До 70-річчя замітки «Чорноморське сонце»

 

«Я стерплю, коли мене назвуть поганим літератором, та не стерплю, коли мене назвуть поганим рибалкою».

К.Г. Паустовський (1892 – 1968)

 

 

            Чудовий письменник-романтик, мариніст, – Костянтин Паустовський запитав молодого письменника-початківця Юрія Бєляєва, що приніс йому на рецензію  своє оповідання:

А скажіть, чи любите ви риболовлю?

Іноді балуюсь…

Та яке ж це баловство. Це діло серйозне. Скажу вам по секрету: якщо б я не мав можливості вудити, я б не зміг писати.

Так  відповів письменник, який ревно ставився до цього дивовижного заняття, що примушує людину пізнавати природу, полюбити її і жити з нею одним життям. Він вважав, що рибалці не тільки легше відкривається її краса, її таємнича принадливість, але й дає йому багато  знання про неї і велику загартованість.

Недарма стільки чудових і видатних людей, зокрема письменників, – писав він, – захоплювалися рибальством і знаходили в ньому не тільки відпочинок, але й значно більшого змісту.

Рибалки й риболовля оспівана в літературі з прадавнини. Рибалити полюбляв Чехов, Тургенєв, Аксаков, Пришвін, Мопассан, Д. Лондон, М.Твен… 

Аксаков, старий російський письменник, завзятий і досвідчений рибалка, перший в російській літературі почав писати про риболовлю. Він написав чудову книжку «Записки про вудіння риби», яку Паустовський вважав хорошою не тільки тим, що чудово передає поезію риболовлі, але ще й тим, що вона написана чистою, як джерельна вода, мовою.

Прості рибалки вважали Паустовського майстром риболовлі, рибалки, що об’єднані потягом до науковості, або прагненням до поезії, вважали його другим після Аксакова авторитетом в теорії і практиці рибальства.

Він в глибині душі ніколи не розставався із завітною думкою написати підручник з вудіння риби. Це повинна бути своєрідна енциклопедія вудіння, повість, наповнена найчистішою поезією вудіння і всім, що з ним пов’язане. Кожна глава повинна бути закінченою розповіддю про поплавки, клювання, рибалках (від аксаківських споглядачів і поетів до заздрісників і невдах), річках, жерлицях, світанках. Окрім практичних знань, в цій книжці повинна бути виражена привабливість російської природи.

Такої повісті Паустовський не написав, але багато що із задуманого ним знаходимо в його замітках про риболовлю «Декілька слів з вудіння риби» (1948), «Осінні води» (1950), «Чорноморське сонце» (1951), «Велике плем’я рибалок»(1952). Кожна з них у рік написання вперше була надрукована в збірках «Риболов-спортсмен» видавництвом «Фізкультура і спорт», а потім увійшли до всіх зібрань творів письменника під загальним заголовком «Пам’яті Аксакова».

Ці замітки – про різновиди риб і рибалок, про осінню ловлю, ловлю взимку, в маленьких лісових і лугових озерах, в притоках річок, та про той дивовижний і ще багатьма незвіданий світ природи, що оточує кожного рибалку.

Пізнавальний і нарис Паустовського «Розмови про рибу», написаний ще в 1930 році. У ньому – про своєрідність морських районів країни. Море ж для Костянтина Георгієвича, – за його словами, – це цілий світ. «Кожен томиться за своїм морем, яке пам’ятає серце» – написав він у повісті «Романтики» (1916-1923).

Води повсюди прекрасні, але для нього Чорне море – одне із прекрасніших морів на землі. Ще в дитинстві він вперше побачив його в Новоросійську, а в 1906 році чотирнадцятирічним хлопчиком в Одесі, де море йому здалося більш привітним і приємним, ніж біля берегів Кавказу.

На початку 1920-х років тоді ще журналіст Паустовський два роки жив і працював в редакції газети «Моряк» в Одесі, біля її, випаленого сонцем, узбережжя. Бував тут і в наступні десятиріччя. На початку 1930-х у Севастополі писав свою художню  енциклопедію, повість «Чорне море», своєрідну «лоцію душі» та одночасно «лоцію» по прекрасному, справжній гімн морській величі.

