Сьогодні, 31 травня, день народження Костянтина Георгійовича Паустовського (1892-1968). Ми пропонуємо ряд матеріалів для шанувальників творчості письменника, публікацію яких вирішили присвятити до його дня народження.

КОСТЯНТИН ПАУСТОВСЬКИЙ І МОРЕ (Уривок)

…У свої чотирнадцять років (1906 г.) Костянтин з мамою поїхав на літо в Крим, найтихіше з кримських містечок – Алушту. Їхали вони через Одесу на старому пароплаві «Пушкін». Він був у захваті від ошатного білого міста і від порту. Над ними сизими хмарами носилися голуби і перемішувалися з білими хмарами чайок. Знову він зустрівся з морем, і воно у цих степових берегів здалося йому лагідніше, ніж біля берегів Кавказу.

Так само свого часу і його улюблений письменник Джозеф Конрад, що був штурманом, капітаном, вперше побачивши Чорне море в Одесі, знайшов його ласкавим і привабливим.

Море в Одесі здалося Костянтину прохолодною синьою хмарою: «Жива блакить шуміла біля берегів з червоної розпеченої глини, качала вітрила і іржаві пароплави».

З тих пір аж до зрілих років, зустрічаючись з морем, Паустовський не міг позбутися відчуття таємничості. Воно викликало хвилювання і вимагало слів. Звичайні людські слова здавалися непридатними до моря. Вони тьмяніли і втрачали дзвінкість при першому ж зіткненні з гулом морського узбережжя і блиском маяків в нерухомій і прозорій воді. Таємниця неодмінно народжує поета.

Одеса з юних років увійшла в його життя. Тут він бував багато разів протягом подальшого півстоліття.

Пам’ятним для нього був приїзд до Одеси влітку 1915 року, коли Паустовський – санітар тилового військово-санітарного поїзда Союзу міст – прибув до нашого міста взяти з заводу нові двоколки. Приїхав він із старшим санітаром, студентом Щепкіним. З бульвару біля пам’ятника Рішельє вони побачили порт і місто, залиті блакитним туманом: «Був блиск сонячних морських миль над свіжою водою, світло полуденних країн, кришталевого неба і вітру, запашного, як ранній мигдаль. У зеленій вимерлій гавані сталевою праскою сірів броненосець «Синоп»… У порту гойдалися у молів сині і білі шхуни, димів жовтою трубою самотній транспорт. Вулиці пахли морем і лимонами». Так Паустовський описав Одесу того часу в розділі «Великий Фонтан» повісті «Романтики»…

…«Доля моря – доля міста. Тепер місто могло кожен день вже чекати в південно-західній морській блакиті появи жовтих океанських труб, потужних корабельних корпусів, химерних прапорів, урочистих гудків і довгого гуркоту якірних ланцюгів…», – написав він у повісті« Час великих очікувань».

Велика частина перебування Паустовського в цей час в Одесі пов’язана з вулицею, що носить морську назву Чорноморська, з якої «відкривалося море – чудове у будь-яку погоду». Йому подобалося жити в гучному особняку доктора Ландесман над морем. Уже в глибині Стурдзовського провулка йому було чути слабкий гул прибою, а з лоджії особняка – безперервний морський шум, що не припиняється ні на хвилину, що набігав хвилями, то посилюючись, то затихаючи. Він багато читав, зайнявся вивченням туману, його звуків, запаху.

Розповідаючи на сторінках повісті про те, що являє собою відчуття моря і морських узбереж, він зазначає: «Море можна побачити з палуби океанського корабля і з низькою палуби рибальського шаланди. З палуби шаланди ви не тільки побачите море поблизу, але можете навіть почути зовсім поруч міцний запах морської води як раз в цей час, коли шаланда буде проходити повз підводних каменів. Вони на мить розкриються від перекату через них води і відкриють кошлату мокру шкуру з густих водоростей.

І ось в цю мить – від хвилі до хвилі – водорості видихнуть різкий запах, і ви зможете набрати його повні легені – до запаморочення, до темряви в очах.

З високих палуб лайнерів запаху моря не чутно. Його заглушають запахи гарячого машинного масла, тютюну та ароматичної рідини… Справжнє відчуття моря існує там, де морські запахи зміцніли на тривалій і чистій спеці».

…Увагу письменника приваблюють не курортні узбережжя, забудовані блакитними кіосками для морозива, заставлені гіпсовими статуями спортсменок і піонерів… а «берега, спалені тисячолітнім сонцем – відблиском величезних південних вод, гарячими струмами повітря – найчистішого в світі.

Від такого сонця і повітря берега набувають суворий колір – охристий. Попелястий і сизуватий, як окалина, – колір незапам’ятних часів, колір вічності. І на ці іржаві берега, на оголену, окам’янілу глину рівномірно набігають з століття в століття незліченні хвилі».

