В Одеському літературному музеї відкрито та діє виставка присвячена 125-річчю Володимира Сосюри. На виставці представлені автентичні експонати: особисті речі письменника, рукописи, фото, раритетні видання. Запрошуємо всіх, кому цікава українська література 20 століття
________________________________________________________________________________________
Юнацькі роки поета Володимира Сосюри, від дня народження якого 6 січня виповнилося 125 років, могли б стати у пригоді для сюжету пригодницького роману, а історія його родоводу – для роману любовного.
У автобіографічній повісті «Третя рота» він писав про батьків: Мати моя була дуже легковажна і романтична. <…> Вона з походження була (чоловіча лінія) сербіянка, хоч прізвище у неї було Локотош, що угорською мовою значить — “слюсар”. Мабуть, у матері була і угорська кров. По жіночій лінії вона була єврейкою і українкою.
Батько мій був з походження (чоловіча лінія) француз, — правильно прізвище “Соссюр”, навіть з приставкою “де”. Пономаренко Пантелеймон Кіндратович, який читав початок цього роману, сказав мені, що я ніякий не француз і що правильно моє прізвище не “Соссюр”, а “Сюсюра” (і відкіля він це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правління я дійсно записаний на прізвище “Сюсюра”), що у нього був друг його батрацької юності, козак із Кубанської станиці Брюховецька Сюсюра, що в тій станиці майже половина Сюсюрів».
В історії родини Сосюр – і палке кохання, і викрадання нареченої, втечі і погоні. Можливо, саме ця романтичність відбилася пізніш на любовній ліриці Сосюри – попри все жахіття, що пережив він під час громадянської війни. Як і багато хто у ті часи, був він гайдамакою і комуністом, ходив і з оселедцем, і з червоною зіркою.
Наприкінці 1919 року хворий на тиф Сосюра потрапив до Одеси. І саме наше місто мов навпіл розділило його життя.
«Одеса.
З вокзалу я пішов з високою температурою босий по грязі дивитися на море.
Воно майже замерзло, і над ним тихо і срібно літали чайки…
Повезли до шпиталю.
Лежу на сніжно-білому ліжкові покірно й тихо, весь в огні…
Кораблі Антанти б’ють по червоних лавах…
Над городом шумлять набої…
Червоні близько…
Ми дивимося з вікна на вулицю, через яку тривожно перебігають фігурки людей з багнетами. Деякі не встигають перебігти й падають. На тлі тривоги бою вони лежать страшно нерухомі. Іде стрільба».
Відомо, що перші вірші Сосюри написані російською мовою. У спогадах Сосюра наводить різні версій того, коли саме він почав писати українською. За однією з них – саме за порадою Едуарда Багрицького. «…Я познайомився з Юрієм Олешею, з поетами Шенгелі і Багрицьким, які в світлі і добрі руки взяли моє серце і показали йому дорогу в блакитне небо поезії».
24 червня 1920 року в газеті «Одесский коммунист» був надрукований вірш «Розплата».
Сосюра писав про Одесу у автобіографічній повісті «Третя рота», яку розпочав у 1926 році:
«Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене в свій гурток. Раз на тиждень у нас були читки віршів. Я був такий соромливий. Особливо мені було соромно, що у мене білі обмотки. Одного разу я читав вірші, а через піаніно на мене дивилася смуглява дівчина в буржуазному вбранні, у неї на шиї було янтарне намисто. Взагалі на мене дивилося багато дівчат, і од того мені було соромно ще дужче. …
І взагалі всі ці буржуазні жінки, що любили мої вірші, дивилися на мене, як на дикуна, на наївного дикуна, що нагадував їм героїв Гамсуна, і це мене одштовхувало од них, бо я ж був червоноарм і в мене душа була зовсім не така, як вони уявляли: я таж любив красу і розумів її. А вони до мене підходили дико й страсно. їм, мабуть, набридли оті руді жевжики, що їх оточували, бо вони вміли тільки піднімати хустки та говорити французьким прононсом. І їхні кавалери не пахли кров’ю, як мої губи. Вони казали, що у мене “одухотворенное лицо бандита” і не вірили мені, що я ще не вбив ні одного чоловіка. А в місячні ночі вони ходили зі мною до моря. Було вже літо. Природа була така незнайома й чудно мене хвилювала».
