Музей тимчасово не працює, ось уже два тижні як ми закриті на карантин та дуже скучили за нашими відвідувачами.
В цей час вимушеної розлуки пропонуємо Вам здійснити віртуальну подорож не тільки по залах музею, але й у часі – будівля музею має цікаву історію.

Палац князів Гагаріних – Одеський літературний музей

Двоповерховий палац розташовано у центрі міста, на початку Ланжероновської вулиці, за рогом від Приморського бульвару. Палац належав князеві Дмитру Гагаріну(1799-1872), інспектору одеського карантину, підполковнику, згодом генерал-майору та його дружині Софії.
Проект належить архітектору Людвігу Оттону, сину ресторатора Оттона, що оспіваний Пушкіним у «Одеській главі Євгенія Онєгіна». Будівництво завершилось наприкінці 1860-х рр. Палац вражає контрастністю: непоказна двоповерхова будівля з фасаду та розкішні внутрішні інтер’єри. За переказами, підвали палацу були з’єднані з катакомбами, і бочки з вином заносили ними до князівських винних підвалів, обминаючи митницю.
Подружжя незабаром почало здавати будинок. У 1870-х тут була розташована резиденція та канцелярія градоначальника.
Один час тут мешкав Резголь, що утримував танцклас, саме з ним пов’язана історія привиду палацу. До речі, в Одесі були три будинки з привидами, і лише один – палац Гагаріна – зберігся до сьогодні.
У книзі О. Дерібаса, онучатого племінника адмірала Й. Дерібаса «Стара Одеса» йдеться про це: «Бывшие княжеские салоны были переполнены по вечерам веселою молодежью, которая резвилась, плясала, устраивала игры. И вдруг в танцевальном зале , совершенно неожиданно, погасали свечи. Веселие замирало и молодежь со страхом прислушивалась к поднимавшемуся в комнатах таинственному шепоту каких-то воздушных голосов. Потом слышалось шуршание по паркету не то шелковых юбок не то атласных бальных башмачков, и чудилось, что вошли в танцкласс какие-то невидимые гости, которые завертелись здесь, как осенние листья, в вихре таинственной пляски, обмениваясь вздохами и страстными шептаниями. Все это длилось недолго. Явления исчезали внезапено. Прислуга зажигала свечи – и прерванное веселие возобновлялось. Но была в этом доме одна комната, расположенная в сторону моря и напоминавшая по форме узкую и высокую гробницу, в которой никто не решался оставаться наедине. Да и вдвоем было страшно. В ней раздавались днем и ночью странные голоса, похожие на стоны, плач или рыдания. То вдруг послышится вой, то кто-то протяжно свистнет. Находившиеся же в комнате предметы приходили без всякой видимой причины в движение: то перевернется книга, то дрогнет занавеска, то пролетит по полу неизвестно откуда взявшаяся бумажка.
Все это пугало до того обитателей дома, что они решились пригласить специальную комиссию из техников, спиритов и чинов полиции для выяснения происхождения загадочных явлений.- И что же оказалось? – оказалось, что виновником всей вышеописанной чертовщины был ни кто иной, как ветер с моря. Ветер, который забирался сквозь щели в стены княжеских подземелий и, проникнув оттуда в верхние помещения, разгуливал по залам и потешался над танцующими».

З 1891р. тут містилися Комерційні збори. Членами їх могли бути люди комерційні, допускалися також військові, службовці, лікарі. Євреї до клубу не допускалися. «Чтобы доставить членам, не играющим в карты, и их семействам развлечения, дирекция клуба устраивает зимой два раза в месяц музыкальные вечера и танцы, охотно посещаемые как членами, так и посторонними людьми».

