Борис Степанович Житков, край цікава для свого часу особистість, окрім того, що був письменником, був також педагогом, мореплавцем та дослідником. Борис Житков провів у нашому місті, сміємо сподіватися, найкращі роки свого життя, так як море завжди займало в його житті чи не найголовніше місце. Його називали “вічним Колумбом”, тобто вічним дослідником.

Народився 11 вересня 1882 року у Новгороді в інтелігентній сім’ї. Його мати, Тетяна Павлівна, була піаністкою. Батько, Степан Васильович, викладав математику у семінарії, займався складанням підручників. Був “неблагонадійним” – ще в 1870-і рр., будучи слухачем Вищого військово-інженерного училища, зв’язався з народовольцями, брав участь у спробі звільнення революціонера Мишкіна, за що був виключений з училища. Вступив до Цивільного технологічного інституту і звідти був виключений з 4-го курсу за участь у революційних виступах.

Степан Васильович стає учителем математики. Сім’я переїжджає до Одеси, де Борис вступає до 2-ї одеської гімназії. Тут він потоваришував із Корнієм Чуковським, і ця дружба зберіглася на все життя.

Ось що писав Корній Іванович у своєму нарисі «Борис Житков»: «Він вчив мене всьому: гальванопластиці, французької мови (яку знав чудово), зав’язуванню морських вузлів, розпізнаванню комах і птахів, передбаченню погоди, плавання, ловлі тарантулів… Під його пильним керівництвом я прочитав дві книги Тімірязєва і книгу Фламаріона, про устрій Всесвіту.

У нього ж я навчився відколупувати у биндюгів (тобто довгих возів, запряжених волами) за допомогою молотка та стамески старі олов’яні бляхи і плавити їх у чавунному казанку на багатті.

Моя мама, послухавши наші розмови про зірки, була з першого дня зачарована ним. Інші гімназисти, які зрідка приходили до мене, були в її очах забіяки, лихослови, хвальки, курці. Житков же, такий серйозний, значний, що тлумачить мені про небесну механіку, одразу завоював її серце, і незабаром у них завелися свої особливі справи та розмови. Вона дуже любила квіти, і Житков став допомагати їй у її квітникарстві, пересаджував разом з нею її лимони та фікуси, видобував для неї у знайомого німця-садівника тонко просіяну чорну, жирну землю, яку й приносив їй на спині з Олександрівського парку в саморобному рюкзаку. Пам’ятаю також (але, здається, це було значно пізніше), що він приносив їй якісь викрійки і навіть допомагав їй кроїти ситцеві блузки для моєї старшої сестри за винайденим новим методом».

Часто Микола Корнійчуков бував у свого друга у гостях. Вже підходячи до будинку Житкових, він періодично чув бурхливі екзерсиси, що виконуються на роялі. Це була гра матері Бориса – Тетяни Павлівни. У сім’ї іноді між подружжям траплялися сварки, і в цих випадках екзерсиси були особливо бурхливими: «Акомпанував її складним і хитромудрим мелодіям рівний гуркіт спокійного моря, що розстилалося майже біля дверей. Мелодії були бравурні, але мені чувся в них голос туги. Бо я з досвіду знав, що мати мого друга недаремно так енергійно і жадібно накидається на роздратоване своє піаніно: для мене це завжди було вірним сигналом, що вона посварилася з чоловіком і тепер топить своє горе в рапсодіях».

Але взагалі ситуація в будинку була дуже привітна. Корній Чуковський писав про те, що на обіді у Житкових завжди було багато людей, деякі з них були не дуже презентабельного вигляду, тобто, сім’я годувала бідних та голодних. Їжа була досить проста: суп, каша, варена яловичина, смажена риба – без жодних вишуканих смаків.

Чуковського вражали стосунки батька та сина. Батько поводився з сином, і взагалі зі своїми дітьми, як із рівними, всіляко наголошуючи, що він поважає в них особистість.  «Зазвичай обідали мовчки і навіть ніби насуплено, але за чаюванням ставали товариськими, і тоді виникали у них бурхливі суперечки про якусь статтю Михайловського, про Лева Толстого, про народництво.

Окрім літератури, у сім’ї Житкових любили математику, астрономію, фізику. Смутно згадую якісь електроприлади у кабінеті Степана Васильовича. Пам’ятаю складені ним підручники з математики, вони купою лежали в його кабінеті, – очевидно, авторські екземпляри, надіслані йому петербурзьким видавцем.

 Дуже дивували мене стосунки, які існували між Степаном Васильовичем та його сином Борисом: то були стосунки двох дорослих, рівноправних людей. Борису була надана повна воля, він робив що заманеться – таке велике було переконання батьків, що він не вживе їхньої довіри у зло. І справді, він сам казав мені, що не збрехав їм жодного разу ні в чому. Говорячи про батька навіть із матір’ю, навіть із сестрами, він називав його Степаном Васильовичем. Свою матір і в очі, і за очі завжди іменував Тетяною Павлівною».

 

                                                                                        Ганна Божко