Семен Соломонович Юшкевич увійшов у літературу як єврей, який підняв єврейську тему так, що вона стала повноправною темою у літературі.

 

7 грудня виповнюється 155 років з дня народження письменника-одесита (1868 –1927).

Дебют Юшкевича відбувся, коли у літературному журналі «Русское богатство» було надруковане оповідання «Портной. Из еврейского быта». Тема майже всієї творчості Юшкевича – жахлива бідність одеського єврейства. Ця тема яскраво виражена у його повісті «Распад», яка була написана у 1895 році та надрукована у 1902 р. у журналі «Восход», – до цього ні одне видання не навагалось її надрукувати.

Письменник вперше ввів у літературу тему розпаду єврейських традиций — сім`ї, життя, світогляду.

Семен Соломонович Юшкевич народився в Одесі, у заможній єврейській родині. Одеса завжди була космополітичним містом, своєрідним плавильним котлом, який сплавляв воєдино українську, єврейську, польську, грецьку, італійську, німецьку, руську та багато інших культур. Таким чином, сама атмосфера Одеси не сприяла збереженню традиційної єврейської замкнутості. Та і у родині Юшкевичей не культивувалась ідея национальної винятковості. Ймовірно, Семен увібрав цей одеський космополітизм з  ранніх років.

Популярність Семена Юшкевича як літератора  зросла швидко, його найкращі твори побачили світ один за другим: «Ита Гайне» (1902), «Евреи» (1904), «Кабатчик Гейман» (1905), «Левка Гем» (1906) та інші.

Незважаючи на зростаючу популярність письменника, були у його адресу і критичні статті, наприклад, в адресу повісті «Евреи» у той же газеті «Восход».  Ось що писав про повість критик А. Горнфельд: «…стихийность я ценю в Юшкевиче. Она, несомненно, составляет не только сильную, но и слабую сторону его дарования. С нею, конечно, связано то удивительное и досадное отсутствие чувства меры, которое так легко восстановит против него поверхностного читателя… Остается впечатление, что, если бы действующих лиц Юшкевича не перебили во время погрома, он не знал бы, что с ними делать. Повесть как будто состоит из отдельных эпизодов — или, вернее, разговоров, еле связанных друг с другом».

Літературний оглядач «Русского богатства» висловил думку, що герої Юшкевича та їх монологи «производят такое впечатление, как будто это не картина из жизни, а какая-то романтическая феерия при искусственном освещении».

Критик А. Горнфельд відзначив, що це було сказано у вигляді докору, але в цьому висловленні є не тільки погане: «…Да, здесь есть приподнятость, есть искусственность, есть романтическое освещение: что же из этого? Это та особая форма, в которой Юшкевич видит жизнь…». За думкою критика, герої Семена Юшкевича — це весь еврейський народ, маса, змучена стражданнями та приниженнями, яка розривається протиріччями, зневажена в теперішньому та несамовито віруюча в майбутнє.

«Вот они, те, которые задыхаются в трюмах переселенческих пароходов, которые выносят на себе реальные ужасы погромов, которые переполняют публичные дома, которые сходятся в обширные организации, надпольные и подпольные: народ пришибленный и возбужденный, вечно побеждаемый и бессмертный, ничтожный и великий…» (А. Горнфельд).

Але сам письменник далекий від ідилічного ставлення до свого народу –він нещадний до персонажів певного плану, які у безлічі живуть на сторінках його повістей і оповідань. Світ злодіїв та проституток, які заробляють своїм тілом від безвихідної бідності, світ сутенерів та бандитів — ось світ, в який занурює читача письменник «розпаду» Юшкевич.

«Вот уже год, как подруги соблазняют Соню сделаться уличной. Понимаете, соблазняют!.. Сначала найдут охотника, который даст ей сто рублей, а потом она будет ходить с подругами на Дерибасовскую… Вы знаете Дерибасовскую? Ах, что это за улица! Подруги рассказывают, что там каждый вечер праздник, каждый вечер играет музыка… И она уже почти решилась. Надо только Циле сказать, и она пойдет с ней к экономке Поле. Что же делать, – пойдет!..» («Улица»).

…Творчий метод С. Юшкевича можна визначити як критичний реалізм з елементами натуралізму, про що свідоцтвує пильна увага письменника до дрібниць побуту, прагнення до буквальної життєподібності.

 

«– Отчего же Соня плачет? Разве ей на улицу не нужно пойти? Праздников у нас нет, Марьим, слышите?..

Он подошел к ней близко, сверкнул глазами и с размаху ударил ее по лицу.

– Вот тебе за слезы, за то, что ушла, за кашель, за все…

Соня без звука качнулась и припала к окну. Марьим бросилась к ней, неистово крича:

– Разбойник, чтобы у тебя руки отсохли… Кого ты бьешь? Ты на нее крови не проливал. Она же тебя кормит. Хлеб ты свой бьешь. Люди, люди, смотрите, что он с моей девочкой делает!» («Улица»).

…Після Кишиневського погрому (1903 р.) Юшкевич з родиною поїхав до Берліну. Там він показав себе не тільки прозаїком, але й плідним драматургом, написав за кордоном свої найкращі п`єси: «Чужая», «Голод», «Король», «В городе», «Дина Гланк», «Бес»,– усього 15 драм та комедій.

Його п`єси були поставлені в Олександринскому театрі і в МХТ В. Мейєрхольдом, та в багатьох іншиих театрах, багатьма іншими режисерами.

Такі письменники як В. Короленко, А. Чехов та багато критиків незмінно звертали увагу на кожний новий твір Семена Юшкевича, який виносив еврейське життя на загальний огляд. «Таких писателей, как он, у нас еще не было», – говорив про нього А. Чехов.

Внутрішній еврейський побут, з традициями, усталеними століттями,  Юшкевичу, як сину свого народу «періоду розпада», був малозрозумілий.

Як помітив В. Ходасевич, головна мета Юшкевича – зображення людського страждання: доля єврейського народу в Росїї хвилювала його не тільки сама по собі, але, ймовірно, і як осередок світового страждання.

Він писав про євреїв та для євреїв, але єврейський спосіб життя, що склався століттями, був письменнику вже достатньо чужим. Власне, початок ХХ століття сам по собі був хаосом та розпадом, тому  сучасники й називали Юшкевича «сином хаосу» та «письменником розпаду»…

 

                                                                                               Ганна Божко