Надзвичайне, шосте відчуття, Паустовський назвав «чуттям моря». Рибалки були його вчителями по сприйняттю моря таким, яким вони його знали й розуміли в ті часи.

Хто ж рибалить біля узбережжя Чорного моря? В нарисі «Розмова про рибу» є відповідь: «Українці – знамениті рибалки із Збур’євки  та Херсона, із Кінбурна та Одеси – нащадки «потьомкінців», волелюбні й ущипливі, сміливі та сповнені гідності, як англійські шкіпера.

Греки з Балаклави – листрогони та піндоси – оспівані багатьма письменниками та поетами.

Окрім греків та українців, на Чорному морі ловлять турки із Анатолії, – коричневий і неремствуючий народ, що прикрашає свої фелюги, як наречену.

Чорноморські рибалки – особливе плем’я, рідня левантійцям. Це суміш усіх берегових племен і всієї хоробрості, що виховувалась століттями у жителів моря. Життєрадісність їх народжена працею, базарами та сонцем. Мова їх соковита, як південні кавуни».

В цьому ж нарисі, як і в інших своїх працях, Паустовський звертається до теми рибного та й взагалі, біологічного, багатства Чорного моря, за тим станом, яким воно було за його часів і до нього з античності.

Ось вибірка з його нарису:

Хамса – дуже численна рибка, що живе великими табунами. Весною ці табуни, схожі з літаків на велетенські олов’яні річки, ллються повз берегів Азова, Криму та Одеси і застрягають у вузьких бухтах.

У Балаклаві бувають роки, коли хамса стоїть так густо, що можна устромити у воду весло, наче виделку в хліб. Від своєї численності риба задихається й гине…

Хамса – універсальна риба. Її солять, маринують, коптять. З неї роблять сардинки. Її маслянистий і солоний запах викликає уяву про чорноморську весну, про Керч, про міста, що омиваються каламутними хвилями й затишних, як театральні макети. Її свинцевий блиск схожий на колір міноносок.

Фіріна йде, як хамса, – срібними Волгами, Дунаями, величезними рухомими полями. Коли вона з’являється в Одеському порту, всі набережні заповнюються родинами рибалок й кішками. Родини гуртом ловлять фіріну сітками, схожими на велетенські парасольки. Сітки опускають у  воду за допомогою саморобних блоків. Блоки верещать. Кішки крадуть фіріну й дичавіють від цькування і побоїв…

В ювілейній цього року риболовній замітці «Чорноморське сонце», що дала привід, хоча й невичерпно, поговорити «за наше море», Паустовський згадує старий мол-хвилелом в Одеському порту, де «в калюжах вода була так зігріта сонцем, що креветки, які в ній опинились, відразу ж помирали. При цьому вони червоніли, як краби в окропі.

Креветки, звичайно ж, не могли самостійно опинитися у тих калюжах. Їх роняли туди рибалки.

Креветок продавали у товстих паперових фунтиках. У кожного рибалки стирчало в кишені по два-три таких фунтика разом з пригоршнею маслин, шматком бринзи й свіжого арнаутського хліба».

Письменник зазначав, що в морській ловлі було багато своєрідності й принад. Він з поетом Багрицьким перебував на хвилеломі цілими днями. Багрицький навчив його ловлі на самолов – довгий шнур з декількома крючками й важким грузилом на кінці. Одеські рибалки ловили тільки на білі срібні крючки. На ці крючки морська риба брала, за їх словами, більш охоче.

Ловля на самолов здавалася письменникові захоплюючим ділом.

Попадались великі чорні бички – «кнути», дрібна камбала – «глоса», барабулька, морські окуні, йоржі, наче зроблені з однієї колючої кістки.

