У 1925 році Юхим Іванович Фесенко відзначав свій ювілей. Колишньому власникові найбільшої в Одесі типо-хромолітографії, продукція якої була відома у всій Російській імперії, а якість відзначено медалями багатьох міжнародних виставок, виповнилося 75 років. У цей ювілейний рік, мабуть, усвідомлюючи його як важливу віху в своєму житті, розуміючи і те, що життя його хилиться до заходу, старий видавець почав писати мемуари.

Фесенко видав безліч книг, а написав тільки одну. Написав її для своїх дітей, онуків, правнуків. Він хотів залишити для своїх одеських нащадків спогади про прожите їм життя.

Вдумливому читачеві записки Юхима Івановича Фесенка будуть цікаві не тільки деталями побуту і укладу життя безповоротно минулої епохи, суть – в інтризі, яка вибудовується за неквапливими рядками про життя-буття сільського хлопчика, який прийшов з трьома рублями в кишені в Одесу і через тринадцять років зумів відкрити власну справу, яка всього за одне десятиліття стрімко розширилася і набула всеросійську популярність. Інтрига оповідання укладена в цій унікальності зльоту. Адже на той час, коли Фесенко вперше підійшов до типографського верстата, в Одесі вже склався цілком конкурентоспроможний видавничий ринок, завоювати який було не так-то просто. Фесенку це вдалося.

Феномен зльоту Фесенка криється у конкретній історичній епосі і особливостях заснування та розвитку Одеси як економічних, так і соціальних. Одеса за перші сто років свого існування досягає звання третього міста Російської імперії саме тому, що тут в ціні були працьовитість, талант, життєва кмітливість, прагнення виконати свою роботу якнайкраще, а головне – чесність. Чесність, без якої бізнес в Одесі був приречений.

На превеликий жаль, в краєзнавстві останніх десятиліть часто культивується образ хвацької, шарлатанської Одеси, в якій правлять бал особистості типу Мишки-Япончика і Соньки Золотої Ручки, а вміння залізти в кишеню ближнього свого підноситься як особливе мистецтво жити в Одесі. Неправда це, панове. Будь це так, не любили б настільки палко це місто Бунін і Катаєв, не написали б про нього жодного рядка Купрін і Бабель, забули б про Одесу, як про страшний сон, Ільф і Петров.

Дореволюційна Одеса була містом трудівників, заснованим на розумних економічних законах, що розвивається в умовах здорової конкуренції порядних підприємців, які довіряють слову один одного і вміють це слово тримати. Прикладом і доказом цього і служить окремий випадок підприємця Фесенка, закономірний саме для Одеси тієї конкретної історичної епохи, яка характеризується цілком певними економічними і моральними принципами, які регламентували як ділове, так і приватне життя.

Спогади Фесенка доведені до початку 1893 року. Старий видавець встиг розповісти лише про перше десятиріччя існування своєї типо-хромолітографії. Це були надзвичайно важливі роки для підприємства, що увібрали у себе знакові віхи – заснова друкарні, її розвиток. Спогади Фесенка обриваються на зльоті. Про роки справжнього розквіту видавничої справи Фесенка можемо судити за масивом збереженої друкарською продукції, за численними нагородами друкарні, за статтями в періодиці кінця Х1Х – початку ХХ століть, які свідчать про безмежну повагу сучасників до відомого одеського видавця.

Юхима Івановича називали «Одеський Ситін». Аналогів в української видавничий справi ХIХ – поч. ХХ ст., на жаль, годі й шукати. Фесенко був єдиним українським «Ситіним». Хоча меценатів української культури, щедрих і відданих національній ідеї, було безліч. Один з них, знаменитий промисловець Євген Харлампійович Чикаленко, любив казати, що «Україну треба любити до глибини власної кишені». Саме так любив Україну Юхим Іванович Фесенко, вiн ніколи не забував і не зраджував свого козацького роду.

Революція 1917 року повністю змінила звичний уклад життя. Друкарня Фесенка була націоналізована, але Юхим Іванович продовжував керувати нею. Фесенко був господарем вельми своєрідним. Будучи в останнє передреволюційне десятиліття людиною заможною, до багатства свого ставився дуже спокійно і розумно. Більшу частину грошей вкладав в справу, сім’ю не обділяв, але і до розкоші не прагнув, дітям давав добру освіту, багато подорожував, отримуючи від цього неабияке задоволення, але і про користь справи не забував, набуваючи під час поїздок нове обладнання, величезні кошти віддавав на благодійність.

Панство було чуже натурі Фесенка. У працівників своєї друкарні він бачив колег, товаришів по праці, завжди пам’ятаючи про те, як сам штовхав величезні кола старих друкарських машин і задихався від свинцевого пилу. Фесенко придбав ділянку в Олександрівці, такий собі хутірець в степу, де кожен з працівників мав право провести раз на рік тиждень відпочинку разом зі своєю сім’єю. Допомагав грошима в разі хвороби і біди, обдаровував подарунками на ювілеї та весілля, хрестив дітей і видавав заміж як посаджений батько, особливо уважним був до сиріт. Фесенко першим серед видавців Росії ввів на своєму підприємстві восьмигодинний робочий день. І працівники платили йому любов’ю і відданістю. У 1926 році, поховавши улюбленого господаря, вони встановили на могилі пам’ятник зі словами подяки і вдячності.

Таке ставлення робітників до свого господаря, а також високий професіоналізм останнього пояснюють, чому Фесенко після революції не довелося рятувати своє життя еміграцією, подібно до більшості підприємців. Він як і раніше очолював вже націоналізовану друкарню. Найімовірніше, він продовжував сподіватися, що життя якось владнається, увійде в звичну колію, припиняться розстріли і жахи «надзвичайок». Але ось закінчилася громадянська війна, і країна переможного пролетаріату бадьоро взялася будувати соціалізм, а життя все не налагоджувалося, постійними супутниками її продовжували залишатися розруха і голод, в сім’ях міцно оселився страх за рідних і близьких.

І ось в 1925 році старий видавець вирішує, що йому необхідно написати про те, як жили люди раніше, тому як це колишнє життя, схоже, ніколи вже не повернеться. Фесенко відчуває необхідність залишити спогади про минуле життя хоча б для своєї сім’ї, в цьому він бачить свою відповідальність перед нащадками і повернення боргу предкам.

Мемуари стали головною книгою видавця Фесенко.

Два зошити, списані старечим тремтячим почерком, зберігалися в родині, перечитувалися дітьми і внуками. Ці записки прищепили нащадкам видавця поняття роду, фамільної пам’яті і честі. У 1978 році внучка Фесенка Віра Євгенівна Хрєннікова передала рукопис спогадів в Одеський літературний музей. Необхідність публікації цього рукопису була усвідомлена нащадками видавця і здійснена в 2008 році.

 

Галина Закіпна