2 жовтня виповниться 140 років  з дня народження Михайла Івановича Жука. Він народився 2 жовтня (20 вересня за старим стилем) у містечку Каховка.  З осені 1925 року життя його було пов’язане з Одесою. Художник, прозаїк, поет, казкар, драматург,  викладач – і все це у одній особі.

Значна частина літературного архіву М.І. Жука зберігається в Одеському літературному музеї. Продовжуємо серію публікацій до ювілею видатного діяча української культури.

 

«Михайло Жук – запрошення у невідоме»

  Михайло Іванович Жука – один з перших українських художників-модерністів, письменник, поет, казкар, драматург перекладач, графік. Важко сказати, чого  б він не вмів і не міг зробити.

Творча доля його, така успішна на початку, з середини 1920-х років стає все більш сумною. Жук повинен був поступово  зрікатися того, що складало сенс його життя – перестав писати прозу, п’єси його цензура забороняла. Майже всі письменники, портрети яких він малював, були розстріляні, проте портрети їх Жук зберігав попри все, не знищив і після піврічного арешту у 1931-му.  Єдине, що лишалося йому – кераміка та учні. Так було і на початку 1941 року.

Загалом, у біографії Жука, здавалося б досить дослідженої  (враховуючи збільшення кількості публікацій  у останні десятиріччя), лишаються й по сьогодні прогалини. Особливо це стосується його перебування в Одесі за часів окупації міста у 1941–1944 рр.  Зі зрозумілих причин  пізніше Жук про це навіть не згадував ні у спогадах, ні у розмовах.

Відомо, що він лишився в окупованій Одесі. У мемуарній спадщині Жука є й спогади про перші місяці війни,  єдині написані російською мовою. І з них зрозуміло, чого він лишився у місті: «Строгий наказ обкома партии никому самовольно не покидать город. Мы обращаемся в наши учреждения, но нам говорят: – «Не мешайте. Будьте готовы и ждите».  Один, второй и третий раз одно и то же. Я прекратил хождение и начал ждать. <…>

Но вот однажды в нашем подвале прозвучало грозное слово «осадное положение». Откуда оно пришло – никто не мог сказать. Но все почувствовали новую фазу борьбы. До этого все шло каким-то своим порядком. Подъезжали машины и увозили целые семьи с чемоданами и связками имущества. Некоторые уходили с рюкзаками, мешками в направлении Николаева и Херсона. А я сидел у своего входа и ждал сообщения от своей организации о возможности выезда в порядке очереди. Так и не дождался. Когда грузилась последняя машина, я спросил, как идет эвакуация. Мне сообщили, что они едут чуть ли не последними, что дороги для машин сделались опасными, и возможно, что и совсем будет прервано дорожное сообщение. Я опять почувствовал острый вкус смерти в горле. Что же осталось? Суда и море.  Порт еще работает, но ползут слухи, что воздушные пираты сильно бомбят пароходы, и что даже некоторые погибли. Осада города все больше и больше подтверждалась».[1]

Родина Жука розділилася – старший син Микола був мобілізований до армії, молодший Юрій, білобілетник, працював інженером на міському водогоні.

Навіть через роки відчувається розгубленість художника, який хвилюється не лише за рідних, а й за свій художній доробок, який він попри всі революції, війни та переїзди все життя дбайливо зберігав:

«В первый раз я почувствовал, что мне делать нечего. Но это не было чувство отдыха, а как будто передо мной открылась большая дверь в неизвестное мне помещение, и я должен туда войти. Старший сын мобилизован и должен направиться в свою часть, но поезда туда пока нет. Перед ним так же открылась дверь, но там ясно, куда она ведет. У младшего сына так же ясно – он работает на водопроводе, и водопровод не может прекратить работу. Кроме того, он белобилетный – у него бронхиальная астма с частыми припадками. Я осматривался на своей квартире и взвешивал, что мне делать. Картины, рисунки, фарфор: все это могло быть ежеминутно уничтожено, как может быть, и я, моя жена, да и вся семья. Открывалась дверь в неизвестное, но туда пока я и сам не пойду и своих близких не приглашаю.  Как можно приглашать в неизвестное?»[2]

За сімейними переказами, у цей час захворіла дружина Жука, Анастасія Григорівна. Жук з хворою дружиною та молодшим сином лишається  в окупованому місті.

