катаєва – Ірен Олексинська – жила на Французькому бульварі, 23.

Ирен, я видел Вас во сне

И нынче полон только Вами.

Как хорошо, как сладко мне,

Писать о Вас, Ирен, стихами…

 

Твоё сиреневое имя

В душе, как тайну берегу…

І вірші, написані про будинок на Французькому бульварі:

И вновь к тебе. Который раз?

Которое звено?

За мигом – миг. За часом – час.

И вот – твоё окно.

И всё как прежде. Тот же дом,

И только ночь светлей,

И только свет в окне твоём

От месяца темней.

У цей будинок приходив Валя Катаєв – закоханий гімназист, потім закоханий прапорщик, з цього ж будинку 18 листопада 1918 він вийшов після розриву, оглушений горем, і через Французький бульвар спустився вниз, до моря:

Вверху молчали лунные сады,

Прибой у скал считал песок, как чётки.

Всю эту ночь у дремлющей воды

Я просидел на киле старой лодки.

И ныло от тоски всё существо моё.

Тоска была тяжелей чёрной глыбы

И если бы Вы поняли её,

То разлюбить, я знаю, не смогли бы.

Це він написав у 1918-му.

А через 32 роки, в «Зимнем ветре» тітка Петі Бачея сердито вимовлятиме племінникові: «Добре ж тобi буде, друже мій, коли твого милого тестя благовірне воїнство повісить на першому ж ліхтарі на розі Пироговської та Французького бульвару! Крім того, я зовсім не розумію, що ти знайшов у мадемуазелі Ірен? Найбанальніша генеральська донька».

А через 62 роки, 1980-го, Ірен-Міньйона стане героїнею «Юношеского романа»: «Міньйона була гарна собою, не надто, але все-таки… Вона була ошатна, недурна, начитана, дочка генерала, у неї були бузкові очі, бронзове волосся у великих завитках. Вона була схильна до флірту, який називала на англійський манер фльорт. <…> короткий і сумний роман з Міньйоною, її гарячі руки, котячі очі в обложеному, позбавленому світла місті, при звуках нічної гвинтівкової стрільби, і швидке охолодження Міньйони, коли вона раптом мене розлюбила, і я всю ніч просидів на березі моря на шаланді, перевернутій дном догори».

Того ж 1918-го року близько п’ятої години на Французькому бульварі можна було зустріти веселу компанію молодих, але вже знаменитих поетів. Вони прямували до Зінаїди Шишової, яка жила на дачі у глибині бульвару.

«Збирати всіх не треба було. Усі самі сходилися до мене щодня до п’ятої години дня. У мене в кімнаті не було столу та стільців. Двері теж не було. Єдина – до сусідньої кімнати – була закладена цеглою. Заходили до мене через вікно. Я не була люб’язною господаркою, зовнішня сухість була у нас дуже популярна. Але я чекала на товаришів і хвилювалася, коли вони запізнювалися.

Раніше за всіх приходив Багрицький. Він ішов, бурчачи, і каміння скочувалося з-під його ніг. Вищали підошви по щебеню. Він ішов навпростець, через малофонтанські звалища, по битих чашках і курячому пір’ю. Він приходив і вимагав їсти.

Потім легко стрибав Толя Фіолетов. Я й зараз дізналася б його ходу. Олеша того літа мало в мене бував. Ми були поділені територіально, бо не ходив трамвай. Нам п’ятьом було менше ста років, а найстаршому з нас не минуло ще двадцяти трьох. Забавлялися ми по-різному, але завжди Едуард був ініціатором і головним актором.

Іноді розставлялися на килимі білі, подаровані „на щастя“ фаянсові слони, і він звивався між ними і шипів. Він був „найстарший пітон“ джунглів.

Я дуже добре пам’ятаю, як Едуард, по-піратськи пов’язаний червоною хусткою, з петлею на шиї, зображував Фому Ягня, що йде на шибеницю, а Толя Фіолетов з подушкою на животі – його вагітну та віроломну подругу.

Ця ж червона хустка брала участь в іншій картині. Едя пов’язував їм обличчя, насупуючи кепі на очі, піднімав комір, витягував уперед руку і гачком випускав палець. Він крався вздовж стіни, мов кішка. Це була „Маска, що сміється, або Залізний Кіготь“».

І чи не про цю дачу писав закоханий у чарівну Зіку Анатолій Фіолетов:

Решётка, сделанная грубо,

Над нею светит цифра «пять».

Ах, на прощанье только губы

Позвольте мне поцеловать.

