Щороку у нашому музеї відкривалися виставки, присвячені Дню визволення Одеси від фашистських загарбників у роки Другої світової війни. Щоб нагадувати про жахіття війни, про страждання та загибель мільйонів людей. Щоб більше ніколи, ніколи, ніколи… не повторилося те зло, яке у світі називають фашизмом.

     Але зараз музей зачинено для відвідувачів, бо в нащій країні знову війна. Війна з Росією, яка напала на Україну, як казали за радянських часів – «Без оголошення війни».

      Вся Україна зараз в стані облоги. На півночі та півдні країни йдуть тяжкі бої, гине мирне населення, зруйновано багато міст. Щодня ми дізнаємося про нові жертви та нові злочини російських військ проти українського народу…

      Я пишу ці слова і в мене виникає дежавю. Адже я вже писала про це, і не один раз, тільки мої публікації відносились до подій Другої світової війни…

    10 квітня виповнюється 78 років з Дня визволення Одеси від німецько-румунських загарбників. Тоді Одеса опинилася в окупації на два з половиною роки. Про цей період життя міста збереглися свідчення очевидців, які у ті роки вели щоденники. У нашій науковій збірці «Будинок князя Гагаріна» було опубліковано щоденники трьох одеситів. Серед цих публікацій і щоденники Катерини Гажій «Життя у полоні».

   Сьогодні я пропоную ознайомитися з фрагментами її щоденника про день  визволення міста та кількох наступних днів.

     

10/04 (5 годин ранку)

      Усю ніч гуркотіли гармати, чутна була канонада. Вибухи величезної сили струхували весь будинок. Навколо горіли заводи, кажуть, підірвали водогін. Ніхто не спав. Всю ніч розмови, всі чекають на розправу німців, видно, що місту прийшов кінець. Зараз лежу на кухні на ящику, тому що вже ні ходити, ні розуміти нічого не можу… Говорять росіяни у Кремідівці…

(6 годин вечора)

Боже, невже відбувається. Росіяни у місті. Так, російські солдати, офіцери… І населення лишилося… Нас не вигнали, не вбили, не пограбували. Прийшли наші рідні, дорогі справжні визволителі. Лежу вранці на кухні, чую, як козаки на вулицях стріляють… Страшно… Раптом вбігає Володя, який вийшов розвідати, що робиться (було годин 6 ранку), обличчя в нього сіпається, сам плаче: «Російські солдати в місті, я сам бачив»…  Схоплююся, не вірю. “А може бути провокація: від цих нелюдів всього можна очікувати…”. Сходжу донизу.  На вулицях народ купками стоїть біля воріт, але всі бояться висловити свою радість. Усі кажуть:«Можливо, німці провокують». Але ось до нашої оселі під’їжджає машина з російськими червоноармійцями та офіцерами. Сумніву немає. Народ їх обіймає, цілує, кличе в квартири, напуває, годує… Я розмовляю з шофером-червоноармійцем років 17. З’явилися партизани. Кажуть, коли бій був на Пересипі, вони зайшли німцям у тил і цим допомогли армії. Німці втекли з ганьбою, а наші за ними гналися по п’ятах. Цілий день у місті панує пожвавлення. Усі вітають одне одного. У церквах молебні з нагоди поз’бавлення від «іноплемінних», дзвін… Невже ми вижили? Невже всі жахи скінчилися? Але ж війна не скінчилася. І якщо ми вже пережили, то ще багатьом доведеться переживати всі ці жахи. Невже кінець?.. Росіяни переможно наступають. До сусідніх будинків прийшли рідні – червоноармійці. Де ж ти Борік? Хоч би звістку про тебе. Чекатиму і сподіватимуся. За цю ніч багато у місті вбитих бомбами та снарядами. У сусідньому будинку вбило чоловіка та відірвало руку  жінці. У дитячу консультацію потрапив снаряд… Але поки що пережили… А далі будемо бачити.

11/04

         За наказом усі чоловіки від 19 до 50 років мають з’явитися сьогодні ж до 10 години ранку на збірні пункти. Володя пішов подивитися і каже, що там народу багато… Багато хто йде з натхненням, зі свідомістю, що треба допомагати армії. Щоправда, тим, хто залишається важко. У однієї жінки з нашого будинку пішли чоловік і син… Я розумію горе матері, але так треба. Прийшли Настенька та Надія, багато розповіли про останні звірства німців. В одному будинку в місті замкнули в підвалі 200 людей чоловіків, яких останнім часом ловили на вулицях, і спалили разом з будинком. В іншому будинку йдучи, кинули гранату і поранили мешканців, і багато подібного. «Культура» виявлялась до кінця…

       Володя був у місті. Наказ: “завтра всім з’явитися на місця своєї роботи”. Що це все означає? Невже одразу хочуть поставити життя на мирні рейки?           Вдалині чути канонаду… Взагалі нас оточили не далі, як кілометрів на 40, тож бої, вочевидь, недалеко. Кажуть німців оточили десь кілометрів за 20… Але все це тільки кажуть. Хочеться бачити російську газету та дізнатися про дійсний стан речей.