На початку 1942 року румунська влада влаштовує перепис населення. У цей час родина Жуків перебралася з Французького (Пролетарського) бульвару на вулицю Канатну (за родинними переказами через брак води у будинку спеціалістів на Французькому бульварі, де вони мешкали, та працюючий колодязь побіля Канатної; у автобіографії та листах до П. Тичини  Жук писатиме про розбомблену квартиру на Пролетарському бульварі).

3 лютого 1942 року Михайло Іванович власноручно заповнює анкету:

«Жук Михаил, профессор живописи, место работы: Художественное  училище на улице Преображенской, 16, родился в Каховке 20.09.1883 г., украинец, женат, проживает в Одессе с 1925 г., никогда не служил, от мобилизации освобожден по возрасту.

Жена Анастасия, родилась в Чернигове 29 окт. 1883 г., украинка, домохозяйка, проживает в Одессе с 1925 г.

Сын Георгий, род. в Чернигове 22.03.1911г., холост, украинец, проживает в Од. с 1925 г., инженер водопроводной станции Чумка.

Переписной лист по ул. Канатной, д. 76, кв. 27 заполнен профессором с его подписью 3 февр. 1942г.»[3]

 

У січні 1942-го  була організована Спілка художників. Жук двічі входив до складу правління: з січня по квітень 1942-го та з серпня 1943 по квітень 1945 рр. [4], а у 1942 році був головою Художньої ради[5].

Під час окупації він брав участь у двох  виставках. У Одеській національній бібліотеці збереглися два каталоги.

13 вересня 1942 р. відкрилася Офіційна виставка живопису, скульптури, гравюри і кераміки румунських і російських художників, (експонувався портрет и 25 керамічних виробів)[6]:

 

«Раздел Масло

Жук Михаил. 16 Портрет Н. – стр.12

 

Раздел Керамика – стр. 16

Жук Михаил 25 штук».

 

Чий це був портрет – невідомо, а ось за рік на наступній виставці були два портрета акторів робот Жука.

Осіння виставка художників Трансністрії Salonul oficial відкрилася 5

вересня 1943 р. У щоденнику В. Швеця є запис: «14 сентября 1943.<…> ходил с Галиной Георгиевной на художественную выставку. Есть очень недурные портреты пастелью, один очень оригинальный карандашом на картоне  Жука – «Женщина у занавески»[7].

 

У каталозі виставки представлено 12 робіт Жука, переважно букети квітів[8].

 

Жук М.

204-213 Букет.

214 Портрет артиста Коваль

215. Портрет артистки Ужвий

 

У 1926 році Жук двічі малював Наталю Ужвій. У 1925-1926 роках вона була зіркою театру Держдрами, тож швидше за все обидва портрети зроблені в Одесі, менш ймовірно, що в Харкові, куди Ужвій у 1926 перейшла до театру «Березіль». Один з портретів – силуетний, зараз він знаходиться у колекції Музею сучасного мистецтва Одеси. Судячи з опису Швеця, експонувався другий портрет: Ужвій зображена на тлі мережаних візерунків – чи то завіса, чи просто декоративний фон. Вродлива жінка, обернувшись, дивиться з портрета. Напівоголене плече,  замріяний, дещо сумний погляд – портрет актриси втілює жіночність. Зараз цей портрет знаходиться у Національному художньому музеї України.

У вересні 1943 Жука звільнили з училища, він заробляв на життя, малюючи ікони (ось коли стало у нагоді навчання  декоративно-релігійному малярству у Краківській Академії[9]) та працюючи продавцем і оцінщиком у комісійному магазині[10].