Морські риби здавалися йому тоді загадковими. «Вони виривались із глибини, тріпотливо, розкидаючи бризки, й падали на гаряче каміння хвилелому, як істоти з далекого прохолодного світу. Все в них було дивним, – не тільки райдужний блиск і дивовижна окраска, але й гострий свіжий дух…

… Барабулька, блискуча, як новенькі срібні монети, відразу ліловіла на повітрі й покривалась червоними плямами. Морські окуні мінилися, як перламутр, тонкими й туманними фарбами морської води – від лазурової до золотої й багряної.

… Одного разу худий рибалка у линялій турецькій фесці витягнув морського півня – дуже рідкісну й чудернацьку рибу на Чорному морі.

Півень лежав на молу й ворушив плавниками, палаючи переливами синього кольору. Навколо стояли юрбою рибалки й мовчки дивилися на чудову рибу.

Потім самий старий рибалка грек Христо підійшов до морського півня, обережно взяв його за зябра… й кинув рибу назад в море. Це був старий рибальський звичай – завжди випускати в море морських півнів. Вони були занадто незвичайні. Підсмажити їх і з’їсти здавалось таким же блюзнірством, як і розтопити піч картиною великого майстра».

В «Розмові про рибу» Паустовський зазначив, що він нічого не сказав про чудову рибу – скумбрію, кефаль, мотивуючи тим, що це риби теплих морів. Навіть зовнішній вид ясно говорить про це, – писав він, – багато бузкового, синього й густо-золотого кольору. Про численність кефалі читаємо в його повісті «Чорне море»: «Кефаль табунами сновигала по бухтам. Балаклавську бухту забила кефаль так густо, що весло вставиш – воно торчком стоїть… … Дельфіни підійшли до берегів».

В іншому місці знаходимо: «Веселі риби – макрель, вона ж скумбрія, чирус, пеламіда – подаються на зиму до Мармурового моря.

То, що це так і було, академік, біолог Ю.П. Зайцев підтвердив у своєму виступі на Міжнародній конференції, присвяченій 70-річчю повісті Паустовського «Чорне мере» (2006). Скумбрія народжувалася саме там, в районі Принцевих островів, у лютому-березні. Віднерестившись, скумбрія заходила в квітні через Босфор в Чорне море і відгодовувалася, головним чином, в його північно-західній частині. Восени вона подавалась на зимівлю й нерест назад до Мармурового моря.

Іменитий біолог нагадав про те, що в 1930-ті роки  скумбрія ловилась у великій кількості, причому основні місця промислу розташовувались в північно-західній частині Чорного моря, в Одеській затоці, в районі Тендровської коси, навпроти Тузловських лиманів та в інших місцях.  В 1950-х роках старі рибалки йому розказували, що в 1935-му дуже багато скумбрії зайшло в Одеську затоку й підійшло до Лузанівського пляжу. Населення ловило її усякими способами: сачками, фіранками, різними килимами, рогожами й іншим… Був, як зараз би сказали, справжній «скумбрійний бум».

Скумбрія, ледве не сама цінна й улюблена в народі риба. Про ловлю її в Одеському порту Паустовський яскраво й точно розповів у замітці «Чорноморське сонце» так:

«Я добре пам’ятаю один «великий скумбрійний  день» на хвилеломі. Над морем лежав синій штиль. Крізь вранішню димку видно було Дофінівський  берег. У нього був колір вохри.

Сонячна тиша йшла від підніжжя молу на тисячі миль. …Навіть рибалки, що сиділи з довгими своїми «прутами», перестали похитувати ними у воді, зачаровані синявою й безмовністю.

… Ми з Багрицьким лежали на молу й дивилися на небо. Воно, здавалось, неслось все вгору, до якогось недосяжного зеніту. Шнури ми намотали на босі ноги. Бички нетерпляче смикали за шнури, але нам було лінь піднятися, нам було жаль порушувати сіяння цього ранку. Багрицький впівголоса читав вірші Віри Інбер про одеську осінь.