 На небе – добрая старушка –

Куда-то спряталась луна,

А мне смешная ваша мушка

Над верхнею губой видна.

Наприкінці бульвару – розкішна дача Григорія Маразлі, колишнього міського голови, мецената, людини відомої та шанованої. Але й тут не обійшлося без підступного Амура.

Маразлі був шанувальником жіночої краси, захоплення його були воістину королівськими – йому приписували і роман з Євгенією Монтіхо, майбутньою французькою імператрицею, і з Сарою Бернар – королевою сцени.

Але те, що в 70 з гаком він одружується? На жінці, майже вдвічі молодшій – нареченій було 45 років. І тут без коронованих осiб не обійшлося. Про залицяння Григорія Григоровича написав сам «король фейлетону» Влас Дорошевич:

«Дорошевич був дотепною людиною. Ось одне з його mots: всім в Одесі було відомо, що багатій Маразлі залицяється до m-me Кіч, яку звали Тамара. Дорошевич із цього приводу сказав:

 Маразли кичится

а Тамара злится

(а та – маразлится)» –

згадував Олександр Біск.

Марія Кіч часто виступала на сцені в аматорських спектаклях, які ставилися на тій же дачі Маразлі. Ім’я її оповите легендами. В Одесі розповідали, що під час революції злиденна красуня торгувала пиріжками, а потім король Греції послав до Одеси грецький військовий корабель, спеціально за однією жінкою Тамарою Маразлі.

Втім, життя її було цікавіше за легенди, про це написали Сергій Решетов і Лариса Іжик у статті про Марію Фердинандівну Кіч-Маразлі у 36-му випуску альманаху «Дерибасівська-Рішельєвська».

А потім Французький бульвар став Пролетарським. Але ще довго називали його старою назвою.

Саме Французьким бульваром йшли до міста з кінофабрики ВУФКУ Юрій Яновський та Олександр Довженко. Молоді, закохані друзі-суперники прямували до оперного театру. Там танцювала підступну Тайах, дружину фараона Потіфара, прекрасна Іта Пензо.

Першим побачив її Яновський: «Перші хвилини я не думаю ні про віщо. Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою. Трохи згодом я кажу собі, що справа більша, ніж я собі уявляю. А ще згодом – мені хочеться переплисти для неї океан і море».

Всього через два роки він напише повість «Майстер корабля» – про кіно та про кохання, про свого друга Довженка (у книзі – Сев) та Іте (називаючи її ім’ям її героїні, Тайах):

«Ми сидимо всі гуртом на ліжкові: я, Тайах і Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а на канапі сидить кінооператор в окулярах.

Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне – якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться сказати їй якусь приємність, показати себе веселим і цікавим, і… красивим.

– Ви танцювали, як єгиптянка – наче жагуча пристрасть текла в вас.

Тайах весело сміється й лукаво поглядає на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалі, а коли сміється – робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини – одним ротом, білими зубами. <…>

Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, дружба, до якої увійшла жінка повноправною серединою. Цю групу можна вирізьбити на піраміді, бо вона е синтез і натхнення. Тишу перекласти на камінь, і вона буде тремтіти в напруженні. На неї падатимуть тіні подій, але вона вічна. Троє голів укупі!». Яновський напише про неї в книзі, Довженко зніме її у своєму фільмі «Сумка дипкур’єра», але все ж таки прекрасна Тайах вийде заміж не за одного з друзів, а за геніального оператора Володимира Нільсена. Його життя нагадувало лихий пригодницький роман. У 1923 році, за непролетарське походження відрахований з Ленінградського університету, він нелегально пробирається до Німеччини – вчитися. Захоплюється кінематографом, стає членом компартії Німеччини, знайомиться з Ейзенштейном та повертається з ним до СРСР. Він знімав фільми «Весёлые ребята», «Цирк», «Волга-Волга». У 1937 був заарештований та розстріляний.

І це остання історія Французького бульвару. Потім він остаточно став Пролетарським.

Усі флірти Французького бульвару з легким присмаком гіркоти – наче розкусили квітку бузку з п’ятьма пелюстками. Того самого бузку, запах якого доноситься з дач Французького бульвару.

Гірке щастя, але це було.

І цвіте Французький бульвар щовесни, і цвітіння це в пам’яті – на все життя. Гуляйте, закохуйтеся, поки є Французький бульвар, поки біжить по ньому трамвай, стоять ворота Відради і старі дачі в глибині бульвару.

 

Олена Яворська