– Так што їх превосходительство, гаспадин губернатор прика¬зали… Днів три або чотирі… штоп, значить, собака побув у вашого панича… А потому вони, гаспадин губернатор, пришлють за їми… за собакою значить… – Так пояснив рябий городовик куховарці завіду¬ючого городським ломбардом .

Куховарка – товста і кремезна баба – витирала рукою червоне і спітніле лице; позирала то на великого собаку, що на ремені держав городовик, то на яскравий відблиск літнього сонця, що так і різав очі од протилежної білої стіни поліцейського будинку. Не дивлячись на втому од спеки і від немилосердного жару, що дихала на неї плита у кухні, – бабині очі всміхалися до сильної фігури поліцейського, а рука, що витирала чоло – зараз же почала обсмикувати тісну і корот¬ку кохту та взагалі робити відповідний порядок на чималому просторі властительки.

– Пожалуйте… пожалуйте!.. – відчинивши більш парадні двері, прохала вона несподівану пару. – Давайте мені собаку – я вже знайду їй місце у хаті… давайте! – І вона схилилася з простягненою рукою до ременя… але собака вишкірив зуби, блиснув червоним оком і наїжачив шерсть на спині…

– Так што злий… і тольки мене знають… – Осміхнувся городо¬вик, підкручуючи вуса … – Дозвольте самому завести на місце.

Куховарка з острахом пустила наперед потворного собаку з по¬водирем, а сама вже ззаду попрямувала сходами на перший поверх до помешкання свого панича. Через кілька хвилин сердитого губерна¬торського пса замкнули до кабінету і поліцейський – одягаючи карту¬за – прохав:

– Немає у вас, Дунічко, водиці холодної… Страсть, как душно об тоє врем’я…

– І не Дунічка я, а Горпина … – сміялася куховарка. – Пачему нєту вадиці ?.. Єсть, как з льодом … Пожалуйте… – Завернувши сходами у сутерину, припрохувала вона городовика.

Городовик вихилив повну бляшану кружку холодної води, ви¬тер рукавом мокрі вуса і голосно крякнув од приємности .

– Хароша водиця, как маладиця… Тольки і душно ж у вас у кухні… страсть… Моє вам благодарствіє! – простягнув він велику долоню до Горпини. Та взяла його за руку і щоб продовжити розмову – додала: «Ну й морда у собаки… зовсім кирпатий ніс, якісь покручені ноги, губи позвисали, наче борода у индика… Тьфу!» – плюнула вона у бік.

– Єто німецький собака… Так скажіть же паничу, што три-чотирі дні… Досвидання! – Він лівою рукою піддержав шаблю, праву притулив до дашка на картузі і вийшов з кухні через двір на вулицю.

За пів години перед обідом повернув до дому і сам господар. Се невеличкого зросту чоловік з чорною, ріденькою борідкою, з по¬жовклим і сухим лицем… Од самого ранку він мусив вибігати поло¬вину города за різними справами, а зробити таку подорож, коли реомюр на сонці показує 28 – навіть з червоним лицем дуже трудно – не те що людині з малою фізичною силою. Після ж того, коли куховар¬ка сповістила, що до кабінету не можна добитися, бо там замкнено губернаторського собаку і що собака злий, – він якось спалахнув увесь, наговорив їй цілу купу дурниць, навіть по адресі губернатора, а найбільше дісталося самому собаці.

Тепер він зовсім потратив ос¬танні сили, та якось безвладно примостився біля дверей на кінчику кресла… «Три-чотри дні, – з острахом думав він про собаку, – та ж я погину за цей час… Навіть спати не маю де… Навіть гроші роздобути не можу, бо вони замкнені у мене… в кабінеті.»

Ще у школі знали про Срібного, що він боявся собак. Часто постерігали товариші на якісь безлюдній вулиці Сергія, коли він спинявся за кілька дворів перед випадковою собакою і чекав щасли¬вої хвилини або якогось дорослого, щоб разом з ним поминути страш¬ливого ворога. Багато тоді з його насміхалися, але огида і страх так міцно засіли у грудях Сергія, що й досі він полишився тим самім малим хлопцем і так само стерювався, коли зустрічав злого пса.

Кілька день тому повертав він пізно увечері додому і раптом з під воріт загавкав на нього собака. Се так налякало Сергія Івано¬вича, що холодний піт укрив його чоло, по хребті побігли комашки, а серце застукало голосну тривогу.

«Ще як би се не губернатор при¬слав – можна було б покликати двох-трьох людей і поспекатися такім чином небажаного пасажира… А попробуй ти губернаторсько¬го собаку вигнати з хати?.. Попробуй!..» подражнив у голос себе Сергій Іванович. «А двайцять чотири години – посварився він паль¬цем комусь у просторінь. Тут він устав потихенько і надійшов до дверей кабінету…

Двері було замкнено на ключ, який він міцно за¬тискав у руці, але виявилося, що перед тим, як їх замкнути, служниця забула позасовувати петники і через те кожної хвилини сильний собака міг одімкнути їх і таким чином зайняти ще одну хату … Сергій Іванович переконався у тому ще більше тоді, коли помітив, що половинки дверей зробили уже тупий кут і що неможливий помешканець мабуть пробував здобути собі як не свободу, то хоч право вигнати господаря з його хати.

