2 жовтня виповниться 140 років   з дня народження Михайла Івановича Жука. Він народився 2 жовтня (20 вересня за старим стилем) у містечку Каховка.  З осені 1925 року життя його було пов’язане з Одесою. Художник, прозаїк, поет, казкар, драматург,  викладач – і все це у одній особі.

Значна частина літературного архіву М.І. Жука зберігається в Одеському літературному музеї. Продовжуємо серію публікацій до ювілею видатного діяча української культури.

У 1919-1922 роках Жук пише більш двадцяти казок. Серед них  і політичні – не маючи змогу одверто висловити свої думки, він ховає їх у шати казки.

Казка «Ма-зол-ке» публікується за рукописом, зі збереженням авторської   орфографії.

 

 

М.Жук

Ма-зол-ке

 

– Ой, Боже-ж мій! Боже-ж мій!  Що ж це воно буде? – голосила старенька баба Марійчиха, бігаючи по свойому дворищу. Виходили сусіді, ставали кожний біля свого плоту і розпитували.

– А що? – питала сусідка Івга,  жінка коваля.

– Чого це ви, Марійчихо, так бідкаєтесь? – питав з другого боку Семен Бондар.

– А що там сталося? – питав рибалка Микита.

Баба Марійчиха бігала та жалілася.

– Вісімдесять років живу тут над річкою, а такого не чула… Зараз оттут був… Прийшов і каже, що він Ме-ке-ке! Старий… На голові якась макітерка одягнена. Штани зверху пухирем надулися, а на колінах мов дудочки… На ногах чоботи блискучі… кептар цяцькований, хутряний і з величезними кишенями… А говорить, таке говорить, що не розбереш…Що ж це воно буде – скажіть мені?

Сусіди не знали,  що воно буде і знизували плечима.

А то просто був Макарь-золотий кептарь. Жив він у городі крамарем. Надокучило йому тим крамом торгувати – і надумався він бути чарівником. Начитався казок страшних і побачив, що чарівником не трудно бути. Іван-дурник в одно вухо конче влазив замурзаним і поганим, а з другого вилазив красунчиком, то чом же він гірший за Івана-дурника, – подумав собі так крамар.

– Нехай дурні у вухо лазять, або таргани, а я не полізу. Ще трапиш у чужу голову через одне вухо, другого не знайдеш, щоб вилізти, так потемки все життя і проблукаєш. Я зроблю інакше! – сказав Макарь-золотий кептарь. І перше, що він зробив – взяв папірчика і написав на йому (він і письменний був): «Макарь-золотий кептарь»; потому позакреслював у кожному слові частинку і вийшло у його – «Ма-зол-ке».

– Поки що годі! – сказав сам до себе і пішов з города у світ, шукаючи пригод, здавши крамницю на свою жінку крамарку.

Чи довго йшов, чи ні, але трапив у велике село, де жила баба Марійчина. Пройшов трохи селом, спинився біля її дворища, згада, що він голодний і увійшов до баби Марійчихи. Увійшов та й каже:

– Дмехліміка!

Це мало значити: дай мені хліба, молока і каші.

Марйічиха, як почула таке, – мало не впала: так злякалася. А потому й питає;

– А хто ви будете?

– Ма-зол-ке! – крикнув до неї крамар.

Поліз сам у комору, знайшов їжу, наївся і пішов собі, наче так і треба, навіть не подякував бабі.

А вона так налякалася, що тільки потому вже вибігла на двір і зчинила галас, який почули сусіди.

Та на тому не скінчилося. Макарь-золотий кептар, як побачив, що людям чогось страшно, – пішов на другий кінець села, увійшов до найкращого дворища, та як почав белькотати по свойому, що хазяїн налякався і втік з родиною, куди видно. А Макарь оселився в його хаті і надумав:

– Тут буде моє царство!

Прикликав старшину до себе, наказав йому, щоб той назавтра сход зібрав, а сам у вечері сів і склав таку промову до людей:

 

Я-ма, сла-вла,

Я-ве-чар-ник;

Ма-зол-ке-я-буд-зва,

Буд-зва-жи-повік.