Раптово все зрушилося й перемішалося. Рибалки ухопилися за вудилища. Над водою, як залп із тисячі срібних вузьких куль, злетів скумбрійний табун. Скумбрія розліталася віялами, неслася потоками живих вузьких веретен. Хмари чайок налітали з відкритого моря, шумуючи крилами. Здавалось, на хвилелом несеться заметіль.

Відразу всі прути уздовж усього молу злетіли, наче їх підкинула висока хвиля, і на кінці кожної волосіні затріпотіла й заблискотіла скумбрія.

Прути підіймались й опускались квапливо й безперервно. Уздовж молу підскакували тугі риби із синюватими спинками…  До хвилелому йшли, поспішаючи, шлюпки з новими рибалками. З берега долітали протяжні крики: «Скумбрія пойшла!». Там метушилися у відчаї юрби одеських хлопчаків, так званих «пацанів». Вони жадали потрапити на хвилелом, але їх не брали у шлюпки.

Усі корзини рибалок були вже заповнені рибою, а скумбрійні табуни все ще мчали під водою струменіючим сріблом».

… Після цього я потім часто ловив рибу в Чорному морі, – далі пише Паустовський, – в Балаклаві, Ялті, Коктебелі, в Сухумі й під Батумом, але жодного разу я не бачив таких незлічених табунів риби, як цього осіннього ранку в Одесі… й такого трошки туманного штилю».

А в одеській повісті «Часи великих очікувань» (1958) Паустовський розповів про те, як добував мідії на Австрійському пляжі (зараз це контейнерна ділянка порту), на Великому Фонтані спостерігав, як по бортам міноносця «Занте», що з давніх-давен наскочив на прибережні скали, упевнено видиралися на палубу краби – погрітися на склепаних залізних листах.

Серед біологічного різномаїття моря письменник згадує медуз, планктон, водорості… І ще: «Мертві коники лежали на узбережжі…»

«Скумбрійний період» в житті Чорного моря, що збігся по часу з «періодом Паустовського», тривав до кінця 1960-х років. В 1970-ті й 1980-ті роки й інші види, масові за його часів, стали дуже рідкісними, деякі взагалі перестали стрічатися. Морські коники, наприклад, занесені були у Червону книгу зникаючих  видів.

Всі ці сумні події мають свої причини, про які багато написано в спеціальній літературі та засобах масової інформації.

Вченим-біологам, екологам й простим читачам, цікаві екологічні мотиви в творчості улюбленого письменника Паустовського, оцінювання письменником природи, можливістю порівняти, як змінилося море від його часів до наших днів. Його риболовні замітки нагадують про те море, яке ми втратили.

Про те, що природою треба керувати задля людського добробуту, але, звичайно, не втручатися в її основні закони, – писав він у своїй повісті «Книга мандрів» (1963).

Паустовський не боявся у своїх статтях виступати проти свавілля чиновників, що бездумно знищують Природу, закликав берегти землю для наступних поколінь, не віддавати її до рук спустошувачів і неуків.

Чорне море – це унікальне водоймище, – з оцінки спеціалістів, – зараз виявилось у десятки разів більше забрудненим за Світовий океан. Непродумане ставлення позначилось і на береговій зоні.

Наука пропонує шляхи виходу з цього стану, розуміючи, що це складна, довготривала й коштовна робота, жодного разу не обіцяюча повернення до колишнього достатку.

Але привід до оптимізму надають повідомлення про те, що зусиллями біологів, екологів, Міністерств охорони довкілля незалежних країн, могутньої інспекторської служби, яка стоїть на сторожі чистоти довкілля, почалась поступова реабілітація моря. Повернулась знаменита камбала, яку ловив ще Паустовський, краби. Знову появилися морські коники в побережних водах, але ще не лежать на побережних камінцях…

Можливо, незабаром ми, якщо й самі  будемо екологічно етичні, зможемо радісно повторити слова, що завершають рибальську замітку Костянтина Паустовського «Чорноморське сонце»:

«Але все ж будемо вдячні Чорному морю не тільки за його святковість, виблискування й пінний шум, але й за риболовлю біля його берегів. Вона сповнена поезії».

 

Світлана Кузнєцова