Андрій Пумпур, автор епічної поеми «Лачплесіс», народився Латвії 1841 року у сім’ї безземельного селянина Ліел’юмправської волості. Закінчивши парафіяльне училище, Андрій Пумпур, не маючи коштів для подальшої освіти, змушений був працювати в господарстві батька, ходити на панщину до баронського маєтку, доки не отримав місце помічника землеміра. У своїх поневіряннях із землемірами він зустрічається з латвійською передовою демократичною інтелігенцією, багато представників якої були діячами так званого періоду «національного пробудження». Ці зустрічі визначили думки молодого поета. У Пієбалзі – одному з центрів латиської культури – він почав писати гострі сатири. Перший його вірш було опубліковано у 1869 р.

Саме тоді значного розвитку досягає культура прибалтійських народів. Творчість передових прибалтійських, українських, єврейських, закавказьких письменників нерозривно пов’язана із боротьбою народів проти соціального та національного гноблення.

Одеса завжди славилася своїм інтернаціоналізмом, у к. 19 го та на п. 20-го ст. у місті жили та займалися літературною діяльністю видні представники різних національних літератур: Менделе Мойхер-Сфорім та Шолом-Алейхем, Аветік Ісаакян та Ал. Ширванзаде, Андрій Пумпур та Юргіс Балтрушайтіс.

Латиш Андрій Пумпур у 1877 році вступив до Одеського юнкерського училища у віці 36 років і у 1878 р. закінчив його.

Саме в Одесі він працював над епічною поемою «Лачплесіс», пройнятою пафосом боротьби за свободу латиського народу. Відомий також його вірш «До нового 1878», який він написав в Одесі.

Юнкерське училище знаходилося на Французькому та Італійському бульварах, і виходило ще на вулицю Маріїнську.

15 вересня 1865 року, згідно з наказом військового міністра від 17 липня того ж року за №203, було передбачено будівництво військового училища для підготовки нижніх чинів піхоти до офіцерського звання.

Будівництво училища на самому початку Малофонтанської дороги (згодом Французького бульвару) за проектом архітектора В.Ф. Мааса було закінчено наступного року. Ця солідна триповерхова будівля навчального закладу, розрахована на 400 учнів, своїм фасадом була витягнута вздовж Італійського бульвару і вражала на той час своїми розмірами. В училищі приймалися військовослужбовці та вільні. Курс навчання тривав два роки, але тi, що мали атестат про закінчення середнього навчального закладу (7 та 8 класів гімназій та реальних училищ), могли вступити відразу на старший курс. Навчальний процес було поставлено на дуже високому рівні. Крім спеціальних та загальноосвітніх предметів курсанти навчалися їзді на велосипеді, верховій їзді, музиці, танцям. Навчання в училищі було безкоштовним. Випускникам училища присвоювався чин підпрапорщика. Одеське юнкерське училище мало свій прапор, наданий Високим наказом від 27 січня 1903 року, курсанти носили особливий нагрудний знак.

У 1878 році майбутній український актор, режисер і театральний діяч Панас Карпович Саксаганський (Тобілевич) вступив до 58-го запасного батальйону. Через два місяці він був направлений на навчання до Одеського юнкерського училища, яке закінчив у 1880 році. У своїх мемуарах «Театр і життя», виданих 1932 року, він писав: «Чекаючи іспитів два тижні, я жив у Сабанських казармах на Канатній вулиці. Юнкерів приїхало близько двох тисяч, а приймали до школи лише 400 душ. Без грошей, без засобів для існування, пішов розвантажувати пароплав з вугіллям і заробив 3 рублі на день. Вдень працював, а ввечері в куточку при лампі, що коптить, я старанно готувався до іспитів».

1909 року закінчив Юнкерське училище поляк за національністю Ян Нагурський. Це йому, поручику царської армії, після закінчення авіаційного училища судилося стати першим у світі полярним льотчиком. У 1914 року він наважився літати літаком «Фарман» над безкрайніми просторами Північного Льодовитого океану у пошуках зниклих експедицій В.О. Русанова на судні «Геркулес», Г.Я. Сєдова – на звіробійному судні «Св. Фока», Г.Л. Брусилова – на шхуні «Св. Ганна».

Після закінчення юнкерського училища Андрію Пумпуру не вдається забезпечити собі скільки-небудь стерпного існування в Латвії, і він їде в Росію. У Москві за порадою своїх друзів він разом із загоном російських добровольців вирушає до Сербії, де бере участь у сербській визвольній війні. Після закінчення війни Пумпур на все життя залишається військовим.

В 1880 роцi Пумпур у чині штабс-капітана повертається на батьківщину, служить в інтендантстві. За родом своєї служби він багато подорожував Росією, побував також у Китаї, плавав у Тихому та Індійському океанах. Скитальске, важке життя вiдобразилося на його здоров’ї, і він після важкої хвороби помирає 1902 року.

