Якось Борис Житков навіть врятував своєму другові, Миколі Корнійчуку, життя. Друзі каталися човном на Ланжероні, і раптом почався шторм. Пристати до берега не було жодної можливості.

«Тільки разів за все літо з нами трапилася аварія, про яку ми часто згадували потім, через кілька десятиліть. Якось перед вечором, коли ми поверталися додому, раптом зірвався сильний вітер і погнав нас прямо на хвилеріз, а буйні хвилі, що розгулялися, наче задалися спеціальною метою шваркнути нас з усього розмаху об граніт хвилеріза і рознести наше суденце в тріски.

Ми гребли з останніх сил; весь свій порятунок ми бачили в тому, щоб дістатися гавані, перш ніж нас ударить об каміння.

            Це виявилося неможливим, і ось нас підняло так високо, що ми на мить побачили море по той бік молу, потім кинуло вниз, як з п’ятиповерхового будинку, потім обдало величезним водоспадом, потім з шаленою силою стало бити наш човен об мол то кормою, то носом, то бортом.

Я пробував було відштовхнутись від хвилерізу веслом, але воно відразу зламалося. Я одеревів від розпачу і раптом помітив, чи, вірніше, відчув, що Житкова вже нема в мене за спиною. Була така секунда, коли я був певен, що він потонув.

Але тут я почув його голос. Виявилося, що в ту мить, коли нас підняло вгору, Житков з дивовижною присутністю духу стрибнув з човна на мол, на його похилий, мокрий, слизький мур і видерся на самий гребінь. Звідти він закричав мені:

   – Кінець!

“Кінець” – по-морському канат. Житков вимагав, щоб я кинув йому мотузку, що лежала згорнутою в кільце на носі, але так як у морському лексиконі я був ще дуже нетвердий, я зрозумів слово “кінець” у його загальному значенні і закричав від передсмертної туги.

На щастя, сторож маяка побачив катастрофу і поспішив на допомогу. З жахливими лайками, яких не могло заглушити навіть завивання бурі, з перекрученим від злості обличчям він шпурнув мені кінець мотузки і разом з Житковим втягнув мене, тремтячого, але невимовно втішеного, на мокре каміння молу і одразу ж зайнявся нашим човном: заціпив його довгим  багром і наказав підручному ввести його в гавань, після чого з новим асортиментом лойок накинувся на мене і Житкова, вимагаючи, щоб ми йшли за ним на маяк. Щоб вистрибнути з човна під час бурі і зістрибнути на мол, потрібна була спритність спортсмена, не кажучи вже про відчайдушну сміливість. Тут, цієї чверті години, переді мною розкрився весь Житков: великий “умілець”, герой, вірний і надійний товариш».

На жаль, через прикре непорозуміння, друзі посварилися під час спільного походу до Києва і тривалий час не спілкувалися. Потім відносини почали дуже повільно та поступово налагоджуватися.

Потроху ми почали знову зближуватися. Пам’ятаю морську прогулянку на яхті разом із ним та Сергієм Уточкіним, майбутнім льотчиком, легендарно безстрашним, якого ми обоє любили. Пам’ятаю українця-підпільника, що втік із Сибіру, ​​якого Житков на дві ночі притулив у мене. Пам’ятаю наші зустрічі у книжковій крамничці спільного нашого приятеля Моніка Фельдмана (на Троїцькій вулиці), який щедро постачав нас нелегальною літературою, починаючи “Дзвоном” Герцена і закінчуючи останніми брошурами Каутського».

В 1901 Б. Житков вступає в вітрильну корпорацію і вступає в Новоросійський університет на математичне відділення. Але 3 березня 1901 року його відраховують із університету за участь в “університетських заворушеннях”. Тільки завдяки батьківським клопотам йому в 1902 році вдається відновитися в університеті, але на природному відділенні. У революційному русі беруть участь і його сестри Віра Степанівна Арнольд-Житкова та Надія Степанівна.

Уся родина Житкових перебувала під поліцейським наглядом. Бажаючи уникнути його, Борис Житков записується добровольцем на фронт на Далекий Схід (жили вони тоді по вул. Старопортофранківській, 13), але через невідомі причини через місяць повертається до Одеси.

У липневі дні 1905 року після тривалого страйку одеські моряки створюють свою профспілку “Реєстрація суднових команд Чорноморського торговельного флоту”. Борис бере активну участь у роботі цієї профспілки, стає членом страйкового комітету. 1905 року за участь у багатотисячному мітингу його знову виключають із університету. Відновлюється він лише навесні 1906 року. Закінчити університет йому не вдалося: він одержує свідоцтво про прослуховування курсу університету.

У роки першої російської революції Борис Житков мешкає на вул. Княжої, 9 (за поліцейськими повідомленнями).

З січня 1907 року до весни 1909 року живе у Петербурзі. Повертається до Одеси, де отримує привабливу пропозицію поїхати у далеку наукову експедицію на р. Єнісей, де він має бути одночасно і капітаном, і начальником загону з вивчення сибірської річки. Він із захопленням прийняв цю пропозицію.

15 лютого 1917 р. він надіслав Корнею Чуковському листівку: “Хочеться дуже побачитися. Перебуваю в тузі і духовній нудьзі. Їй-богу. Будь ласка, відгукнися”.

«У цю пору ми часто зустрічалися, але раптом він раптово зник, – здається, поїхав до Одеси, і років п’ять через громадянську війну та блокаду я нічого не чув про нього. І був дуже втішений, коли пізно восени 1923 року, тобто через двадцять шість років після нашої сварки, він так само раптово з’явився у мене на порозі». Саме Корній Чуковський увів свого друга в літературу: почувши, як той захоплено розповідає його дітям про свої морські пригоди, а діти не менш захоплено та зачаровано його слухають, Чуковський запропонував Житкову записати свої чудові історії на папері.

У 1924 році, завдяки рекомендаціям свого друга К. Чуковського, Житков надрукував своє перше оповідання «Шквал» у дитячому журналі «Воробей». З цієї публікації розпочалася письменницька діяльність Бориса Житкова. Свої морські враження він відобразив у морській повісті «Зле море» (1924), «Морські історії» (1925-37гг.), повісті-енциклопедії «Що я бачив» (1939), «Що бувало» (1959), казкової повісті «Елчан -Кайя» (1926), п’єсах «П’ятий піст», «Сім вогнів» (1927). Писав він також і науково-мистецькі книжки для дітей: “Про цю книгу” (1927), “Пароплав” (1935). Почав писати книгу “Історія корабля”, але не встиг закінчити.

Лідія Чуковська у книзі «Борис Житков» писала: «Ставши письменником, не переставав почуватися штурманом далекого плавання». 11 вересня 2022 р. виповнилося 140 років від дня народження письменника.

 

                                                                                        Ганна Божко