Одеські вакації Нечуя-Левицького

(до 185-річчя з дня народження)

 

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року.

Автор повістей «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря»,  перший перекладач Біблії українською мовою (разом з П.Кулішем та І.Пулюєм), етнограф, невтомний дослідник української традиційної культури Нечуй-Левицький  пов’язаний  з Одесою. Сюди він приїздив на вакації, а також багато подорожував по Бесарабії та тодішній Херсонській губернії (до якої входила Одеса).  Мальовничі краєвиди нашого міста та чорноморського узбережжя, а також  життя української інтелігенції в Одесі наприкінці ХІХ ст. описані у його повісті «Над Чорним морем» (1888 р.).

***

Отже, Іван Левицький народився на Черкащині у с. Стеблів. Здобув освіту у Богуславському духовному училищі (де згодом викладав), Київській духовній семінарії, пізніше – у Київській духовній академії. Вивчав латинську, грецьку, церковнослов’яньку,  французьку та німецьку мови. Захоплювався творами Т.Шевченка та М.Гоголя, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., а також  прогресивних філософів того часу – Дарвіна, Спенсера тощо. Незважаючи на те, що Іван Левицький виріс у сім’ї священника та здобув богословську освіту, він пов’язав своє життя з учителюванням –  викладав російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії, в гімназіях Каліша та Седлеця. Також Нечуй-Левицький займався перекладами, етнографічними дослідженнями.

Однак головною справою його життя була література. У 60-ті роки ХІХ ст. він почав писати. Нечуй-Левицький жив і працював у важкі для української літератури (та культури загалом) часи – сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р. забороняли, крім іншого, викладання та друк книжок українською мовою.

У 1873 році Іван Семенович, викладач Седлецької жіночої гімназії (Польща), подав прохання перевестися до Одеси або Кишиніва (який входив тоді до Одеського учбового округу), і цього ж року був переведений до Кишиніва.

Чорноморське узбережжя, південні українські степи  вабили письменника. «Мене тягло на поетичний південь, де більше світла, де  природа краща; мене тягло на Україну. Я попросився в Одес[у] або в Кишинев…» – так писав Іван Семенович Левицький  у листі до Омеляна  Огоновського (від 12 липня 1890 року).

З 1873 по 1885 рік Нечуй-Левицький викладав у Кишинівській чоловічій  гімназії російську мову та літературу. Окрім викладання, він також подорожував по Бессарабії та Херсонській губернії, збирав фольклорний та етнографічний  матеріал, писав статті, підготував декілька нарисів про життя та побут південців, їхні традиції та звичаї (в епістолярії вони фігурують під заголовками «На Південній Україні», «Од Києва до Одеси», «Од Києва до Миколаєва», також згадується рукопис географічної статті під заголовком «Од Києва до Одеси» і «обписання Миколаєва, лиманів та Одеси».

Саме в «кишинівський період» були створені  шедеври української літератури “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім’я” (1879), “Бурлачка” (1880), “Старосвітські батюшки та матушки” (1884).

За 12-річний період перебування у Кишиніві Нечуй-Левицький часто відвідував Одесу. У згаданому листі до О. Огоновського І. Нечуй-Левицький пише: «На вакації я з компанією товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатись в морі та в лимані. І море, і мальовничі скелисті місця коло Одеси, і гарячий південь — усе припадало мені до душі, усе мало в собі колорит поетичний».

Кишинів і Одесу розділяють 200 км – не така вже й велика відстань. У 1871 р. вже існувало сполучення залізницею між цими двома містами. Отже це давало змогу відносно швидко і зручно переміщатися.

Враження від відвідин Одеси письменник передав у повісті «Над Чорним морем», яка була написана пізніше, у 1888 р., коли він уже перебував у Києві. Твір майже автобіографічний. З нього, крім описів міста, ми також дізнаємося про те, які панували настрої та ідеї в українській громаді Одеси.

Герої повісті «Над Чорним морем» – це  представники  молодої кишинівської інтелігенції, які  переїжджали на літо до Одеси, де вирувало світське та інтелектуальне життя, і поєднували палкі дебати на гострі соціальні та національні  теми з морськими купаннями.

З повісті «Над Чорним морем» читач дізнається  чимало подробиць про те, якою була Одеса у 70-80 р.р. ХІХ ст., про  побут її мешканців. У творі згадується і про газові ліхтарі на вулицях, і про пароплави та вітрильні судна в гавані, і про залізницю, яка вже на той момент обслуговувала потреби порту, навіть про види дерев, які прикрашали одеські вулиці та узбережжя – акації, чинари (платани), берести…

Разом з героями повісті ми здійснюємо подорож кінним трамваєм  до Малого Фонтану, повз багаті і вишукані дачі банкірів та аристократів (нинішній Французький бульвар),  і навіть дістаємося паровим трамваєм (лінія відкрита у 1882 р.) до монастиря на Великому Фонтані, який на той момент знаходився далеко за межами міста.

«На Великий Фонтан ходять од Одеса поїзди вузенької залізної дороги, що в’ється поміж віллами, хуторами та садками до самого монастиря».

Хоч письменник зазначав, що «Малий Фонтан – найкраще місце в Одесі», проте найкращі купання, на його думку, були все ж таки на Великому Фонтані. Чимало є описів романтичних скель одеського узбережжя, пляжів і терас, на яких під вальси Штрауса відпочивала одеська публіка.