Його увагу привертають берега від Лузанівки до Сухого лиману, що спалюються сонцем, скляна брижа, що ходить пагорбами, з плаваючими в ній крабами і водоростями. Про Лузанівку Паустовський пише в «Блискучих хмарах» так: «Біла Аравія, пісок, оазиси колючої трави… Береги жовті, море піднімається на очах, ніби його роздмухує зсередини впертий вітер».

Про інший лиман – Дністровський – він пише в «Книзі поневірянь», що і до його глинистих схилах неможна було доторкнутися рукою: так вони були розжарені, але за Пересипом розливалося по пісках прохолодою і піною зернисто-зелене море.

Про лиманні води він вперше почув від Багрицького, який сказав про них побіжно, і образ лиманної води впав на благодатний грунт його свідомості, який прагнув вивчати в природі все, що звичайно помічається побіжно і про що йдеться майже завжди мимохідь.

«Несповідимими шляхами, – відзначав Паустовський, – російська поетична думка час від часу наближається до лиманним берегів, селищ і вод: «Однак, як свіжо Очаків дан у Данта», «Тоне білий парус на Лимані, багато бачив він морів і річок» («Книга мандрів», глава «Птахолов»).

В Одесі біля моря, під час поневірянь по навколишніх його берегах, міцніла і поетична думка Паустовського. Саме як поет він прийшов до читачів газети «Моряк», в якій з 1921 року почав працювати відповідальним секретарем. Тут було опубліковано його вірш «У Ланжерона прибои пели». З його легкого пера газета отримала широку популярність, а тим, хто цікавиться її історією в 1920-і роки, слід читати крім повісті «Час великих очікувань» (1958), ще й главу «Веселощі і голод» в його ж повісті «Чорне море» (1936).

…Море в описі Паустовського сприймається як живе. Воно може дихати ледь чутно, як спляча людина, і дихати, то підіймаючи, то трохи опускаючи важкий пароплавний корпус; може важко перевертатися, бути у великій меланхолії і тихо сердитися у молів. Плескіт хвиль в бухтах може бути схожий на стриманий сміх, а рівнина моря може бути хвилюючою; сонно дихати, відсипатися перед зимовими бурями, бурмотіти уві сні.

Дізнається читач і смак моря – «море – велика солона чаша». Воно може «пахнути гостро, як пахнуть городи, сильно политі на світанку. У запаху його були міцні соки солі і устриць» (Каспійське море). Відчуває автор і запах нагрітого моря, воно пахне також гниючою морською травою.

Шум – основний елемент гармонії моря. На морському пляжі письменник слухає разом з дівчинкою, як хвиля з шурхотом накочує на берег, потім пауза на мить і, загрібаючи пісок і гальку, з шурхотом відкочується (Одеса, Великий Фонтан). Тут же – море чудове – безодня свіжості і заспокійливого шуму, а за молом море шуміло, вповзаючи на камені. На Азовському морі біля Таганрога воно невиразно шуміло. Воно може шуміти, як далека пам’ять; шарудіти в пісках ледь чутно і незатишно, суворо гудіти, а то й одноманітно; байдуже і глухо біснуватися, підкидаючи високі гребені піни; в сутінках кричати тисячами голосів разом з вітром; море, сиве і імлисте, може ревіти, а може і мовчати, перегріте сонцем; тихо шепотіти за плетеним тином. Можна чути канонаду прибою, кипіння моря.

На сторінках повістей і оповідань Паустовського бушують шторми, урагани, смерчі. Вперше в житті він відчув красу і смертельний відчай небувалого шторму на «Димитрії» з Одеси до Севастополя (зима 1922 року): «Вранці я вийшов на палубу, і мене відразу ж охопила… краса небувалого шторму. Вище щогл малахітовими валами, що стрімко накочувалися, ходило море, заливаючи палубу потоками крижаної води. Вода кипіла врівень з бортами… Хвилі були рівні океанським. Вітер досяг сили урагану і верещав довго і зло в снастях і антенах радіо, в широкому горлі пароплавної труби… Шторм переможно гримить над палубою, як тисяча кур’єрських поїздів («Час великих очікувань»).

У штормових днів є своє забарвлення. Це безперечно. Бувають шторми всякі – мутно-зелені, жовті, як глина, сірі і майже чорні («Кидок на південь»). «Шторми провітрюють серце» («Чорне море»).

Шторми, як завжди, змінюються незмірним штилем. «Якщо ви бували ранньою зимою біля моря, – пише Костянтин Георгійович, – ви повинні пам’ятати це блакитне повітря, очищене штормом, коли далекі іржаві миси стоять грядою над морями, а моря обережно підносять до їх підніжжя брижі і тонкий туман» («Доблесть»).

…Костянтин Георгійович писав: «Будемо вдячні Чорному морю не тільки за його святковість, блиск і пінний шум, але і за рибну ловлю біля його берегів. Вона сповнена поезії».

 

Світлана Кузнєцова

(З книги: С.К. Кузнєцова «Костянтин Паустовський: Перетворені відображення», Одеса, 2012)