Серпень подарував світові літератури, щонайменше, дві персоналії письменників. Різних за часом життя, різних за стилем, різних… але в житті у обох трапилася Одеса.
27 серпня 1856 року народився Іван Якович Франко – видатний поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, «Великий Каменяр».
27 серпня 1902 року народився Юрій Іванович Яновський – поет та прозаїк, «Майстер корабля».
В день свята Дня Незалежності України музей Христо Ботева (філія Одеського літературного музею) відвідав колекціонер національних костюмів Олександр Полібза.
Олександр збирає національні костюми, предмети побуту, записує усну народну творчість, знімає відео, дає майстер-класи. Його робота зберігає історію Бессарабії - перетворює її в яскравий калейдоскоп фарб та ідей.
У 1925 році Юхим Іванович Фесенко відзначав свій ювілей. Колишньому власникові найбільшої в Одесі типо-хромолітографії, продукція якої була відома у всій Російській імперії, а якість відзначено медалями багатьох міжнародних виставок, виповнилося 75 років. У цей ювілейний рік, мабуть, усвідомлюючи його як важливу віху в своєму житті, розуміючи і те, що життя його хилиться до заходу, старий видавець почав писати мемуари.
Фесенко видав безліч книг, а написав тільки одну. Написав її для своїх дітей, онуків, правнуків. Він хотів залишити для своїх одеських нащадків спогади про прожите їм життя.
Борис Нечерда – поет, письменник, журналіст. Талант, який з роками набув сили і мав би стати провідною зіркою постмодернізму українського письменства. «Ясність, після якої нарешті нам, завжди запізнілим сучасникам, стає зрозуміло, якого великого поета втрачено. Чи все-таки знайдено? – писав Ю. Андрухович про Нечерду.
Народився на Вінничині, все свідоме життя з 17 років і до останніх днів, Борис Нечерда прожив в Одесі. Проте зберіг українську автентичність, був людиною, котра жадає бути і є сама собою. Творчий доробок поета є спробою осмислення неповторності та цінності внутрішнього світу людини.
"В Одесі, а це було в Одесі, багато хто переселявся на берег моря в легковажних клітинках, споруджуючи їх уздовж стежок, пригощаючи в свята натовп дорогим чаєм і дешевими пісеньками. У цьому напіврибальському житті знаходили красу. Діти незручною пухкою рукою підіймають вудку, що заплуталася у водоростях. Інші, втомившись від уроків, бачать вісь життя в лові дрібних рачків, натовпами ковзають в воді. Хвилі – чуттєвий рій від купальників, в зеленому саду бродять єврейки і кидають пекучі і важкі погляди свого племені. Чорні зіниці і білі білки їхніх очей дивні, і вони справедливо пишаються ними". Ці рядки про наше місто належать геніальному поету Срібного століття – Велімиру Хлебникову.
У першому залі Одеського літературного музею можна побачити стару книгу з чудернацькою назвою «Славны бубны за горами, или путешествие мое кое-куда 1810 года». Її автор – князь Іван Михайлович Долгорукий.
Одним з перших відвідав дачу барона Рено князь Іван Долгорукий в 1810 році. Враження у нього були незабутні. З жахом і трепетом описав він тернисту дорогу до бажаної дачі.
За матеріалами календаря «Історія однієї вулиці. Вулиця Новосельського».
Вулиця з’явилася на карті міста в 1820 році. Початкове її «ім’я» – Німецька. Пізніше вона неодноразово змінювала назву: Ямська, Колоністська, Лютеранська. У другій половині XIX століття вулиця отримала ім’я міського голови, який жив тут – Миколи Новосельського. З приходом радянської влади топонім Новосельського замінюється ім’ям «червоного священика» Василя Островидова. У 1995 році вулиця знову названа Новосельського.
Тихі квартали з двоповерхової забудовою на початку вулиці зробили її привабливою для життя лікарів і університетської професури. А її не серединне, не околичне положення зумовило появу тут цілого ряду благодійних товариств і навчальних закладів, серед яких ремісничі училища та гімназії – чоловічі та жіночі.
Навколо кожної з поетес південно-західній школи, що стали відомими (було їх всього три: Віра Інбер – старша і дві ровесниці – Аделіна Адаліс і Зінаїда Шишова), сплітався шлейф чуток, легенд, вигадок. Особливо пощастило (точніше, не пощастило) Адаліс, в якої до цього приєднувався і відгомін скандалів.
І ось парадокс. Начебто найвідоміша – про неї писали і Осип Мандельштам, і Марина Цвєтаєва – виявилася і самої забутою.
У Стародавньому Римі, в пантеоні богів-покровителів, крім богів-покровителів сім’ї були індивідуальнi божества, добрі духи. Вони охороняли людей. Особливо шанувався – геній (латинське gignere – родити, виробляти). Він відбивав силу і енергію людини, його здатності, всю його сутність, супроводжував йому все життя і захищав по необхідності.
Древні знали: у кожного місця є свій геній. Nullus enim locus sine genio est.
14 червня 1968 року пішов з життя Костянтин Георгійович Паустовський – дивовижний письменник, якого ще за життя називали майстром ліричної прози і останнім романтиком. Помер Паустовський у Москві, прощання відбулося в Центральному Будинку літераторів, а похований, згідно із заповітом, в Тарусі на старому міському кладовищі.
«Літературна газета» – офіційний друкований орган Спілки письменників, надрукувала некролог, ряд відгуків і спогадів, присвячених цієї сумної події. Відгуки різні за змістом, були написані людьми, котрі добре знали Костянтина Георгійовича: його колегами і друзями.
