«Невдячність, – як казав Атос, один з прославленої четвірки героїв Дюма, – не гріх, а порок, що набагато гірше». Було б чорною невдячністю згадати діяльність Ірини Григорівни Кузнєцової, яка очолювала в той час Будинок актора. Я знаю, що там не все і не завжди було гладко. Було взаємне невдоволення, якісь внутрішні чвари і сварки (небагато які установи можуть похвалитися відсутністю таких), але значно важливішою була атмосфера, що насичувала стіни Будинку актора. Не побоюся сказати, що це була атмосфера мистецтва. Трохи богемна, що надавало їй особливу чарівність. Все, або майже все театральні знаменитості, які провідували Одесу, давали вистави або концерти в маленькому залі «БА». Потрапити на них людині з вулиці було не просто. Кількість місць для глядачів була обмежена, і призначалися вони для корпоративної публіки. Для артистів, режисерів, членів творчих спілок… І бізнесменів, яких тоді називали «делаварами». А ще для мистецтвознавців у цивільному – на сцені Будинку актора часто показували те, чого не могла побачити «широка» одеська публіка. Легенди ходили про виступ Сергія Юрського, пізніше – про концерт Геннадія Хазанова. Я їх не бачила. Правди заради варто відзначити, що якщо я й потрапляла на такі ласі, закриті виступи, то зовсім не завдяки знайомству з Сташкевичем. Зовсім навіть навпаки. У його завдання входило обмежувати просочування зайвих людей в зал. Тоді я ображалася на нього. Тепер, кілька разів побувавши в його шкурі, перестала. Справа не в тому, що гості, як та знаменита осетрина з роману, діляться на гостей першої і другої свіжості. А в тому, що зал не безмежний. Якщо своє особисте свято, скажімо, день народження, можна розтягнути, якщо запрошення і гуляння можна продовжувати хоч тиждень, за категоріями людей, яким один з одним цікаво, то будучи особою офіційною, організатором офіційного торжества, ти цього зробити фізично не можеш. А у Сташкевича було пів-міста знайомих. І, напевно, стільки ж скривджених на нього з-за того, що не подзвонив, не покликав, не повідомив, не пустив.

Мені вдавалося проникати в Будинок актора завдяки доброті Валентини Сергіївни – колишньої балерини. Вийшовши на пенсію, вона пішла в білетера. Були тоді ще такі маленькі лазівки, затишні містечка, соціальні ніші для літніх людей мистецтва. Так-сяк вони тоді годували, ці місця гардеробниць в театрах, продавців магазину театрального приладдя, надзвичайно затишний заклад на Грецькій вулиці, капельдинери, білетери… На початку дев’яностих я ще зустрічала Валентину Сергіївну в районі Нового базару. То на Торговій, то на Садовій, з собачкою на повідку, такою ж маленькою, такою ж худенькою, такий же зворушливою, як вона сама. Але ось уже багато років, як її мініатюрна фігурка з прямою балетною спиною не мелькає перед очима в строкатому одеському натовпі. А тоді, в сімдесятих-вісімдесятих, якою прикрасою Будинку актора вона була! Яка інтелігентна, яка вишукано ввічлива, як старомодно доброзичлива! Звичайно, ні в які загороджувальні кордони вона не годилася. І завдяки їй вдалося потрапити і на творчий вечір Михайла Казакова (він читав, крім іншого, мало кому тоді відому поему Давида Самойлова «Струфиан»), і не пропустити зустріч з Олександром Калягіним (оповідання Андрія Платонова «Как погасла лампочка Ильича», що читалася їм зі сцени, наробила чимало галасу в місті). Але не одна Валентина Сергіївна була Вергілієм, провідником в оазис порівняно вільного слова і розкутості «БА». Іноді їм ставав Саша-радист, який відповідав за освітлювальну і звукову апаратуру сцени. Цей незворушна, не старіюча, не змінна людина, здавалося, ніколи не покидала стін затишного притулку муз. Якщо він і відлучався, не далі бару «Красный», і то тому, що бував закритий бар Будинкe актора. Кращу в Одесі каву подавали саме в цих закладах. А коли в барі Будинку актора з’явився бармен, якого всі з дивною фамільярною повагою звали Вадік, то його кава почала бити всі мислимі і немислимі смакові рекорди. Чашечка кави у Вадіка, та ще в камерній, незвичайній, дихаючій богемністю обстановці бару служителів Мельпомени – це було щось особливе, панове!

Саші-радиста вже немає, він помер недавно, далеко ще не старою людиною. Кажуть, виною тому незмінна сигарета, що диміла між вказівним і безіменним пальцями руки аудіо-світло майстра. А бармена Вадіка в останній раз ми бачили в одному з кафе Морського вокзалу, коли проводжали друга і колегу, що від’їжджала в Ізраїль, в Хайфу. Ми зраділи зустрічі – радість, здається, була взаємною. А ось кава вже був не тою, іншою. Щось змінилося за ці роки – то чи кава, то чи Вадік, то ми самі. А може, ситуація проводів, що вже стала рутинною, але від цього не менш сумною, змінила смак обожнюваного напою. А тоді йому надавали особливу чарівність ті самі, висміяні неодноразово, світло рампи і запах лаштунків. І зустрічі з творчими, непересічними людьми, на які, треба віддати йому належне, іноді запрошував і сам консультант Будинку актора Олег Сташкевич. Шкода, що не відновити мені хронологію цих зустрічей. Театр Мацкявічюса, це я знаю абсолютно точно, виступав в червні 1979 року. А ось творчий вечір Юрія Михайлика трапився, здається, пізніше. Вистави Сташкевича та Володимирського з Валерієм Басселем і Юрієм Невгамонним «Осенняя скука», «Крыжовник», «Предложение» – коли вони були? Тоді або трохи пізніше? Говорив же, говорив Алік Махціер: «Актор обов’язково повинен вести щоденник». А мені здавалося, ах, та що записувати повсякденність! А яскраві події і без того не забудуться. На жаль, забуваються. Забувається їх послідовність, одна театральна весна приходить на зміну іншій, і вони схожі – своєю яскравістю. Йди, відрізни тепер одну від одної! Йди і згадай тепер, коли приїжджали Віктюк і Петрушевська, коли чудовий театрознавець і театральний критик Наталя Кримова розповідала про останні дні свого чоловіка, видатного режисера Анатолія Ефроса… Йди і згадай, коли в кінотеатрі «Хроніка» показували на закритому перегляді «Забріскі Пойнт» Антоніоні і «Сказку сказок» Норштейна. Однак, можу точно сказати, що це було після 1979-го. Тому що в жовтні цього року відбулася подія і справді незабутня. Для мене, у всякому разі. Олег Сташкевич став набирати нову театральну трупу. Як і раніше, в приміщенні Палацу студентів.

Далі буде.

Олена Каракіна