31 травня день народження Костянтина Георгійовича Паустовського. Зазвичай в цей день наш музей відкривав виставку дитячих малюнків – ілюстрацій до творів письменника. Але нинішня ситуація, пов’язана з епідемією коронавируса і, відповідно, загальним карантином, не дозволила нам підготувати і відкрити виставку. Проте, ми вирішили все-таки відзначити день народження Костянтина Паустовського. Нехай не в стінах музею, а віртуально – на нашому сайті і в фейсбуці. Ми підготували ряд матеріалів і пропонуємо одеситам в ці дні згадати про чудового письменника, чиє життя і творчість тісно пов’язані з нашим містом.

Що значила Одеса для Костянтина Паустовського? І що Паустовський значить для Одеси? Чим заслужив він таку любов одеситів, що в місті більше двадцяти років тому відкрили меморіальний музей? А ще: встановили меморіальну дошку на будинку по вулиці Чорноморській, де він жив в 1920-і роки, заснували міську літературну премію його імені, встановили пам’ятник у дворику Літературного музею, відкрили пам’ятний знак – Зірку Паустовського на Алеї Зірок, дали одній з вулиць міста і бібліотеці ім’я Костянтина Паустовського.

На кожне з цих питань можна дати цілком певні відповіді, підтверджені самим письменником. В першу чергу його художніми творами, завдяки яким були повернуті з небуття імена багатьох одеських письменників. По-друге: документами епохи – листами і щоденниками, в яких, в залежності від настрою і ситуації, зафіксовані події, свідком яких він був. І, нарешті, чисто одеська відповідь – питанням на питання: а цікаво, яким було б наше місто без його повісті «Час великих очікувань»?

Костянтин Георгійович Паустовський (1892-1968) жив і працював в Одесі на початку 1920-х років, що згодом знайшло своє відображення в його творчості. Найзнаменитіший твір про Одесу – повість «Час великих очікувань» (1959) – став знаковим для нашого міста, бо саме з нього почалося відродження культурного життя Одеси. Завдяки Костянтину Паустовському весь світ дізнався про літературну Одесу, про одеських письменників Ісаака Бабеля, Едуарда Багрицького, Іллю Ільфа і багатьох інших талановитих одеситів, чиї імена незаслужено замовчувалися.

З моменту виходу книги і місто, і історичні місця, пов’язані з одеським періодом життя Костянтина Паустовського, придбали небувалу затребуваність. Письменникові вдалося описати міські вулиці і приміські дачі, море і порт з такою любов’ю, що багато хто вважав його одеситом.

Те, якими побачив Паустовський море, місто з передмістями і його жителів – він описав у своїх творах. Але не менш цікаво побачити Одесу і відчути тодішній його настрiй, що зафіксовані не в художніх творах, а в щоденниках. І порівняти.

Дослідникам творчості Костянтина Паустовського добре відомі так звані «Одеські щоденники» письменника. До них відносять щоденникові записи 1920-1922 років, які він вів у Одесі. «Одеські щоденники» неодноразово публікувалися в журналах, книжкових збірниках і в інтернет-виданнях. Іноді публікації супроводжувалися коментарями, а окремі фрагменти використовувалися як ілюстративний матеріал в наукових статтях.

Але крім «Одеських щоденників» Костянтин Паустовський вів «Європейський щоденник». Про цей щоденник писали не так вже й багато, тому зупинимося тільки на ньому. «Європейський щоденник» Паустовський вів на борту теплохода «Перемога», на якому восени 1956 року здійснив подорож навколо Європи. Це була його перша поїздка за кордон і починалася вона в одеському порту.

У 1982 році в червневому номері журналу «Зміна» він був вперше опублікований. У ньому є кілька рядків про Одесу.

 

Європейський щоденник. 1956 рік.

 

«Від’їзд до Одеси. Проводжала Танюша. Галка. Дим.

4 вересня. В дорозі. Сінезеркі. Дитинство. Сяючі, всі в росі Брянські ліси. Руді папороті. Перші прикмети осені. Київ.

Одеса. Канни, сонце, порт. Океанська біла «Победа», порт завалений товарами. Сміттєва вода, іноземні прапори.

У місто на таксі. Аркадія, Дюк. Знову в порт. Довго не пускали старі сторожа. Бестолочь, закордонні паспорти.

Самотність. Вже сумую.

Каюта II класу. Тіснота. Ліжко, як шафа.

Відвал опівночі. Шум хвиль, що йдуть вогні Одеси. Червоний вогонь Воронцовського маяка. Місто, – «казалось, он в дали шумящей утопал».

5 вересня. Ранок. У морі. Похмурий колір…».