Така була перша зустріч Володимира Сосюри з Одесою. У подальшому житті Сосюри буде і визнання, і кохання, і нападки критики. Звичайно, як кожен радянський поет, який хотів не лише писати вірші, а й друкуватися, Сосюра не міг не писати вірші про Леніна, соціалістичне будівництво та подібні до цього.
Але попри все Сосюра лишався поетом, для якого головне – кохання, чи то трагічне, чи щасливе.
«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…»
«Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов – як день,
не знають ще чуття такого люди».
Ранній Сосюра, – швидше, вірші його – по-весняному ніжний, по-осінньому тривожний, по-літньому палкий, по-зимньому замріяний. А ще – неочікувано іронічний.
І не лише степ у його віршах, а й море, з яким він зустрівся в Одесі.
Олена Яворська
Володимир Сосюра
***
Безладно торохтить по бруку день бездумний,
Де порох голубий та цокоти копит.
Змарнілий небосхил роздерли нагло труби,
де ластівки кричать про сонце та степи.
О липень золотий!.. Твої байдужі очі,
Нагадують мені холодний блиск озер
І ранок голубий, де спів тремтить дівочий,
Мов листя золоте розхристаних берез…
Де море шарудить, над срібним пляжем трави
І шелестіння слів коханих та простих….
О теплий ночі блиск і блиск очей лукавий,
Де у колисці вій гойдався молодик!…
1921
Степ
Ходить Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій-синій жупан.
За туманом – туман
і татарські загони…
Розсипається степ синім дзвоном…
Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг
і поклав
На Чумацький на зоряний Шлях…
Бліді руки простяг…
Ходить Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій-синій жупан.
За туманом – туман.
1922
***
Магнолії лимонний дух,
солодкі мрії олеандри…
А в небі огненні гранати,
і мислі зоряно цвітуть…
О моря гул! О моря гул!..
І шарудіння хвиль на пляжі…
А там панелі ще в снігу
Й морозу огневі масажі.
Ми хвилі любим, хвилі любим.
Самі народжені од хвиль.
О, притули вишневі губи
Ти до моєї голови!
Хвилини бій хвилини бій…
Я чую, як біжать секунди,
я бачу космоси в траві,
в твоїх очах – заграви бунту.
Магнолії лимонний дух,
солодкі мрії олеандри…
А в небі огненні гранати,
і мислі зоряно цвітуть…
1923
***
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…
Глянув я на море – засиніли чари…
Мов проміння в хвилі, розгубився я.
Може, це не море, не янтарні хмари,
не кармінний обрій, а душа моя?!
Може, це не море, а твоє волосся,
і такий маленький я на нім лежу…
А воно круг мене райдужно сплелося,
тишина круг мене, тільки хвилі шум.
Море, моє море, я – в твої обійми,
Молодим дельфіном на валів ряди.
Вийми мою душу, серце моє вийми
і над Оріоном рвійно засвіти.
А од них на тебе з вишини проміння
крізь холодні груди вічно засія.
І в твої незнані зоряні глибини
на промінні тому опущуся я.
1924
***
Люблю я море в шумний час прибою,
коли воно за валом вал жене.
Але ще дужче в чарах супокою
люблю я море мрійне і ясне.
Люблю тебе, коли ти балаклива,
як не любив я так іще раніш.
Але ще дужче, мавко пустотлива,
люблю тебе тоді, як ти мовчиш…
***
Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть веселкові гаї.
Цілував вузькі мої долоні
ватажок із племені Аї.
Обережно брав мене за груди,
заливався з радості плачем…
І тремтіли стріли у отруті
за його похиленим плечем…
А коли на сходи пароплава
я зійшла… О море, о любов!..
Як його не кликала, не звала,
ватажок за мною не пішов.
Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть велекові гаї.
Не цілує вже мої долоні
Ватажок із племені Аї.