25 квітня виповнилося 110 років від сумної дати – дня смерті Михайла Коцюбинського.

Михайло Михайлович  неодноразово приїздив до Одеси,  тут з двадцятих років жив його молодший друг і тезка художник Михайло Жук.

Саме Коцюбинський був «хрещеним батьком» Жука-письменника, з яким його пов’язували найприязніші стосунки.

Жук відразу відгукнувся на смерть друга і вчителя віршами, і згодом написав декілька варіантів спогадів. Рукописи їх зберігаються у фондах нашого музею, вони були опубліковані у дев’ятому випуску наукового збірника музею «Дім князя Гагаріна».

Пам’яті М. Коцюбинського

Плавали хмари по небу блакитному,

Дихала цвітом весна,

Все усміхалося сонцю привітному,

Все прокидалось от сна.

Тілько у стінах, замкнутий недугою,

Той, хто ті блиски любив,

Важко стогнав і боровся з напругою –

Смерть подолати хотів.

Смерть подолати, щоб голос поновлений

Щедро поля засівав…

Творчою силою знов оздоровлений

В душі насінням лягав.

Сонце ловило на вудки тонесенькі

Жарти і смуток життя;

Рани глибокі і болі легесенькі,

Зло й благородне чуття.

Тілько у стінах, у світлі півтемному,

Той, хто до сонця летів…

Богу якому, чи духу таємному,

Цвіт свого серця палив.

Чоло пожовкло і цвіту п’янистого

Більше не стало, згорів…

Більше не стало вразливого, чистого…

Хтось таємничий здурив.

Хтось обікрав ту країну знесилену,

Гордощі, радість і сміх…

Хтось обдурив безпритульну, знесилену,

Хтось учинив такий гріх.

Струни порвав і пісні недоспівані

Змусив у землю ховать…

Може, то сни нам важкі, несподівані,

Може нам годі так спать?

Плавають хмари по небу блакитному,

Дихає цвітом весна,

Все осміхається сонцю привітному,

Встало  од тяжкого сна.

12.IV. 1913. Чернігів

 

 

М.М.  Коцюбинський

Згадки

 

I

Настав квітень 1913^го року. Мене покликали підписати духівницю. Це було ранком. Вся природа святкувала буйну весну. А в хаті півтемно і тільки болючі стогони хворого. Щось затримувалось и затяглось до першої години. Нарешті всі пішли. Я лишився, бо ще щось треба було зробити. Вийшов у садок, щоб трохи розвіяти смуток та втихомирити той стогін, який заповнював усю хату. Знову ввійшов. Глянув на годинника – 25ть на третю. Раптом метушня. Чийсь голос: «Подушку з киснем! Де подушка?»

Стогін болючий, наче злився в одну ноту – а – а – а!

І така тиша, тиша! Хтось нервово скинув запинало з вікна.

А тиша вже сіла жовтим воском на загострене обличчя. Я не вірю, я отупів.

Золоті крила – птиці-сонця лягли на підлогу, тріпочуть під стелею.

Коцюбинський помер пів на третю, осяяний сонячним промінням весняного дня.

Він мріяв, щоб померти при сонцю і сонце виконало його мрію. Могутнє сонце що дає хвалу життю!

Одеса, 1926 5/V

 

 

II

12 квітня, ясний, роскішний день, коли білі, мов лебедині пера, пливли хмари у блакиті, коли сонце співало «хвалу життю», коли пахощі з перших квітів кульбаби вливалися цілющим бальзамом у груди, в 25 хвилин на третю не стало М.М.

Я пригадую той останній гострий момент. З сторонніх людей був тільки я, а то сама родина. Припинився болючий стогін, настала жахлива, як прирва, тиша і серед тої тиші, приглушених сліз дітей, що обліпили мене навколо почувся другий стогін – сліпої матері Коцюбинського. Вона сунула  навмання з простягненими вперед руками. Сива голова трусилася й старечі вуста проклинали «О проклятий Бог, чого ти мене не послухав та замісць мене забрав мою дитину. Мусичко, любий!»

Хтось зірвав простирадла з закритих вікон. Сонце ринуло в хату й спинилося тоненьким промінчиком на подушці. Сиве волосся старої розсипалося по безвладній руці сина, по тій руці, що подарувала стільки прекрасного українському народові.

Велике серце, трагічно одиноке, залишило свій край.

1929