–

Ту-сво-збуд-ца,

Мо-кра-на-чу…

В-щен-я-вини-зли-ство, –

Он-чо-я-скінчу.

А на звичайну мову, то воно було складено так:

 

Я Макарь, славетний владця,

Я ведикий чарівник;

Ма-зол-ке я буду зваться,

Буду з вами жить повік.

–

Тут свою збудую царство,

Мови кращої навчу…

Вщент я винищу злидарство, –

От на чому я скінчу.

 

Назавтра дійсно зібрався сход. Він зійшовся біля школи на муріжку. Гомоніли люде, радилися про між себе, а ні до чого не прийшли, як і звичайно люде. Коли з’явився Мазолке, то так ніхто і не знав, що йому сказати. А він вийшов, став на середині і забалакав, – всі стояли і роти порозчиняли. Коли Мазолке скінчив, то всім якось страшно зробилося. Дехто, неполітично, втік до дому, дехто уперто чухав голову, а дехто надійшов до Мазолке і став поруч з ним.

– Всіх моїх прихильників,– прохаю стати праворуч, – гукнув Мазолке.

Люде посунулися праворуч; хто спився, то того більше лякливі підганяли у спину або тягли за рукав.

– Тепер, хто найбільше прихильний, – станьте ліворуч, – знову гукнув Мазолке.

Всі люде посунулися ліворуч.

– А тепер усіх моїх приятелів, – прохаю стати проти мене, – знову промовив Мазолке.

І всі люде стали проти самого носа у Мазолке.

– Тепер розбігайся! А коли покличу, щоб всі тут були!

І всіх наче хто мітлою вимів.

Мазолке пішов до дому.

На другий день Мазолке прикликав знову старшину і наказав, що до нього у вечері прийшло двайдцять  молодих хлопців і стільки ж дівчат.

Хлопці і дівчата зібралися.

Мазолке до них промовив:

– Щоб від нині ви не співали своїх пісень.

– Добре! – крикнули всі разом.

– Щоб не витрачали даремне часу на довгі слова.

– Добре! – знову повторили всі.

– Тепер починайте… Підходь сюди… Як тебе звати?

– Михайло Ільків Жарко.

– Миж будеш зватися… Другий!

– Терешко Иван Жолудь.

– Тиж! Третій.

– Кирило Уліанів Мазь.

– Кум! Четвертий…

Так усіх поперевертав Мазолке, а потому навчив співати по-свойому пісню:

 

І шумить і гуде

 

– Починайте, – сказав він і сам заспівав:

 

І-шу-іг-дрі-до-щід,

Ах-ме-мо-та-до-до-де?

Обіз-коза-по-сол-меду:

Гу-гу-ді-я-до-до-ду!

 

Ледве удержувалися од сміху хлопці та дівчата, але все ж співали.

Назву села теж перевернув по-свойому Мазолке – замість «Старих погорільців» назвав «Стапог».

І не довго прожив Мазолке на селі, та наробив такого, що усі схудли: не спали, не доїдали.

Лише по святах дозволив Мазолке людям балакати по людському. А свят тих мало було. Старі свята велів скасувати. Полишив тільки день народження Мазолке (або Малий Мазолке), день іменин Мазолке (або Велкий Мазолке), і день спочинку Мазолке (або тихий Мазолке), – от і все.

І трапилось раз, що на сході Мазолке чхнув. Не велика то біда чхнути, але чарівникам того не вільно робити. Якраз там була баба Марійчиха, що стояла поруч з Мазолке. Як чхнув він (а це було в будень), то Марійчиха і скажи (стара вже голова в неї була):

– Бувайте здорові, паночку!

Всі засміялися, а потому і забалакали по звичайному, як і колись балакали.

Мазолке почав кричати по-свойому.

Лиш де не взявся здоровенний хлопець, здається, що навіть Кум; схопив Мазолке за комір, та і повів за село щоб вигнати.

По дорозі він пручався, але треба було йти.

Мусив з неохотою повернути у город. Став знову крамарем і на вивісці, що над крамницею, написав здоровими літерами уже так: «Макарь-золотий кептарь».

Без скорочення.

 

Чернігів, 1919 19/Х