14/04

Місто оживає більшовицькими темпами. Накази відкрити усі торгові приміщення. На консервному заводі зберігся після вибухів один цех і вже розпочинає роботу. На спиртовому залишилися машинне та ректифікаційні відділення, на електростанції 3 турбіни, але всі шахти у місті підірвані (тонкість німців щодо руйнувань не мала меж). Вокзал, порт і багато будинків в руїнах. Висаджено в повітря залізничні мости, але дамба і водогін залишилися цілими, не встигли. На околицях у селах вирізане населення, ще б день-два і нас спіткала б та сама доля… Стріляють гармати… Що це означає? Летять 2 літаки… Стріляють зенітки. Значить ворожі… Моторошно… Можуть ще й бомбити, і запалювати… Ну поживемо і побачимо.

15/04

       В нашому дворі стоять червоноармійці та командир молодий хлопець. Вчора під звуки баяна ввечері довго танцювали, я дивилася з вікна. Багато чого згадалося. І я довго плакала… Борік із своїм джазом, танці, які він так любив… Де ти, рідний? Чи повернешся? Як хочу тебе бачити, подбати про тебе, дати тобі відпочинок та спокій. Адже вже 4 роки, як ти пішов до армії…  Важко!

16/04

         Вчора з’явилася перша газета “Чорноморська комуна”. Сьогодні я дістала у сусідів і жадібно прочитала чотири надруковані сторінки. (Досі з часу вступу до Одеси Червоної армії повідомлення друкувалися на друкарській машинці і розклеювалися по місту). Дещо переписую, тому що газету доведеться віддати. (Газета українською).

       …Далі йдуть повідомлення про успішні операції у Криму та на Одещині. Зайнято багато сіл та місто Овідіополь. Потім привітання, військові епізоди цієї страшної останньої ночі, коли Одеса була залита морем вогню, коли безперервний гуркіт від гармат, мостів і будівель, що вибухали, стояли в гарячому, наповненому димом місті.

        «Привіт тобі, звільнена Одеса, перлина Чорномор’я! Перемога, остаточна перемога над ворогом близька. Небагато мине днів напруженої творчої роботи, коли наша рідна Одеса, поранена ворогами витре сльози своїх мук і знову стане сяючою перлиною радянського Чорномор’я».

21/04

        У місті таки неспокійно. Лунає канонада з фронту, звідси з міста б’ють далекобійні знаряддя, стріляють зенітки, продовжуються вибухи: мінери та сапери підривають закладені та не підірвані німцями міни. Прибуває багато поранених. Повз мене сьогодні проїхало кілька підвід із пораненими з фронту. Тяжке видовище: на сільських підводах лежать по двоє поранених, прикритих ковдрами, в очах страждання. Мимоволі порівнюєш із доставкою німецьких поранених на великих зручних машинах. І все ж за всіх зручностей німці продовжують відступати. Замислюєшся і не розумієш: у чому річ?

08/05

         … Життя неспокійне. Цієї ночі всю ніч гули літаки, десь були вибухи – чи бомби, чи просто підривають міни – не розбереш. Поранених прибуває багато, звідки ми не знаємо. Говорити їм заборонено. Ось таке життя.

09/05

Жах і жах! Розкопують ями, в яких знаходять багато людей, вбитих німцями перед відходом. З сусіднього будинку так загинуло двоє, один з них Юрко – вісімнадцятирічний хлопець, якого я завжди бачила у вікні навпроти і він мені нагадував Бориса. Пішов ховатися від німців і влучив у пастку. Мати вже цілий місяць шукала його і знайшла вчора серед трупів, розритих за в’язницею. Багато хто ходив дивитися на похорон цих нещасних. Був мітинг. Тяжкі промови, що розклалися сотні трупів чоловіків, жінок та дітей – все викликало здригання жаху та сльози горя у присутніх. А я гадала, що в Одесі минулося відносно благополучно. І ось тепер лише розкриваються усі звірства. Розкопують ями на Млинах, на Стрільбищному полі, на Чубаївці. Від жаху кров холоне у жилах. Немає слів, щоб описати стан. А горе матерів, жінок!!!

         Одне слово: звіряча війна…

 

Лілія МЕЛЬНИЧЕНКО