27 липня  цього року виповнюється 170 років від дня народження видатного письменника українського походження Володимира Галактіоновича Короленка.

Сучасники називали його «людиною з великим та сильним серцем».

Шлях Володимира Короленка в літературі (роки життя 1853 – 1921) умовно можна розділити між двома століттями: близько двадцяти років свого життя у культурі він віддав 19-му століттю і стільки ж – 20-му .

Дитинство Володимира Короленка пройшло в Україні – спочатку у Житомирі, потім у Рівному. Тут перетиналися в основному українська та польська національні традиції.   Мати його була полькою, дуже вразливою та релігійною жінкою. Батько – гранично чесний та шанований усіма суддя, був українцем. Хлопчик знав польську, російську та українську мови, відвідував православний та католицький храми.

У ці роки Україна була позбавлена ​​«стану блаженного південного спокою». Скрізь у повітрі гасало очікування поворотних історичних подій: готувалася селянська реформа 1861 року, і люди це відчували.

Тривожні відчуття дорослих передавалися до дітей, таким чином Історія входила і в життя маленького Володі Короленка – через розповіді батька про судові розгляди, суперечки між батьком та матір’ю про неминучі зміни, розмови старших друзів та сусідів – просто та природно.

Студентські роки майбутній письменник провів спочатку у Петербурзі у Технологічному інституті, потім у Москві у Петрівській землеробській та лісовій академії. Навчання припало на період сплеску визвольного руху, в якому брали участь і студенти. Володимир не залишився осторонь, разом із товаришами він подав ректорові листа з протестом проти жандармських методів управління в академії. Цим викликав гнів і його заарештували.

Важко уявити, чи знайшов би молодий Володимир Короленко свою «путівникову ідею», якби перед його очима в дитинстві не було б прикладу батька. У Росії на той час був секрету у цьому, що провінційні судді могли жити без нужденності за наявності певної частки безсовісності. Треба тільки, не замислюючись, хто має рацію, а хто винен, судити так, як дозволяє гаманець прохача. Але жителі міста знали – Галактіон Короленко, ніж мати неправедне багатство та хлібосольні дари,  вважав за краще мати чесне ім’я та жити у благородній бідності.

Своїм життям, яке було видно як на долоні, суддя Короленко краще, ніж повчаннями чи покараннями, зміг прищепити своїм дітям високі уявлення про честь, навчити їх тому, як «має людині розпорядитися відпущеним йому життям». Цим уявленням вони залишалися вірними все життя. Не дивно, що Володимир Короленко розпорядився своїм життям більш ніж гідно. За ним закріпилася слава найчеснішого письменника.

У газеті «Біржові відомості» за 1913 рік у статті, присвяченій 60-річчю від дня народження В.Г. Короленка, він названий «лицарем без страху та докору». Він незмінно залишався вірним собі, не впав духом, коли через три роки після першої висилки в Кронштадт, його знову заслали у м. Глазов Вятської губернії; ні коли за хибним обвинуваченням у втечі заточили до Вишневолоцької політичної в’язниці, ні коли перевели в м. Перм; ні коли за відмову присягнути на вірність імператору Олександру III відправили в 1881 на «край світу» – в крижану, відірвану від світу Якутію; ні коли, після повернення до Петербургу в 1885 році, беззаконно затримували в будинку попереднього ув’язнення.

Саме тут Володимир Галактіонович завершив повість «В дурном обществе». Почата вона була ще в Якутії, а побачила світ у журналі «Русская мысль» (№ 10 за 1885). У скороченому для дітей варіанті повість ця публікується під назвою «Дети подземелья».

Створювалася повість за умов непридатних літературної творчості. І люди, які оточували письменника, з різних причин (а це були і політичні в’язні, і карні злочинці) перебували у складних відносинах із законом. Саме з ними доводилося спілкуватись письменнику. Напевно, природно було тут згадати принципи його батька – судді, який свято вірив у непорушність існуючих правових норм і з характерним для нього «лицарством» і совістю відстоював цю віру «на практиці». Саме ці принципи та настрої і відображені у повісті «В дурном обществе».

