М. Жук «Спогади» / до 140-річчя з дня народження Михайла Жука

М. Жук «Спогади» / до 140-річчя з дня народження Михайла Жука

2 жовтня виповниться 140 років   з дня народження Михайла Івановича Жука. Він народився 2 жовтня (20 вересня за старим стилем) у містечку Каховка.  З осені 1925 року життя його було пов’язане з Одесою. Художник, прозаїк, поет, казкар, драматург,  викладач – і все це у одній особі.

Значна частина літературного архіву М.І. Жука зберігається в Одеському літературному музеї. Продовжуємо серію публікацій до ювілею видатного діяча української культури.

 

М. Жук

Спогади

 ***

Михайло Іванович Жук народився 20го вересня, 1893 року в містечці Каховка над Дніпром[1].

Батько був красильником і кровельником; мати – прийомщицею пшениці на паровому млині панів Панкеевих. Бідні люде не богато тямлють про своїх попередників-родичів. Баба, дід, ще трохи прадід, а потому вже все зливається у масу, у народ.

Немає родословних книг, немає гербів, немає істориків.

Навіть гублять свої могили на широких просторах землі і не знайдеш, де, коли і хто похований і навіть не тямлють призвищ, бо вони дуже швидко зникають у масі, як порошинка серед вихрястої куряви.  Так і тут.

Тьмяною лишилося у хлопця, що він був єдиним сином в родині, згадка про те, що дід – з батькового боку – був моряком, мав невеличкий парусник і їздив по Чорному морю до Туреччини, до Греції, навіть до Італії. Він був одружений вперше зі смирною людиною, але його дружина померла замолоду і полишила одного сина – Василя Жука. Не було на кого кидати хлопця відпливаючи в море, та, крім того, було й майно в Херсоні, що розвалювалося без хазяйського догляду, а тому Григорій Жук – подружився вдруге. Подружжя випало нещасливе, бо друга жінка слабувала на алкоголізм і, породивши одного сина – Івана, – зовсім спилася. Повертаючись з моря до дому –  Григорій Жук завше натикався на п’яну дружину, та на безліч приятельок, які розтягали все, що могли, з дому. Починалася звичайна сцена розправи, а тоді й сам Григорій Жук напивався до нестями, поки не вирушував знову до подорожі.  Алкоголь став розрадою Григорію, як дома – так і в морі. Скінчилося на тому, що він п’яним потопив парусника на побережних скелях, а у відповідальність за крам, який віз на йому, йому зліцитували[2] все майно, що мав у Херсоні. Останній час

 

життя – сидів під церквою, прохав милостиню і пив. Своє, особливе розуміння не дозволяло йому вступити на службу до своїх же товаришів: бути залежним од хазяїна, бути наймитом, – не укладалося в голові моряка.

Іван, син Григорія по другому подружжю, – навчався у штурманській школі, але по смерті батька, – мусів повернутися до матері (не було чим платити за школу) і з 13ти літ вступив у науку до підрядчика-красильщика. Пияцтво, приголомшених працьою майстрів, які завше били підручних хлопців, посилаючи їх у шинок за горілкою. Настане свято, то теж не краще. Знову женуть на жебри під церкву, щоб потому купити горілки тим же майстрам. Щоденна тяжка праця у підрядчика, де хлопчуки зимою няньчили хазяйську дітвору, носили помиї, палили грубки та їздили до світу у плавні за комишом, що йшов на паливо хазяям. Влітку теж не легче. Цілими днями товкти мідянку, на фарбування дахів, дихаючи отруйним пилом і знищуючи дитячий, кволий організм.

Часом тільки на розвагу п’яна мати і більше нічого. В такій атмосфері, звичайно, вирощувалися нові пагони алкоголіків, та змучених людей, яким і був Іван Жук, батько Михайла Жука. Єдине і важливе, ще збереглося в душі Івана – це особлива якась чулість до пригнічених до всіх тих, що носили тавро невдалих людей.

