Сергій Снєгов – популярний радянський письменник-фантаст. Найбільше він відомий своїм романом-трилогією «Люди як боги». Це була смілива спроба представити щасливе людство в далекому майбутньому. У романі люди освоюють безкрайній простір Всесвіту, підкорюють галактики, б’ються в міжгалактичних війнах. При цьому люди досягли не тільки технологічних, а й соціальних висот. Вони – не перелякані порошинки в неосяжному космосі, а розумна, хоробра раса, що практично досягла найвищої точки свого розвитку. Люди готові допомагати розвиватися іншим інопланетним рас. Але на їх шляху зустрічається раса руйнівників, готових поневолити все вільні раси у Всесвіті, і від сутички людей з руйнівниками залежить доля всього світу. У цій сутичці людям доводиться не тільки виявляти завзятість і героїзм, а й відповідати на найважливіші філософські питання про сенс свого існування і свого життя в космосі.
А ось в кінці свого життя Сергій Снєгов вирішив звернутися вже не до майбутнього, а до свого минулого. Так з’явилася «Книга буття» – автобіографія письменника, дитинство і юність якого пройшли в Одесі, на Молдаванці. Сергій Олександрович Козирюк (прізвище письменника при народженні) народився в Одесі 5 серпня 1910 року (за новим стилем). У «Книзі буття» письменник сумлінно намагається згадати перші кроки цієї маленької людини. Спогади про дитинство Сергія в основному проходять між рядами парних і непарних будинків на М’ясоїдівській вулиці. Великі події свого часу – Першу світову війну, революцію і громадянську війну – хлопчик зустрів біля свого будинку. З початком війни він, як і всі хлопчики, захопився грою «в війну», виспівував образливі пісеньки про ворога. А по-справжньому відчув присутність війни, коли по вулиці провели полонених чехів. Більшість жителів міста ставилися до них доброзичливо, а хлопчики навіть бігали до них, щоб обміняти свій домашній білий хліб, булки, бублики на справжній, смачний солдатський чорний хліб.
Потім настала революція. Треба сказати, що сім’я Козирюков мала до революції найбезпосередніше відношення. Батько Сергія, Олександр Козирюк, брав участь в роботі більшовицького підпілля, вів агітацію і поширював нелегальну літературу. Сергій навіть згадував, як його залишали посидіти в газетному кіоску на розі М’ясоїдівській і Прохоровской, спеціально відкритим для підпільних цілей. Незабаром батька заарештували, а під час революції батько був занадто зайнятий партійною роботою, навіть служив в Ростовському ЧК. Своя сім’я в цей період його не займала, і мамі з сином довелося виживати самій. Це був час голоду, розрухи і безладу. Між іншим, Сергій Снєгов жив в кварталі від Костецької, вулиці, де жив знаменитий бандит того часу – Мішка Япончик. Але дивно, що хлопчик практично нічого про нього не чув, більш того, Сергій Снєгов основні відомості про Япончика почерпнув з Бабеля. Зате на М’ясоїдівській вулиці орудувала банда Кунянского, який теж любив жити на широку ногу і здійснювати гарні вчинки. Кінець Кунянского був схожий на кінець Фроїма Грача з бабелівських оповідань – одного разу Кунянского забрали в невблаганне одеське НК.
Не минула НК і сім’ю Козирюков. Їх переселили в кімнату колишньої «буржуйської» квартири, а незабаром чекісти прийшли з обшуком і виявили в кімнаті золото. Мати разом з дитиною відправили до підвалу ЧК, навіть не звертаючи уваги на революційні заслуги чоловіка. На щастя, після місяця, проведеного в цьому страшному місці, їх відпустили. Незабаром мати вийшла заміж за журналіста Йосипа Штейна, і Сергій теж поміняв прізвище. Тепер за паспортом він став Сергієм Штейном. Вітчим уважно ставився до свого нового сина і відіграв велику роль в його долі. Але взагалі про цей час Сергій Снєгов пише ніби знехотя. Він визнає, що часи громадянської війни, про які так часто барвисто писали в повістях і романах, залишилися для нього безбарвно сірі.