Через рік після появи повісті «В дурном обществе», 1886 року, газета «Русские ведомости» розпочала публікацію нового «етюду» В.Г. Короленко – «Слепой музыкант».

Публікація стала несподіванкою не лише для читачів, а й для самого автора. Він віддав газеті лише початок не написаної ще повісті просто для ознайомлення, а в результаті йому довелося завершувати повість у великому поспіху. Це було дуже важко, але зусилля окупилися сторицею: номери газети були нарозхват, а журнал «Русская мысль», не чекаючи на завершення публікації в газеті, почав передруковувати повість.

Надалі Володимир Галактіонович неодноразово доопрацьовував текст, за життя автора «Слепой музыкант» витримав п’ятнадцять видань.

Ще в дитинстві він познайомився вперше зі сліпою дівчиною. «…Эпизод с падучей звездой вечером… приведен целиком из детских воспоминаний об этой бедной девушке… Наконец слепой звонарь в Саровской пустыне, слепорожденный, рассказами о своих ощущениях  подтвердил ту сторону моих наблюдений, которая касается беспредметной и жгучей тоски, истекающей из давления неосуществленной и смутной потребности света». (Лист В. Короленка від 9 листопада 1894 року).

Пізніше, ставши вже відомим прозаїком та публіцистом, В.Г. Короленко продовжуватиме писати нариси та статті про головні та драматичні події новітньої історії: про голод у селі, про упокорення селянських заворушень, про війну, революцію, її наслідки…

Особливої ​​розмови варта тема безстрашної правозахисної діяльності Володимира Галактіоновича. В експозиції  ОЛМ знаходяться матеріали (документи, фотографії) у Мултанській справі. Знамениті виступи Короленка на судових процесах (у «Мултанській справі» та «Справі Бейліса») свого часу сколихнули всю країну. Про тяжке становище селян він розповів у книзі «У голодний рік». У 1902 році письменник самовіддано захищав селян-учасників аграрних заворушень. Роком пізніше їздив до Кишинева і на реальному матеріалі написав правду про єврейські погроми в нарисі «Будинок № 13». Розповідь про гідні вчинки Короленка-письменника можна продовжувати. Вся його біографія – шлях боротьби завдовжки у людське життя.

У головній книзі його життя, над якою він працював до останніх днів, – чотиритомної автобіографічної «Истории моего современника», – прообразом головного героя став двоюрідний брат письменника офіцер Володимир Туцевич. Родина Туцевичей жила в Одесі, тому В. Короленко дуже часто бував у нашому місті, зупиняючись у їхньому домі . З Володимиром Туцевичем письменника зв’язувала ще з дитинства кріпка та щира дружба, усе своє життя вони переписувалися. Володимир Короленко дуже любив Одесу та писав про неї у своїх листах, як про дуже гарне місто, про признаки її «европейской демократизации».

Склалося так, що при визнанні значення літературного обдарування класика для культури, у радянський період фактично було встановлено заборону на низку творів В.Г. Короленка. У повному обсязі не видавалися його щоденники 1917- 1921 років. Публіцистичні нариси «Землі! Землі!» виходили лише окремими розділами. Експозиціонування у ОЛМ списку статті «Война, отечество и человечество» було заборонено цензурою через негативний відгук на неї В. Леніна.

Донедавна «Письма к Луначарскому» були зовсім невідомі читачеві… Усе це тому, що у висвітленні будь-яких подій письменник зберігав вірність  головним принципам свого життя.

Такими принципами у Короленка були чесність, справедливість, людинолюбство. Вони завжди були основою його особливої життєвої позиції та безстрашної правозахисної діяльності як у період дореволюційний, так і в період Радянської влади до самої смерті письменника.

                                                                                        Ганна Божко