 

Очима Нечуя-Левицького побачимо порт, помилуємося видами на гавань  з Приморського бульвару в одній з кав’ярень, «гарній, як мавританська капличка», під мелодії військового оркестру поспостерігаємо за строкатою та колоритною одеською публікою:

«Небо над морем неначе жевріло. Почало сутеніти. На бульварі засвітили газове світло. Світ залив бульвар, кофейню, сходи. Публіки набралось сила. Коло самих сходів в дерев’яному кіоскові заграли військові музики. Купи людей ніби стрепенулись. … На невеличкому плацу коло музик стовпився народ, неначе на ярмарку. По алеї сунулась така густа, ніби суцільна маса народу, що й протовпитись було трудно. Бульвар для гуляння дуже малий на Одес».

«Довгими рядками товпились без смаку убрані смугляві дами, гостроносі, з східніми грубуватими пружками лиця. Подекуди рябіли ясні костюми українські, мішані з смугнастими молдавськими та болгарськими».

Як етнограф, Нечуй-Левицький детально описував одяг, побут, зовнішність, звички людей того чи іншого регіону. І  ось перед нами постає одеситка, по-південному яскраво і строкато вбрана:

«Подумайте собі: сукня ясно-червона, накидка темно-зелена, на шиї разок товстих круглих коралів і золотий здоровий медальйон на товстому золотому ланцюжку, ще й зверху рожева стрічка з довгими кінцями до пояса; на грудях синя стьожка: через усі груди до пояса теліпається золотий ланцюжок, а серед грудей зверху на ґудзику вона причепила золотий годинник, неначе орден якогось індуського лева або тигра. На голові чорний парик з начосами, а на парику копиця жовтих та червоних рож, а зверху стримить чорне перо. Прикиньте до того білі черевики з срібними застібками — і вийде американський парадовий індієць! Ну і вподоба в убранні в тутешніх дам! неначе в Константинополі, абощо.

— Мішанина східних та й європейських рас — мішанина й європейського з турецьким, — сказав Комашко.

— Та які багаті, неекономічні убори! — обізвалась Мурашкова. — Купецький Одес не знає економії».

Не можемо не навести опису Дерибасівської:

«Перед очима в Комашка стелилась широка, перша в Одесі, Дерибасівська вулиця, обсаджена двома рядками акацій. Вона йшла до моря, трошки западаючи в переярку, і через ту вулицю, як через ворота, було видно в далечині широкий простір: гору Ланжерон над морем, а коло гори синє широке море, закутане в білий, легенький, прозорий туман».

Отже, на матеріалі повісті «Над Чорним морем» краєзнавці могли б дослідити чимало цікавого з історії Одеси.

Нечуй-Левицький був активно залучений  у  літературне життя міста, навіть після його переїзду до Києва. Іван Семенович листувався з такими діячами української культури, які жили і працювали в Одесі як Іван Липа, Михайло Комаров, Іван Луценко та ін.

Через його проукраїнську діяльність,  Нечуй-Левицький був під пильним наглядом таємної поліції. В архівах можна знайти документи, в яких імперська цензура забороняє видання Івана Левицького в Одесі.  Однак, навіть у таких несприятливих  умовах він не покладав рук і не полишав справи свого життя.

Документ про заборону друкувати твори Нечуя-Левицького

 

У листуванні І. Нечуя-Левицького міститься чимало згадок про його співпрацю з місцевими періодичними виданнями. («Одесский вестник», «Правда», «Пчілка» та ін.) та з редакторами альманахів («Багаття», «З потоку життя»).

У 1885 році в Одесі сталася визначна для українського півдня подія.  Стараннями М.Боровського та Д.Марковича  з друкарні Євтима Фесенка  вийшов у світ літературний збірник «Нива». У ньому взяли участь Михайло Старицький, Петро Ніщинський, Борис Грінченко, Дніпрова Чайка (Людмила Березіна) та ін.,  а також Нечуй-Левицький  оповіданням «Чортяча спокуса». Того ж року вищеназване оповідання вийшло в Одесі окремою книжечкою.

В одеській періодиці також публікувалися відгуки на твори письменника: газета «Пчелка» (1881) подала рецензію на повість Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка», «Одесский вестник» (1883) –  на повість «Микола Джеря».

У 1903 році в одеському українському альманаху «З-над хмар і з долин», виданим і впорядкованим Миколою Вороним, був надрукований твір Нечуя-Левицького «Роковий український ярмарок: лист до однієї пані».

У 1904 році на відзначення творчого ювілею письменника у Києві вирушила й делегація з Одеси.

У 1903 р. Михайло Жук (хоч він на той час ще не переїхав до Одеси) написав портрет Нечуя-Левицького. Це був один з перших з серії портретів цвіту української культури.

Іван Семенович Нечуй-Левицький, видатний майстер художньої прози, пішов з життя у 1918 р. Однак його ім’я та творчий доробок завжди були і залишаються в пошані.

У 1926 році на Одеській кіностудії була зроблена екранізація «Миколи Джері» за сценарієм Миколи Бажана (художником фільму був видатний митець Василь Кричевський).

 

На честь Нечуя-Левицького названа одна з одеських вулиць.

В експозиції Одеського літературного музею висвітлено життєвий та творчий шлях письменника.

До 185 річниці з дня народження класика української літератури підготовлено виставку «Мене тягло на поетичний південь» з фондів музею.

 

Д.Гармидер