Пізніше настала юність. Сергій ходив в школу, закінчив робфак і пізніше вступив на фізико-математичний факультет знову відкритого Одеського університету. Юнак виділявся своїми здібностями до науки. У спогадах зустрічається цікавий епізод зі студентського періоду. Одного разу професор психології Шевельов влаштував тест – потрібно було якомога швидше знайти вихід з лабіринтів, намальованих на листку. Сергій виконав завдання першим. А на наступній лекції Шевельов сказав: «Студент фізмату Штейн показав видатні здібності. Його час – три з невеликим хвилини на десять правильно вирішених лабіринтів. На моїй пам’яті тільки дві людини мали кращий результат, тобто володіли і більшою кмітливістю, і великим комбінаторним даруванням. Один був злодієм і сидів в одеській в’язниці, інший працював пожежником у порту». Тоді ці слова звучали глузливо, і однокурсники часто підбивали студента Штейна на цю тему. Але пізніше Сергій Штейн опинився в таборах, і там він по-справжньому оцінив правильність фрази свого викладача, який був абсолютно серйозний.
Паралельно з фізикою та математикою Сергій Штейн захопився філософією. Це важко зараз уявити, але йому вдалося, будучи ще студентом фізмату, отримати спеціальний дозвіл викладати філософію в університеті. Як правило, студенти на лекціях були набагато старше самого викладача. Але ерудованість і зацікавленість у своєму предметі вселили студентам повагу. Молодий викладач навіть придбав деяку популярність в наукових колах міста. Це навіть виручило Сергія Штейна, коли його хотіли забрати на службу в армію. Замість цього він читав лекції про марксистської теорії війни при будинку Червоної армії. В університеті Штейн теж офіційно читав марксистську філософію. Однак на ділі це була звичайна філософія, що зовсім не пропагувала марксизм. Наступали 30-і роки, і така легковажність не залишилася непоміченою. За ідеологічну невитриманість Сергія Штейна зняли з викладацької роботи і заборонили читати філософію. Ця дорога тепер була для нього закрита.
Залишалася ще кар’єра вченого-фізика. Молодий учений прагнув поїхати в більш велике місто, туди, де можна було присвятити себе науковій кар’єрі. А друзі і колеги вмовляли його залишитися. Тоді Сергій вирішив довести своїм друзям, що Одеса – несерйозний місто, тут приймають за чисту монету будь-яку нісенітницю – така атмосфера не підходить для серйозних досліджень. Історія доведення заслуговує того, щоб привести її цілком.
«У цей час ми були на Соборній площі (сам собор недавно знесли – назва залишилася). Ми зупинилися, задрали голову і стали вдивлятися в небо – там не було нічого, крім зірок. До нас підійшов якийсь чоловік.
– Хлопці, на куди дивитеся? – звернувся він до нас типово по-одеськи. – Там же нічого немає.
– В тому то й справа! – сказав я. – А один хлопець сказав нам, що там чудо. Ми дивимося-дивимося – і нічого не бачимо.
Один за одним з’являлися нові й нові перехожі. І все питали, що ми шукаємо на небі. Одні робили це цілком літературно, інші – по-молдованські і по-бугаївські: «На куди цікавитеся?» Незабаром люди стали нервувати і лаятися – ось же дурень знайшовся, побачив щось, чого немає! Кому це треба? Допитливі все прибували. Коли зібралося чоловік дванадцять, я сказав:
– Бачите, я мав рацію. Сенсації на порожньому місці. Несерйозне місто!
Моня відразу погодився, Фіма тільки іронічно посміхнувся.
Ми пройшлися по Приморському бульвару, я вклонився бронзовому Дюку – на прощання. Приблизно через годину ми повернули назад. Натовп на площі не розсіялася – вона збільшилася втричі. І все шуміли, сперечалися, сварилися. Я запитав людину, що стояла з краю, чому зібралися. Та сердито відповіла:
– Так розумієте, один дивак сказав, що на небі з’явилися якісь знаки, а там нічого немає. І все лаються на того дурня, що він всіх обдурив.
Тепер і Фіма визнав, що в природі Одеси дійсно є щось несерйозне».

Михайло Самофатов