У цій поїздці брала участь група письменників, в тому числі і Данило Гранін, якому Костянтин Паустовський показав «свою Одесу». Можливо, ми ніколи б не дізналися подробиці цієї подорожі, якби Гранін не читав той номер «Зміни» з публікацією «Європейського щоденника», де серед іншого Паустовський писав і про нього. Реакцією Граніна на цю публікацію став нарис «Чужий щоденник», в якому він не тільки описав свої спогади, а й «розшифрував» короткий щоденниковий запис Паустовського, зроблений в Одесі. Ось кілька фрагментів цього нарису.

 

Данило Гранін. «Чужий щоденник».

 

«…Читаючи скупі фрази «Європейського щоденника», занадто скупі, так що тепер багато чого не розкрити, не зрозуміти, я переконувався, що ця скупість вберегла щоденник від старіння. Щоденник вигідно відрізняється від зроблених про поїздку нарисів. У ньому йде безперервна робота думки, прагнення зрозуміти побачене…

…Рейс починався з Одеси. Ми приїхали до Одеси. Паустовський показав мені свою Одесу. Корабель стояв в порту, теплохід «Победа», величезний океанський лайнер, – він завантажувався, довантажувався, оформлявся, а ми бродили містом. Двори, завішані білизною, лавочки, під’їзди, де сиділи старі чоловіки і жінки і торгували довгими саморобними цукерками, пирогами, тапочками, яблуками. Будинок, де колись містилася газета «Моряк». Там Паустовський працював. Він зображував, як хлопчаки-газетярі кричали: «Мрак»! Газета «Мрак»!

Крикливий Привоз, нечуваної краси і мощі базари, одеський говір, одеський гумор, кому це, як то кажуть, заважало? Того літа 1956 року Паустовський ще міг показати свою Одесу, ще на ринку худий інвалід в тільняшці міг змусити купити велосипедний дзвінок, на який всі будуть задивлятися! Через двадцять років, коли я захотів показати цю Одесу своїм друзям, я її не знайшов. Її вже не було. З незрозумілої старанністю її вискоблено, всю «одесскость», «одессизм», її говір, її жарти, її звичаї… Ревнителі одноманітності, вони терпіти не могли одеську літературу, яка дала Ільфа, Петрова, Багрицького, Бабеля, Катаєва. Зарахували до них і Паустовського. Южноруська школа в устах цих критиків стала чимось підозрілим, чужоземним. Паустовський любив Одесу і ніколи не приховував цього, не відрікався від неї, хоча і не був одеситом. За це йому діставалося, і чимало.

Отже, влітку 1976 року, згадуючи покійного Паустовського, я бродив по Одесі, і це була інша Одеса. Було жарко. Я спустився до причалу, де колись стояла «Победа». Набережна та сходи виглядали звідси так само красиво, все стало чистіше, портові крани виглядали солідніше, квітів стало більше. Будинки були свежеокрашені, грали фонтани, в кіосках відкрито продавали жувальну гумку. Але колишньої Одеси не стало. Було гарний морське місто, обласний центр, чомусь знаменитий, а чому – невідомо. Люди говорили з ледь помітним південним акцентом, але приблизно так само, як в Миколаєві і Херсоні, і написи всюди були правильні, ніяких вільностей, і жартували так само, як усюди. Нарешті добилися, щоб це місто стало як всі інші міста. Хлопчаки-газетярі Паустовського перетворилися в літніх людей похилого віку, вони сиділи в засклених кіосках, продавали «Вогник», «Польщу» і зубну пасту…

…Паустовський поєднувався зі своїми книгами легко, але неповно. В Одесі і потім на «Победе» відкрилося мистецтво усних його оповідань. Вони були несхожі з його письмовими. Два різних оповідача. В усних начисто була відсутня піднесеність. Коли він розповідав хриплуватим своїм, надтріснутим голосом, кругом посміхалися, сміялися. У палубних його оповіданнях панував гумор, якого майже не було в книгах. Десятки смішних історій про Аркадія Гайдара, про Фраєрмана, Багрицького, Бабеля і Булгакова. Закінчені новели, на зразок старовинних італійських «фацет». Записати їх важко, смішне зникає, але все одно слід було записати їх, я підозрював, що сам Костянтин Георгійович їх не записує. Так і виявилося…

… Солодкий озноб, лихоманка нашого відплиття, тане вдалині біла Одеса, перший наш вихід в світ на величезному лайнері, перший раз в руках закордонний паспорт, перші вогні чужих маяків, вітер далеких земель… Вперше для нас, але до цієї первости додавалася ще загальна первість: таких круїзів ще не було, перший рейс радянських туристів навколо Європи…

…Теплохід мав кілька палуб, безліч закутків, глухих містечок між шлюпками, лебідками, але ми всюди знаходили Паустовського і ставали поруч. З ним більше можна було побачити. Від нього виходив ненаситний інтерес, від Паустовського ми заряджалися…».

Лілія Мельниченко

Завідуюча Меморіальним музеєм К.Г. Паустовського