Література про Одесу не застигла в минулому, не застигла ні на великому імені Пушкіна, ні на іменах письменників одеської літературної школи початку XX століття. Більш того, література про Одесу не обмежена російською та українською мовами, так як письменники світу теж багато писали і пишуть про Одесу – місто веселощів і пригод. Саме в вихор пригод нас затягує роман 2016 року «Odessa Sea», написаний американськими письменниками Клайвом і Дірком Касслером – батьком і сином.
Ім’я Юрія Олеші часто асоціюється з двома творами: романами «Заздрість» і «Три Товстуни». І дійсно, після 1920-х років він написав трохи, проте в 1965 році була опублікована його книга «Ні дня без рядка». Твір це являє собою щоденникову прозу – збори невеликих прозових фрагментів, створених на основі біографічного матеріалу. Книга відкривається спогадами дитинства Юрія Олеші, в яких він проводить реконструкцію дитячих відчуттів сприйняття рідного міста, яке багато в чому сформувало фундаментальний світогляд письменника, його художній погляд на все. Є навіть така думка, що якщо б не було Одеси, не було Олеші як письменника.
28 жовтня щороку, починаючи з 2009-го, Україна святкує день звільнення країни від фашистських загарбників. Не залишається осторонь і наше місто. Адже чималий внесок в боротьбу з нацизмом у роки Другої світової війни внесли і одесити.
Співробітники Одеського літературного музею в цей день вважають за потрібне віддати данину пам’яті учасникам військових дій. Ми пропонуємо вашій увазі віртуальну виставку «Не треба мене забувати», присвячену одеситам, які брали участь у визволенні нашого краю.
Був в Одесі в кінці XIX-го - першої чверті XX-го століття такий журналіст – Лоенгрін (Петро Титович Герцо-Виноградський), молодший брат знаменитого свого часу Барона Ікса (Семена Титовича Герцо-Виноградського). Народився він 16 (28) червня 1867 року в місті Бендери в дворянській родині (батько Семена Титовича і Петра Титовича був справником). Був відомий як журналіст, драматург, прозаїк. Почав свою журналістську діяльність в газеті «Одеські новини».
Діяльність першої української професійної трупи, яка увійшла в історію світової культури з високим титулом «Театр корифеїв», тісно пов’язана з Одесою. Пов’язані своєю творчістю з Одесою і імена тих акторів і драматургів, які створили першу українську трупу, і яких згодом з вдячністю і пошаною стали іменувати «Корифеями українського театру». Це – Марко Лукич Кропивницький, Михайло Петрович Старицький, Іван Карпович Карпенко-Карий, Микола Карпович Садовський, Панас Карпович Саксаганський та Марія Костянтинівна Заньковецька.
Стара українська книга в російськомовній Одесі завжди була великою рідкістю. Тому не дивно, що мою увагу на одеському книжковому розвалі відразу привернула дивна книга українською мовою – без титулу і вихідних даних. Книга, схоже, з домашньої бібліотеки – на сторінках немає ані штампів, ані бібліотечних печаток. Назву зазначено в колонтитулах: «Фразеологія ділової мови».
Вулицю Старопортофранківську можна порівняти зі листковим пирогом. Кожен шар так чи інакше розкриває характер вулиці. У свідомості гостей, та й багатьох місцевих жителів вона найчастіше асоціюється з режимом вільної торгівлі «порто-франко». Не дивно, адже назва вулиці говорить сама за себе. При більш уважному погляді і вдумливої прогулянці по Старопортофранківській виявляється, що це вулиця притулків, богаділень, дешевого житла, а також численних навчальних закладів – жіночих і чоловічих гімназій, ремісничих і народних училищ. Однак крім торгового, благодійного і освітнього шарів є ще один – літературний. Пройдемося сьогодні за літературними адресами Старопортофранківської.
У XIX було трохи просторів для вільного обговорення ідей, мистецтва і науки. Серед таких просторів можна назвати – салони. Етимологія слова «салон» походить від французького «salon» – зала, вітальня.
Серед гостинних господинь салонів була відома Євдокія Іванівна Голіцина (1780-1850). У літературному салоні її називали Царицею ночі або Princesse Nocturne. Ворожка напророкувала Євдокії Іванівні смерть в нічний час, після чого княгиня вирішила приймати своїх гостей тільки вночі.
Великий терор 30-х років – тема, яка хвилює суспільство досі. Осторонь від цієї теми не залишається і Одеський літературний музей, адже він зберігає пам’ять про багатьох письменників і поетів, порушених сталінськими репресіями. Пам’ятна доля Ісака Бабеля, таємно розстріляного і на довгі десятиліття викресленого з літератури. Ми пам’ятаємо про Бориса Пильняка, Миколу Вороного, Миколу Куліша, Леся Курбаса, а також про багатьох інших незаслужено постраждалих літераторів. Але страшно забути і про інших людей, чиї роки життя були грубо обірвані на датах 1937 і 1938. Багатьом довелося пройти через заслання і табори, а їх імена були затавровані як імена ворогів народу.
Щорічно 19 жовтня Пушкінський музей відзначає день Ліцею в пам’ять про дружбу, яку все життя так цінував і беріг наш поет. Згадаймо і сьогодні ми про нього в віртуальному форматі.
19 жовтня 1811 року відбулося урочисте відкриття Ліцею, названого за місцем знаходження – Царськосiльським.
Ліцей був задуманий Олександром I як закритий привілейований навчальний заклад для підготовки освічених і відданих батьківщині державних діячів.
