25 грудня 1919 р. Віра Миколаївна Буніна записала у своєму щоденнику: “Вчера отбыли в Болгарию Нилус, Федоров, Тухолка, Оболенский”. Незадовго до цього Олександра Митрофановича попередили, що він засуджений до розстрілу, але уб’ють його “випадковою шрапнеллю”, щоб смерть не справила небажанного враження. Довелося поквапитися та негайно покинути Одесу. І Федоров разом зі своїм другом, художником та письменником Петром Олександровичем Нілусом, зник у натовпі біженців на пароходику “Витязь”. Попереду їх очікувала Варна. В Одесі у Федорова залишались дружина та син Віктор, білий офицер, який також спішно збирався в еміграцію – через Молдавію у Румунію.

Так трапилось, що для Олександра Митрофановича Федорова Болгарія стала другою батьківщиной.

Спочатку Федоров не розраховував надовго затримуватись у Болгарії і мав намір перебратися до Парижа, куди у березні 1920 р. приїхав Бунін із дружиною. Однак у Болгарії він прожив тридцять років до самої своєї смерті в 1949 р…. За словами прийомної дочки поета Ліляни Шульц, видатний болгарський письменник Іван Вазов переконав Федорова не поспішати з від’їздом до Франції, відзначивши традиційний інтерес болгар до нашої літератури, схожість двох слов’янських мов.

Від’їзду Федорова передував розрив із дружиною Лідією Карлівною.

Після приїзду в Софію Федоров був розквартований у приватному будинку сім’ї полковника болгарської армії Г. Желязова. Хазяйкою гостинного будинку була красуня-болгарка Невена Желязова, після смерті її чоловіка письменник став жити з нею та двома її дітьми однією родиною. Більше того, для її дочки Ліляни він став духовним отцем: він познайомив її з нашою мовою та культурою. Ліляна Шульц написала свої спогади про Федорова, які допомагають створити повніше уявлення про його життя в Болгарії.

«Весь 1920 р. О. М. Федоров як би вписувався в нове життя. Він став помітним у культурному середовищі болгарської столиці, був не тільки привертаючим увагу поетом, але й цікавим співрозмовником, талановитим оповідачем, який близько знав багатьох знаменитих сучасників: Чехова, Толстого, Короленка, Буніна, Вас. Ів. Немировича-Данченка, Бальмонта, Блока, Брюсова, Білого та інших. До того ж він багато побачив у житті: був сповнений вражень про країни Близького Сходу, Індії, Китаї, Японії, Америці, блищав знаннями про світ та оригінальну життєву філософію», – писала болгарська дослідниця творчості А.М. Федорова Маргарита Каназірська.

Маючи потребу в засобах на життя, Федоров став викладати російську мову в Третій чоловічій гімназії Софії, читав лекції з літератури у Вищій кооперативній школі, у Військовому училищі. Разом з письменником Євгеном Чиріковим Федоров регулярно здійснює поїздки Болгарією, виступаючи з літературно-мистецькою програмою, за що друзі жартома прозвали їх Кирило і Мефодій.

Але, незважаючи на зовнішній успіх, гіркота емігрантського життя палила письменника зсередини, і Федоров міг ділитися нею лише зі старими щирими друзями. Судячи з відповідей І. Буніна, П. Нілуса, А. Купріна, Є. Чирікова, К. Бальмонта, листи Федорова були сповнені невгамовного болю і непереборної ворожості до порушеного ритму звичного життя, коли він повинен займатися викладанням, а не письменством.

У першому ж літературному читанні дуже сильне враження справила на публіку маленька поема “Балкани”, написана Федоровим 26 січня 1920 р., через місяць після прибуття у Болгарію. Поема прозвучала і російською, і болгарською у перекладі, який спішно був зроблений поетом С. Чилінгіровим на прохання доктора Миколи С. Бобчева, редактора журналу “Слов’янський голос”. Ця поема стала візитною карткою О. Фелорова, вона неодноразово друкувалася у різних виданнях, у ювілейних збірниках.

Ім’я Федорова дедалі частіше з’являлося в болгарській літературній та театральній пресі. Можна сказати, що з середини 20-х років життя О. Федорова увійшло до певної колії. Він інтенсивно друкувався в болгарських газетах і журналах, у місцевій емігрантській пресі (“Вільна мова”, “Балканський журнал” та ін.), за кордоном (“Спільна справа”, “Відродження”, “Руль”, “Сьогодні”…).

Дедалі тіснішими ставали й контакти з болгарською культурою. Федоров склав “Антологію болгарської поезії” зі своїми перекладами, видану Міністерством народної освіти та чудово оформлену його сином-художником. Підготовка такого видання вимагала ґрунтовного знання болгарської поезії – і класичної, і сучасної. Інтерес до неї виник у Федорова ще 1922 р. Тоді у Празі у його перекладі було надруковано велику добірку віршів відомих болгарських поетів І. Вазова, П. П. Славейкова, П. Яворова, Д. Христова, С. Чилінгірова, Д. Габе та ін. Мабуть, тоді і виникла ідея антології. За рік-півтора Федоров відібрав та переклав 140 віршів 35 поетів. Багато хто з них вперше прозвучав іноземною мовою.

Останні роки життя письменника були затьмарені встановленням після 1944 нових громадських порядків, які не передбачали полегшення життя для емігрантів. Навпаки, до колишніх «білогвардійців» належали з підозрою. Після закінчення Другої світової війни у ​​письменника з’явилася надія, що його ім’я не буде забуте на батьківщині, і що в Радянському Союзі будуть опубліковані його літературні спогади. Його будинок на той час часто відвідували представники Радянської армії та члени делегацій радянських письменників. Але цьому не судилося збутися, і неважко припустити, що не останню роль зіграли політичні мотиви.

