Королева гумористичної прози початку XX століття – Надія Олександрівна Лохвицька, відома під псевдонімом Теффі, неодноразово бувала в Одесі. І саме з Одеси, почався шлях письменниці, що не прийняла революцію, в еміграцію.

У фондах Одеського літературного музею, у випуску журналу «Ехо» 1923 року зберігається публікація фейлетону Теффі, де сумно й іронічно розповідається про нелегку долю емігранта…

 

Наше житіє

(З біженського блокнота)

Коли російський біженець, що живе в Парижі, отримує від долі (висловлюючись мовою технічною) в спину коліном, він летить за якоюсь параболою у напрямку до Берліну через Вісбаден. Суб’єкти особливо легковажні підхоплюються зустрічними пасатами, мусонами і циклонами і заносяться ними в Ригу, Ревель, Югославію – все далі і далі по ухилу валюти. Але більшість осідає в Вісбадені.

Біженець, який осів у Вісбадені, живе на три марки гірше самого останнього німця, але відчуває себе парижанином, подумки переводить все на франки і торжествує.

– Так вам що до того? – дивуються оточуючі. – Хіба, у вас франки?

– Ні, у мене франків немає, але якби були, то подумайте тільки, як вигідно! Адже я сьогодні міг би продати франків тисяч на півтораста відразу. Адже це склало б… чи є у вас олівчик?

Від постійного переведення з марок на франки і назад людина з плином часу захворює частковим душевним очманінням. Вся душа у нього живе правильним душевним життям і тільки частина її, точно зіпсована рахункова машинка, весь час сама собою підраховує цифри.

– До Шлагенбада всього три години ходьби, кілометрів дванадцять. Якщо перевести це на франки, це складе… Словом, в Парижі ви зробили б це відстань за десять хвилин.

– Микола Костянтинович пив Кохбрунен і втратив десять кіло. Жах!

– Скільки? Десять? Ну, на франки це дурниця.

– Вірочка ще в Парижі зізнавалася, що їй сорок років…

– Сорок? Ну на марки це складе… чорт його знає, скільки складе. Якщо за це дають одинадцять тисяч, то за сорок… Чи є у вас олівчик?

Вісбаден місто чистеньке, смітити в ньому нічим. Паперу в магазинах дають обмаль, мотузок не дають зовсім; горіхи німці їдять зі шкаралупою, з кісточок від злив варять суп, тож питання: чим ви будете смітити? Дешева тільки марка, а нею й не насмітити, тому що її немає. Клімат в Вісбадені рівний. Так визначається він в путівнику по німецьким курортам. Він, дійсно, рівний. З березня місяця по жовтень безперервно йде дощ і дме вітер. У червні було чотири теплих дня. Але це, звичайно, не може порушити загального тону Вісбаденського клімату. Він рівний.

Тепер осінь, і тому дощ став трохи густіше і вітер холодніше. Але в загальному дуже рівно.

Паризькі гості, які приїхали за німецькою дешевкою, пригнічені цієї рівністю і збираються додому. Купують у всіх магазинах все, що бачать, і так як митниця між Вісбаденом і Парижем особливо сувора, то для перевезення всім закупленим речам потрібно надати ношений вид.

Дами хитрий народ! Вони завжди зможуть засунути пару панчіх в ніс і чайний сервіз в вухо, але чоловіки сумлінні, і їм набагато важче. Їм сказано, що речі можна провозити лише сильно поношені, і ось новий, зшитий у Вісбадені, костюм, сумлінна людина обливає збоку чорнилом, рукава на ліктях довго тре підошвою старого чобота, додаючи трохи вазеліну для блиску. Ґудзики рве з м’ясом на видному місці. У капелюсі свердлить дірку, на рукавичці відрізують один палець.

– Я, знаєте, купив чудовий поштовий папір. Але так як я мита платити не бажаю, – дудки-з – так я його весь списав. Просто так, різними дурницями. Тепер ніхто не причепиться.

Зручніші за все німецькі черевики. Їх раз надів – і вези хоч на край світу. Вигляд у них робиться такий, ніби ви їх три роки носите.

– Спірна річ! Хоч куди! Всякого надує.

У нових валізах ламають замки і продавлюють дно. Потім складають в них всю мізерію, і рибка в сітці. Нікому в голову не прийде, що нові речі. Дивіться – гидота яка – навіть огидно! Ми самі не в тім’я биті! У нас комар носа не підточить! Все суцільно одна погань. Ну ж бо, сунься зі своєю митом! Ха-ха, не на таких напали!

***

Життя Вісбаденської еміграції тьмяне, некультурне. Німецьку мову біженець не вчить, тому що, по-перше, він парижанин, по-друге, завтра Росія смиренно попросить його повернутися і принесе йому на оксамитової подушці ключі від усіх своїх міст. Чи варто тут вчити «бітте зер» і «данке шоон» і взагалі всі ці жахи. Не знаючи мови, в театр не підеш. У кінематографі і то важко: не читаючи написів, розумієш погано.

– Дер таг … ні це еф, значить дер фаг … Ну ось завжди вони так – тільки почнеш читати, а вони змінюють!

Інтересів, суспільного життя – ніяких. Хіба по неділях на паперті руської церкви запитають один у одного.

– Ну-с! Коли ж більшовикам кінець?

Та й то – погода не сприяє.

Зрідка загляне хтось в старий номер російської газети, помножить все на десять і піде брехати.

– Франк сьогодні, кажуть, більше ста тисяч за сто… Більшовики-то знову сорок тисяч козаків розстріляли… Десять Клар Цеткіних вимагають розстрілу всіх есерів…

Бреше безрадісно, бестемпераментно, тьмяно.

А дощ ллє, ллє…

***

Верьовки у німців не з паклі, а з паперу. Кручені з паперу.

Повіситися на них не можливо.

Теффі

Кларисса Ярошевич