Се так вразило Сергія Івано¬вича, що він на хвилину закляк біля дверей. Потім так же потихень¬ку, на шпиньках, він надійшов до кнопки електричного дзвоника, на¬тиснув з тривогою кілька разів, а сам знову повернув до дверей… Прийшла Горпина.

–Горпино! – пошепки, але злісно озвався він. – Подержи мені тут двері, а я присуну їх канапою… Ти ж бачиш, сто чортів, як ти добре замкнула!.. Горпина спочатку осміхалась, а потім, коли зрозуміла дійсну небезпеку, щільно притулилась спиною до две¬рей і необережно заторохтіла круглою ручкою. Сього було доволі, щоб з кабінету озвався сердитий голос собаки… Він видно спинався лапами об двері, бо чути було, як шкрябали пазурі… Сергій Івано¬вич довго пітнів над важкою канапою, але через який час загороду було зроблено і ворожий голос гавкотні не так уже хвилював його полохливе серце. Крім канапи Сергій Іванович присунув ще маленьку шаховку з книжками, а поки поверх того не виложив з великої шахви усю Брокгаузовську Енциклопедію – не міг заспокоїтися.

– Давай обідати! – кричав він спересердя на Горпину. – Я тобі ще покажу, як без мого дозволу пускати кожного у хату.

– Та чим я винна, паничу, перед вами… Адже городовий од губернатора…

– Іди ти до сто чортів з твоїм губернатором… Я сам у себе губернатор у хаті… То тільки він тобі страшний а мені он що… – і Сергій Іванович зробив коліном такий рух, наче викидав з хати настерного шевця.

– У, морда!. – з презирством закінчив він до Горпини і спокійніше додав: «Давай обідати!»

Обід майже зовсім пропав для його. Кожний необережний стук ложкою об тарілку – турбував в’язня у кабінеті і він бурхливою хвилею накидався на двері, то знову чути було, як кружляв по хаті і починав разом, і вити, і гавкати, і скавуліти. Що ж зовсім доконало Сергія Івановича так це та хвилина, коли почулося падання якогось шкла, що розкололося з лоскотом на дрібні шматочки. Сергій Івано¬вич покинув ложку, підхопився і з стисненими кулаками надбіг до дверей от кабінету.

– Вазу розтовк, проклятущий, вазу… дорогу і хорошу вазу! – якось простогнав він.

– Та я ж тепер ні на що не подивлюся, сто чортів на твою погану голову! Ти думаєш, що твій губернатор не заплатить мені за твої збитки… ого-го-го… Фіу!… – свиснув він. – Знаємо… Бачили… Не налякаєш мене, що двайцять чотири години… Я чоловік!… Чуєш ти анахтема, що я чо-ло-вік… – Бігаючи уже по хаті викрикував Сергій Іванович.

Ваза ж тільки подала гасло до цілого ряду інших подій; спочатку падали речі і Срібний тоді виясняв собі, що розтовклося, а пізніше просто пам’ять і рівновага зреклися од такого підрахун¬ку… Він тільки щоразу підхоплювався з місця або обертався у другий бік і міцно затуляв пальцями вуха. Години тягнулися по¬вільно і кожна хвилина, здавалося, підстерігала його, щоб викину¬ти таку штуку, од якої страшно було б поворухнутися. Сергій Іванович рішуче сів біля столу і почав заспокоювати себе. Якийсь час його турбували недоїдки од обіду, а потім він наказав Горпині і їх повиносити, щоб на самоті поміркувати і придумати якийсь вихід з такого становища. «Вигнати!» — товклася неспокійна думка у голові. – «Бунт… Буде чистісінький бунт…» – змагалася друга. Аж раптом, наче несподіване світло, засяло лице у його. Він навіть посміхнувся, підняв до гори голову, що бувало тільки у випадках повного задоволення, із долини у гору погладив свою борідку. Потім, не поспішаючи, надійшов до дверей і спинившись боком біля шаховки, що виявляло у його цілковиту байдужість до когось або до чогось, попитав – «Може ви зголодніли, ваше превосходительство?.. Тепер саме година, коли губернаторські собаки обідають…»

– А-гу-у! – почулося з кабінету.