Після визволення міста перше поновлюється робота художньо-скульптурних майстерень, а вже згодом Художнього училища.

Поверненню до роботи в училищі мало передувати традиційне заповнення низки різноманітних документів та анкет. Можна впевнено стверджувати, що «Автобиография Профессора Жук Михаила Ивановича», що  датована 10 липня 1944-го, написана саме  з цього приводу.

Власне, майже  все, що ми знаємо про життя Жука часів окупації, відомо саме з цією  автобіографії.

«В период румынской оккупации – оставался в Одессе и продолжал работу в том же училище, ведя тот же керамический факультет. С 1-го сентября 1943 г. был уволен со службы румынской администрацией.  После увольнения служил в комиссионном магазине продавцом и оценщиком в антикварном отделе. Был членом Общества одесских художников, как единственной силы коллективной защиты в условиях оккупации. Писал только иконы[11]. Участвуя в обществе художников, нам удалось защитить хотя бы частично имущество и материалы, на базе которых с освобождением города от захватчиков, художники смогли возродить О.Х.С.М. и до 1-го мая дали значительную изо-продукцию. Сейчас продолжаю работать в Од. Художественном училище, как проф. и зав. отд. керамики, а так же веду работу по Х.С.М. [Художньо-скульптурні майстерні – О.Я.], как руководитель по худ. части и как председатель художественного совета»[12].

Жуку пощастило уникнути арешту – багато викладачів, що працювали під час окупації, були заарештовані. Чи то допомогло звільнення з училища, чи колишній учень, на той час міністр культури, України Павло Тичина.

Але все ж він міг сумно повторити те, що багато років до того казав художнику Миколі Бурачеку. Той згадував: «Багато років назад, коли знайомили мене з Михайлом Івановичем, він з усмішкою, повною добродушного гумору, висловив таку сентенцію: ви, товаришу, художник? Ой, тяжко бути українським письменником, але бути українським художником можна хіба лише за якусь кару[13].

На жаль, фраза ця стала пророчою: з середини тридцятих років творчі досягнення Жука поступово знецінювались та забувались. Визнання та відомість повернулися лише  через декілька десятиріч по смерті митця.

 

———————————————————

[1] Жук М. «Июль был прекрасен… ». Рукописний текст у зошиті  [після 1954 р.]  ОЛМ

[2] Жук М. «Июль был прекрасен… ». Рукописний текст у зошиті  [після 1954 р.]  ОЛМ

[3] ДАОО. Р-2356. Оп. 3. Спр. 631. Л. 22, 47.

[4] ДАОО. Р-6710. Оп. 1. Спр. 1. Стор. 63.

[5] Дмитренко А.Н. Союз художников Одессы. Стрый. 2013. С. 102.

[6] Официальная выставка живописи, Скульптуры, Гравюры и Керамики Румынских и Русских Художников: Каталог [Одеса. 1942]. С. 12, 16.

[7] Цит. за: Бабич А. Одесса 1941–1944: Пережить оккупацию. Одесса, 2021. С. 545.

[8] Salonul oficial de pictura scultura gravura si ceramica: Каталог. 1943 [Одесса]. С. 7

[9] Михайло Йванович Жук // Українська муза: Поетична антологія од початку до наших днів. Вип. 11. Київ, 1908. С. 1129. Відома одна ікона роботи М. Жука: Соколюк Л. Михайло Жук: мистець-літератор.  Харків. 2018. С. 214, ілл. 333.

[10] Автобиография Профессора Жук Михаила Ивановича. Рукопис, ОЛМ, КП-33444 Р-4084.

[11] Соколюк Л. Михайло Жук: мистець-літератор. Харків. 2018. С. 214, ілл. 333.

[12] Автобиография Профессора Жук Михаила Ивановича. Машинопис. ОЛМ

[13] Бурачек М. Михайло Іванович Жук // Червоний шлях. Харків.  1929. № 5 – 6. С. 246.

 

Олена Яворська