Гортаючи старі газети, що зберігаються у фондах Одеського літературного музею, можна знайти багато цікавого, тим більше, якщо мова йде про газету «Моряк», що має міцний зв’язок з літературною історією Одеси.

На початку 20-х років 20-го століття в її редакції захоплено працював К. Паустовський, друкувалися твори Ю. Олеші, В. Катаєва, Е. Багрицького, І. Бабеля. Згодом, газета втратила літературний блиск, і лише іноді згадувала про свою славну історію. А з 1977 року – року заснування Одеського державного літературного музею, в газеті почали з’являтися статті нашого співробітника – Олександра Розенбойма, який публікувався під псевдонімом Р. Александров.

 Пропонуємо вашій увазі одну з цих статей.

 

«Бандероль з Одеси»

 Музейні експонати… На стендах та вітринах вони представлені лаконічними підписами і нерідко відокремлені від нас склом. Але за кожним з них – історія, час, події, люди. Сьогодні ми розповідаємо про один з експонатів, що надійшов в створюваний фонд нового Одеського державного літературного музею.

Взимку 1966 року Віра Михайлівна Інбер отримала бандероль, вміст якої спочатку навіть збентежив її, – «Історія водопостачання Одеси». Ніколи ще не надсилали їй подібні книги. Але виявилося, що в строгий технічний текст були вмонтовані рядки з давньої її повісті «Місце під сонцем».

Вона написала її ще в 1928 році, і багато людей, які виведені в повісті, вже «пройшли й сховалися, як ніби їх ноги ніколи не топтали легкі сиві трави при дорозі». Але автору вони до сих пір були дорогі – «командир продовольчого фронту» непримиренний Шуляк, співробітниця одеської ЧК стрімка і прекрасна товариш Клавдія і навіть безвісний матрос з «Алмаза», який ім’ям революції хотів врятувати книги: «Олександра Пушкіна – не палити, Миколи Гоголя – не палити, Михайла Лермонтова – не палити теж!». Зараз вже важко уявити і боляче згадувати той час жорстокого паливного голоду, коли в «буржуйках» доводилося спалювати все, що тільки могло горіти, – старі газети, розпиляні стільці, сухі тріски акації, а часом й книги. І якщо ці хитрощі, нехай у малій мірі, але виручали одеситів, то промисловості і транспорту потрібно повноцінне паливо. Без нього крижаніли паровози, зупинялися заводи, завмирали біля причалів пароплави, затихали друкарні, ледь дихала водокачка в Біляївці, яка постачала, вірніше, повинна була постачати, місто водою.

«Воду доводилося носити з інших, більш низьких частин міста, – писала В. Інбер, – там, в чужих дворах, в чужих підвалах, в темряві у крана стояла черга: відро наповнювалося десять хвилин». А потім по відполірованим крижаним норд-остом спусках дбайливо несли ці відра, де в чорній паруючії воді бовталися шматки фанери, кинуті туди, щоб не розплескати ні краплі дорогоцінної вологи. Та й самі відра, паяні-перепаять бродячими одеськими бляхарями, представляли тоді виняткову цінність. К. Паустовський згадував, як «поетеса Віра Інбер ходила за водою з великою скляною вазою для квітів…»

У місто подавали воду по так званій «голодної нормі», тому що в котлах на водокачці замість вугілля і дров спалювали очерет з дністровських плавнів, а чи багато енергії могли дати ці посічені зливами і розмочалені усіма степовими вітрами стебла?

Становище ставало критичним, і тоді було прийнято рішення про будівництво вузькоколійної залізної гілки від станції Вигода для підвезення палива до водокачки Біляївки. Скільки таких «паливних» вузькоколійок було побудовано в ті холодні роки! Нехай згадає читач сторінки безсмертного роману М. Островського «Як гартувалася сталь», присвячені епопеї будівництва в Боярці.

Лінія Вигода – Біляївка була побудована за кілька місяців, і тоді, як писала В. Інбер, «одного разу вночі у нас пішла вода. Ми довго лежали в темряві, слухаючи, як ніжно, немов недосвідчений соловей, защебетав маленький кран над раковиною…». К. Паустовський якось написав, що «у кожного з нас асоціації пов’язані з його життям, біографією, його спогадами». Коли через багато років після подій, описаних в «Місце під сонцем», взимку 1942 року в обложеному Ленінграді В. Інбер створювала знамениту свою поему «Пулковський меридіан», вона згадувала і мріяла про те, як «кран, з його металу білизною забулькає, як соловей навесні». Асоціація повторилася, образ повернувся – мабуть тугим виявився вузлик на суворої нитці її одеських спогадів.

Віри Михайлівни Інбер, на жаль, уже немає серед нас, як немає і автора «Історії водопостачання Одеси» доцента Г.М. Басса. Але лист В. Інбер, надісланий у відповідь на бандероль з Одеси, зберігся.

«Я хвора і прочитати Вашу книгу не змогла,- писала вона, – але на моє прохання мені прочитали ті місця, де Вами наведені мої висловлювання про воду. І хоча вони взяті з художнього твору, ВОНИ ВСІ правдиві».

Так, без зайвої скромності написала на схилі років о своєму творі В. Інбер, наша землячка, письменниця, яка всі сили і всю майстерність віддала радянській літературі.

Р. АЛЕКСАНДРОВ

старший науковий співробітник

Одеського державного

літературного музею.

Газета «Моряк» №17, 1978 рік.

Кларисса Ярошевич