З 1899 по 1904 рр. тут розташувалось Літературно-Артистичне Товариство, до якого входили художники, письменники, музиканти, а також лікарі, адвокати та інші громадяни, що цікавились мистецтвом. У Товаристві радо вітали й жінок, наголошуючи, що вони є не гостями, а бажаними та повноправними господарками. У Товаристві були літературна, музична та художня секції, влаштовувались літературно-музичні вечори та художні виставки. Серед засновників – прославлений фейлетоніст, «король фейлетону» Влас Дорошевич, одеські художники Є. Буковецький та П. Нілус. Членами його були І. Бунін, В. Жаботинський, К. Чуковський, історик Одеси О. Дерибас, тут неодноразово виступали М. Заньковецька, М. Кропивницький, П. Саксаганський. О. Дерібас писав: «А дом князя Гагарина! Тот дом, в котором открыл свою деятельность одесский Литературно-Артистический клуб! Многочисленная публика, посещавшая вечера этого клуба, скользила по расшатавшемуся, но сохранившему свою аристократичность паркету, и любовалась залами, окаймленными золоченными карнизами и причудливо расписанными плафонами».
Описано «Літературку» у повісті В. Жаботинського «П’ятеро»: На субботнике, в литературно-артистическом кружке, после концерта, пока служители убирали стулья для танцев в «виноградном» зале, Маруся, таща за рукав, подвела ко мне свою мать… «Виноградный» зал так назывался потому, что стены его украшены были выпуклым переплетом лоз и гроздей. Помещение кружка занимало целый особняк; кому он принадлежал и кто там жил прежде, не помню, но, очевидно, богатые баре. Он находился в лучшем месте города, на самой границе двух его миров — верхнего и гаванного. До сих пор, зажмурив глаза, могу воскресить пред собою, хоть уже сквозь туман, затушевывающий подробности, ту большую площадь, память благородной архитектуры заморских мастеров первой трети девятнадцатого века и свидетельство о тихом изяществе старинного вкуса первых строителей города — Ришелье, де Рибаса, Воронцова и всего того пионерского поколения негоциантов и контрабандистов с итальянскими и греческими фамилиями. Прямо предо мною — крыльцо городской библиотеки; слева на фоне широкого, почти безбрежного залива — перистиль думы; оба не посрамили бы ни Коринфа, ни Пизы. Обернись вправо, к первым домам Итальянской улицы, в мое время уже носившей имя Пушкина, который там писал Онегина; обернись назад, к Английскому клубу и, поодаль, левому фасаду городского театра: все это строилось в разные времена, но все с одной и той же любовью к иноземному, латинскому и эллинскому гению города с непонятным именем, словно взятым из предания о царстве «на восток от солнца, на запад от луны». И тут же, у самого особняка «литературки» (тоже по-братски похожего на виллы, которые я видел в Сиене), начинался один из спусков в пропасть порта, и в тихие дни оттуда тянуло смолою и доносилось эхо элеваторов.
В то подцензурное время «литературка» была оазисом свободного слова; мы все, ее участники, сами не понимали, почему ее разрешило начальство и почему не закрыло. Прямой крамолы там не было, все мы были так выдрессированы, что слова вроде самодержавия и конституции сами собой как-то не втискивались еще в наш публичный словарь; но о чем бы ни шла речь, от мелкой земской единицы до гауптманова «Затонувшего колокола», — во всем рокотала крамола. Чеховская тоска воспринималась, как протест против строя и династии; выдуманные босяки Горького, вплоть до Мальвы, — как набатный зов на баррикады; почему и как, я бы теперь объяснить не взялся, но так оно было». У 1904 році діяльність «Літературки» була заборонена.
У будинку, який тепер належав Російському для зовнішньої торгівлі банку містилися різноманітні заклади, наприклад, є об’ява, датована 1908 роком – про збанкрутілий ресторан, що утримувала «петербурзька артіль офіціантів».