Прадід, з боку матері – козак, запорожець. Помер вже старим, за сто років. З дочкою (бабою посварився за те, що вийшла заміж за кріпака і прийшов миритися вже десь перед смертю. Останні роки шевцював і пив запоєм. Пропивав все і повертав до хати майже голий. Дід з боку матері кріпак – Микита Крюков, за непокірливу вдачу був відданий паном у салдати і прослужив на військовому кораблі 22 роки. Закуштував линьків, та знущання, аж поки не одпустили на волю. Тут одружився і до смерті вже працював, то тягаючи колоди на лісному складові поденно, то їздячи на поденну роботу з рибалками по Дніпру. Баба Марина, сухенька, гарна жінка, вічно затуркана дідом, робила по хазяйству цілими днями. Тиха, проворна – жила богом та онуком. Нічого дивного, що люде в біді звертались колись до бога.  Бог робився у них тим порятунком на всі болі, які дошкуляли за тяжкого життя. Нічого дивного, що жіноцтво найбільше зверталося до його, бо воно було в найтяжчому стані: з одного боку загально-економічні умови, а з другого традиції рабства жінки перед мущиною.

Може найбільший вплив мала на хлопця баба Марина. Примовляла українською мовою, розповідаючи народні перекази та казки, – баба вливала першу любов до краю, до його долі, та до будуччини того краю.

Померла баба Марина, коли хлопцеві було вісім років. Настав важкий період в його життю, бо  батько якраз покинув родину і поїхав з полюбовницею до Криму. Мати працювала на млині від шостої до шостої і не мала змоги доглянути хлопця. Наймала у них через сіни кухню Мадам Швермен. Мадам була по роду німкеня, жила з онуком Сергієм і заробляла тим, що навчала дітвору. Син її, коваль, одружився вдруге. Молода жінка незлюбила хлопця, а тому Сергій і лишився у баби. Надзвичайно добра людина була Мадам Швермен В її хаті завжди був притулок скаліченим птахам та животині. Були безногі гуси, каліки собаки та коти. А також дрібне птаство, що замерзало часто у зимові холоди, – знаходило притулок у Мадам Швермен. Коли входив малий Михайло у хату Мадам, то звідти обдавало тим знайомим духом, який він тямив од ярмаркових звіринців – гострий і прикрий дух аміаку. Михайло і Сергій вчилися також з усіма дітваками. Головною наукою були мови. Сергій, звичайно, тому що балакав з бабою на німецькій мові – вчив німецьку, а Михайло французьку. Сергій був шибеником, мазунчиком бабусі, а Михайло боязким і нерішучим. Мамі ніколи було мазати Михайла. Їй треба було все робити скоро і рішуче. Тому Михайла жорстоко била за кожну шкоду. Такий спосіб виховання найбільше відповідав людині, що цілими днями була по-за хатою. Але зробив невиправиму шкоду, позбавивши хлопця волі, та можливости бути рішучим у життю. Літом зовсім інше життя було у Михайла. Перш за все – спали на дворі під наметом, щоб не кусали комарі.  Цілісінький день потому на березі Дніпра, під лісопилкою, де стоять плоти і де дітваки деруть кору.

Посиніють, цокотять зубами, але деруть корину за кориною, розстеляють проти сонця, щоб сохло, а потому лантухами тягнуть у двори.

Степова місцевість, немає топлива – курай, кізяк, солома, очерет, от і всі засоби на опал. Зима гостра і довга, палива не докупишся.

Значить – кора.

Так, але ж пропасниці стережуть малих робітників.

Скільки їх погинуло од пропасниці, а скільки погинуло поміж колодами, коли маленька ніжка необережно ковзалася на хиткому дереві і тіло булькало у воду.

Мама хвалила Михайла. Тільки трохи докупляла соломи або кураю, а то на всю зиму ставало кори.

[текст не закінчено]

 

[1] Метрическая запись № 203 <…>Покровской церкви местечка Каховки, Таврической Епархии, Днепровского уезда за 1883 год <…> Сентября 20 дня родился, а 21-го того же месяца крещен МИХАИЛ. Родители его: Временноотпущенный унтер офицер Иоанн Григорьев Жук и законная жена его Параскева Никитина; оба православного вероисповедания. – Цит. за: Михайло Жук: Каталог виставки/ Одеська державна наукова бібліотека ім.. М. Горького, Одеський будинок вчених: Секція книги/упорядники Л.В. Арюпіна, О.М. Барковська, С.З. Лущик. – Одеса, 1998. – С. 37.

[2] Продали  на аукціоні

 

Олена Яворська

 

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.