Час, коли жив і творив Пумпур, збігається у історії латиської літератури з періодом «національного пробудження». То були 60-80-ті роки 19 століття. У той час колишні латиські кріпаки і оброчні селяни в порівняно широких розмірах, хоч і за дорогою ціною, набувають «свій куточок землі». У Латвії розпочався новий етап економічного та культурного розвитку.

Діячі періоду національного пробудження в Латвії були тими людьми, які будили в народі національні почуття. Звертаючись до історичного минулого, вони шукали там підтвердження незаперечних прав латиського народу на самостійне національне існування, що отримало своє відображення у літературі того періоду. Цей рух завдав першого великого удару по поширеному німецькими істориками погляду, що культура в Латвію прийшла тільки разом із ганзейськими купцями, орденом мечоносців та полчищами німецьких лицарів. Метою діячів періоду національного пробудження було довести, що латиський народ існував і жив своїм щасливим життям задовго до появи німецьких «просвітителів», що він їх не запрошував і не чекав і тільки після важкої нерівної боротьби був змушений поступитися силою і підпав під німецьке ярмо, яке висіло над ним потім сім століть.

У цьому сенсі Андрію Пумпуру з його епічною поемою «Лачплесіс» належить серед них перше місце.

В основу свого твору Пумпур поклав сказання, яке він чув у Ліел’юмправській волості і відомий також в інших місцевостях Латвії. Герой сказання – богатир з ведмежими вухами, що робить ряд надзвичайних подвигів у боротьбі з всілякими темними силами, що закабаляють латиську землю, але врешті-решт гине в битві з хитрим і підлим чорним лицарем. Легенда ця повторюється у різних варіантах, часом варіює і ім’я героя, але по суті він залишається тим же Лачплесісом, сином ведмедиці, сильним і сміливим народним героєм. Втіливши це чудове поетичне народне сказання у своєму «Лачплесісі», А. Пумпур у підзаголовку назвав його народним епосом, відтвореним за народними сказаннями. Цим підзаголовком А. Пумпур хотів підкреслити ту думку, що його твір усім своїм корінням сягає в народну творчість, що він лише поєднав воєдино те, що вже існувало в народі. «Лачплесіс» А. Пумпура глибоко народний – він народний за своїми витоками, він народний і тим, що всім своїм єством перегукується з віковими мріями, сподіваннями, думами латиського народу.

Пумпур серед діячів періоду національного пробудження був палким і ясним мислителем. Він безсумнівно добре знав і російський народний епос, билини і в першу чергу «Слово о полку Игореве», що на той час було перекладено латиською мовою і могло стати одним з факторів, що сприяли створенню та його епічної поеми. Серед представників латиської демократичної інтелігенції Пумпур одним з перших збагнув родинний зв’язок свого народу зі слов’янськими народами. Ясно говорить він про це у своїх листах.

У поемі «Лачплесіс» Пумпур у яскравих, сповнених пекучої ненависті словах таврує німецьких катів латиського народу. Саме ці рядки поеми, спрямовані проти німецьких колонізаторів, а також місця, в яких найбільше позначився волелюбний дух поета, були вилучені цензурою та приховані видавцями. У сучасних виданнях поеми відтворені раніше вилучені місця.

Заключні рядки поеми звучать як пророцтво: легендарний Лачплесіс схопився в єдиноборстві з ворогом латиського народу – чорним лицарем. Обидва скидаються в безодню Даугави. Але народ не вірить, що його герой, який повстав проти німців, загинув. У поемі говориться, що ще дотепер човняри опівночі бачать дві привиди, що борються, – то Лачплесіс продовжує боротися з чорним лицарем. Вони підступають до урвища і обидва обрушуються у хвилі. Але настане час, говориться в поемі, коли Лачплесіс втопить ворога у вирі, «і народ тоді підбадьориться до нових днів, вільних днів». І цей час настав.

Латиські літературознавці минулого характеризували «Лачплесіс» виключно як взірець романтики. Більш глибокого змісту поеми вони не хотіли бачити. Під силу це виявилося народному поету Райнісу, який, по-новому озвучивши стару пісню, до кінця розвинув тему, що підняв Пумпур, у своїй п’єсі «Вогонь і Ніч», показавши все ідейне багатство, приховане у творі поета періоду національного пробудження. Цілком зрозуміло, чому згодом «Лачплесіс» Пумпура виходив у новому виданні з повним текстом латиською мовою і водночас – у різних перекладах. У цій поемі ще багато років тому прозвучали мрії про звільнення латиського народу, прагнення свободи, розквіту національної культури – того, що нині стало дійсністю.

 

Ганна Божко