Саме тут у 1909-1910 рр. відбувся Перший Салон В. Іздебського. Скульптор В. Іздебський організував виставку, що поєднувала вітчизняне та закордонне мистецтво. Виставка займала 14 залів, у ній прийняли участь 141 художник, було 746 робіт. Глядачі бачили роботи Л. Бакста, І. Білібіна, братів Бурлюків, М. Верьовкіної, І. Грабаря, В. Кандинського, Є. Лансере, А. Лентулова, А. Машкова, Г. Нарбута, О. Екстер, О. Явленського, одеських художників Є. Буковецького, Т. Дворникова, Б. Едуарда. Серед 43 закордонних: П. Боннар, Ж. Брак, М. Вламінк, К. Ван Донген, М. Дені, А. Матісс, Г. Мюнтер, А. Руссо, П. Сіньяк. Реакція глядачів була суперечлива, але кількість відвідувачів вражала. Найбільше за день – 900 було у неділю. Саме з Одеси виставка поїхала до Києва, а по тому до Петербурга та Риги.
У спогадах О. Бенуа та К. Чуковського описана різка та негативна реакція І. Рєпіна, який влаштував скандал на виставці.

У 1920-х роках у палаці містилася Вукоопспілка, і саме тут – у самому палаці та у флігелю оселяться співаки капели К. Стеценка, що гастролювала у Одесі.
У щоденниках П. Тичини описаний палац та його підвали: «Мармурові сходи справа i зліва, нагоpi з’єднуються в пло¬щадку перед залою. Внизу перший поверх кудись сховався.
Двері одчиняються. Палець П[авла] В[асильовича] нас кли¬че, i Витольда Станіславовича постать з’явилась. Радо вітаємось. Цілуємось.
-Як же, як же, ніяк не сподівались, ми ж такі раді, як ніколи. Це для нас справжнє свято буде.
Hixтo так не зустрічав нас, як в Одесі. Кабінет на море… Зносимо peчi. Для жінок дві кімнати в caмім палаці Дніпросоюзу (колишнього к[нязя] Гагаріна), для мужчин клуб, для приїжджих — у цьому ж дворі. Трохи ліжок є, а то долі розташовуємось. К[ирилові] Григоровичу] i П[авлові] В[асильовичу] — окрему кімнатку…
Вертаемось знову в підвал. Нагору йдемо на другий, а по¬там— на третій поверх. Тут філія застала руїну — ніяких вікон, рам не було. Дніпросоюз шибки вставив, побілив коло контори (до peчi — стіни й підлога оббиті пробковим деревом), казенна одежа для робітників. Свою скидають i надівають казенну. Проїзд — склад.
Ворота — мішки з сіллю — ще ворота з другого боку. Через двip склад-підвал. Коло нього собака на ланцюгу. Попереджають, Bвечepi спускають — може штани полатать. Тут скумбрія. Цього року була змога насолити коло 100 000 пудiв риби в самому тільки Очакові.
Олександр В[асильович] зупиняеться:
–Полюбуйтесь, який будинок Дніпросоюзу, це ж з моря прекрасно. Ми там нaropi напишемо українською, італійською, французькою: Дніпросоюз,— щоб здалеку бачили. Але це в проекті, не тепер,— сміється. – …Тепер ходім нагору.
Стайні. Jlipa нaropi, фронтон, а з дверей кінські зади».
У повоєнні роки тут містився Облвиконком, а після його переїзду – різноманітні невеликі контори.

Будинок мав відійти Чорноморському пароплавству, але М. Бригін, перший директор заснованого у 1977 р. Літературного музею, зумів його відібрати для музею. Літературний музей на початку свого існування не мав жодного експоната, за чотири роки було зібрано більш 30 000 експонатів, а художники на чолі з А. Гайдамакою разом з науковими співробітниками, створили експозицію, що вражала на ті часи і не застаріла й по сьогодні. Як відомо, мало хто з митців міг у своєму житті обминути Одесу, а багатьом пощастило й народитись у ній. І про всіх них – українців і росіян, євреїв і греків, французів та італійців, німців і поляків – розповідають у залах, де виступали колись українські корифеї, де читали свої вірші та оповідання І Бунін, О. Купрін, В. Жаботинський, К. Чуковський.

Олена Яворська