 

Крім того, що Федоров був емігрантом, в 1937 р. було репресовано колишню дружину письменника, яка загинула в таборі, а в 1945 р. був заарештований СМЕРШом і відправлений до сибірського табору його син Віктор. З табору йому так само, як і матері, не судилося повернутися. Клопіт батька, який пристрасно бажав дізнатися хоч щось про сина, дав незначний результат: невістка Федорова за весь час отримала в Бухаресті одного листа.

Щодо Віктора Федорова, то хотілося б процитувати літературознавця Вадима Ярмолинця: «У сім’ї панував справжній культ Віктора Олександровича. Виконані олівцем та олією автопортрети доглянутого красеня прикрашають будинки американських та швейцарських Федорових. На фотографіях він постає спокійним, зосередженим, сповненим гідності. У нього чорне, акуратно зачесане назад волосся та модні костюми. Він позує для камери у фотостудії, у театральній майстерні, з молодою подругою на яхті. Безперечна краса наголошує на трагічності його долі. Але з сімейної історії, що передається з покоління в покоління, явно випливає, що мученик не безгрішний. Об’єктивний спостерігач не може пройти повз той факт, що на початку біографії Віктора Федорова лежить зрада. Ні, не зрада батьківщини – у Громадянську його втеча була зрозуміла і виправдана – він рятував життя. Але, утікши з Одеси, що гине від голоду і тифу, Віктор кинув на свавілля долі дружину і двох синів-погодок, стару матір. У цьому він повторив вчинок батька, який утік за кордон на рік раніше. Як це могло статися?

Питання про кинуту матір першим поставив Катаєв – у «Вертері». «Вона оберігала його від мінливості революції, а він тим часом плив на човні разом з якимись ніби добре їй знайомими людьми через Дністер, де в передсвітанковому тумані темніли густі прибережні очерети і слабо маячили постаті румунських прикордонників. Тепер він був уже в повній безпеці, але назавжди втрачений для неї, і це було нестерпно важко. Чому ж він кинув її одну, не взяв із собою? Справді, чому? І чи не було все його подальше життя розплатою за зраду?»

Зберігся емігрантський архів Федорова, переданий згодом його падчеркою Ліліаною Шульц Фонду культури у Москві. У 1989 та 1999 рр., під час приїздів до Одеси вона передала частину рукописів та фотографій письменника до Одеського літературного музею.

Один із віршів цього архіву відображає гіркі думки поета-емігранта:

 

                              «Не дай мне, Боже, догореть

                               Углем в золе.

                               Не дай мне, Боже, умереть

                               В чужой земле»

 

Але все сталося інакше, і письменнику судилося померти саме на чужині.

Немолодий письменник, виснажений роботою над романом про своє життя, а також переживаннями про долю сина та відривом від батьківщини не витримав усіх хвилювань. 20 квітня 1949 р. у нього стався інсульт, і Олександр Митрофанович згасав ще протягом тижня.

Похорон письменника був більш ніж скромним. Російська громада побоялася з’явитися в цвинтарній церкві, і ховали письменника лише найближчі друзі, серед яких була родина письменника і поета Стіліана Чилінгірова. Чилінгиров промовив своє прощальне слово про незабутнього товариша і письменника, з яким його пов’язувало багаторічне прекрасне творче та дружнє спілкування. У скорботні дні після відходу А.М. Федорова Чилінгіров написав вірші, присвячені другові:

 

                                    В храма мрак и вощеници в мрака – 

                                    Под тяхното сияние мъртвец.
До гроба чужденец смирено чак
С поднесен от поклонници венец.
Догдето словото безсмъртно иде
От твоите творения до нас
Ала ще бъдем с тебе всеки час. 

 

Після еміграції книги Олександра Федорова в Радянському Союзі не видавалися, лише 1981 року в Уфі було перевидано роман Федорова “Степь сказалась”.

Вірші Федорова, написані в еміграції, сповнені туги за покинутою батьківщиною:

 

Уезжать – умирать почти,

Хоронить то, где жил, любя.

Хоронить там и часть себя,

Прожитому сказать: прости.

 

Пронизані філософськими роздумами про сенс життя, іноді – тривогою за долю єдиного сина Віктора:

 

Где ты, мой мальчик, где ты?

Мне сердце бьет озноб.

У сердца молю ответа,

Но и вещее сердце поэта,

Оно молчит, как гроб.

 

Простежуються у них і роздуми про долю залишеної батьківщини:

 

Что знаем мы? Куда нас тянет

Над вечной пропастью стезя?

Покуда гром с небес не грянет,

Проведать как всегда нельзя.

Є серед рукописів, подарованих ОЛМ, і вірші про кохання, присвячені тому, кого так пристрасно полюбив Олександр Федоров у Болгарії – Невені Желязової, яка стала його дружиною:

 

Птичка моя милая, травка моя нежная,

Облачко вечернее, солнышко мое.

Пред тобой раскрылася власть моя мятежная,

Страсть моя безбрежная. – Полюби ее.

 

Загалом до фондів ОЛМ Ліляної Шульц було передано 73 рукописи віршів Олександра Федорова та 5 віршів, записаних нею з пам’яті. В основному вони відображають думки та настрої Федорова в трагічний період його життя – еміграції та відриву від батьківщини.

Хотілося б ще додати, що недавно вийшла чудова книга про А.М. Федорова одеського письменника та літературознавця, який нині живе в США, В. Ярмолинця «На межі забуття» (реконструкція сімейної біографії письменника А.М. Федорова).

18 липня 2023 року виповнилося 155 років від дня народження письменника.

 

 

Ганна Божко