– Знаєте, що куховар заслаб сьогодні… і ви вже, вибачайте, завтря якось поснідаєте… Ха-ха-ха!.. – Пирснув од сміху Сергій Іва¬новій аж вуса роздмухались. –Ха-ха-ха!.. Го-го-го… А ще губерн… хі-хі-хі! губернаторським прозиваєтесь.. А виєте, прости Господи, як останній волоцюга, що бігає городом без нумеру…

– Гав! Гав! га-ву-у-у! – знову почулася відповідь і знову щось ляпнуло на підлогу.

– От і ще загробили вашому панові руб двадцять копійок… Тепер разом 18 р. 86 к. буде… А з рештою – сто чортів! – захвилю¬вався Срібний, – се просто нахабність: прислати тобі чорт зна що у хату… змучити… і по якому то праву? Я ще з вами побалакаю, пане губернаторе!

Сергій Іванович просто розгорнувся – та постійна жовч, що жила у ньому проти всевладних, зараз розлилася і під впливом роздратовання готова була потопити собаку, як щось найгірше, як щось таке, що прийме на себе усі провини ображених людей. Він почув право говорити і говорити стільки, скільки забажає його душа щирого горожанина.

І Сергій Іванович говорив:

– Ти осліпнеш у мене… подохнеш з голоду за ці чотири дні! – кидав він, ступаючи по хаті там і назад. – Бо у вас, голубчику, нюх занадто добрий і апетит чималий… А тепер – підкрутить хвоста і сядьте… у, свиня ти остання! Друг чоловіка за те, що лижеш людські руки, та вимахуєш дурною хвостякою…

Після такої промови він примостився біля вікна і розгорнув свіжу газету. Кожна стаття і, майже, кожний рядок були зв’язані у його з присутністю небажаного гостя… Труси, арешти, – з одного боку; крадіжки і шахрайства – з другого, переповнювали газетний листок по самісінькі береги – до самих оголошень, що пропонували найкращі годинники, найкраще проносне, яке впливає без болю і дозволене лікарським головним урядом. Але Сергій Іванович уперто переступав очима з рядка на рядок, наче довгими сходами у якесь безглузде, смердюче помешкан¬ня і невимовно радів, коли перечитував звістку про сенаторську ревізію…

Одного разу не здержався і викрикнув до дверей: «Почекай¬те! – я ще вам пропишу такого «Сен Рафаєля», що ви на стінку полізете… А як же!»

– А-гу-у! – почулася відповідь.

Тільки хоч пізно, а сутінки виповнили хату і примусили госпо¬даря згадати про чай і про вечерю.

Ніколи Сергій Іванович не хвилювався так, як сьої ночі: тільки він примостився на стільцях і тільки злетіла до його солодка дрімо¬та, як заметушився знову собака… Довге і протягле виття його порушило темряву і спокій, а Срібного, наче хто холодною водою облив і викинув на мороз сохнути. У одну хвилину Сергій Іванович стояв біля дверей, трусився, як у пропасниці, і викрикував – сам не розуміючи – якісь нісенітниці.

– Пшол вон!.. Покличу городового і в часть заберу, до сто чортів… До мирового напишу!… Ти мені ще тюрми понюхаєш…

Потім зрозумів, що надаремне витрачує слова… але не міг здержати злості. Запалив свічку, одягнув літнє пальто, що було згорнене під головами замість подушки, подзвонив у кухню до Горпини і почав чекати. Розмовляв тільки для того, щоб не слухати собаку і тим задовольнити власну потребу повної безпорадності.

«Скільки зав¬годно… хоч пельку перерви, а не випущу тебе з хати! Може ду¬маєш, що губернатора твого боюся? або може тебе налякався? – а як же: просто принцип у мене такий, що мушу покарати за нахабність. Ти ж знаєш, що нічого мені не трудно, хоч зараз викинути тебе на двір».

Горпина не з’являлася і Сергій Іванович подзвонив удруге. Він по дорозі до дзвінка загортався у пальто, з під якого було видно частину нижньої одежі, ступав не зашнурованими черевиками, що одягнув на босу ногу і скулювався од якогось внутрішнього холоду.

– Треба раз один провчити вас гарненько, а то ви просто верх узяли і думаєте, що можете і збоку притиснути, та ще помиями запас¬кудити… Сто чортів!.. Се можна зробити з якимись меншими, а не зі мною… – Він щось подумав хвилину, а потім забрав зі столика свічку і попрямував до виходу. Довго треба було стукати у двері од кухні, поки озвалася звідти Горпина і після довгої суперечки їх одімкнула. Сергій Іванович сердився, лаявся, а в кінці наказав суворо:

– Пустила собаку? тепер іди спати до неї… а я тут одягнуся, та піду до гостиниці… Ступай принеси одежу!..

Горпина аж тепер зрозуміла до чого воно ведеться… Спочатку їй видавалося, що панич має якісь інші заміри на її особу і це обурю¬вало, а тепер, коли все перейшло на звичайну річ, – Горпина навіть трохи образилася.

– Не могли самі захопити одежі… Тепер ніч… мені треба виспатися… Але все ж вийшла з гасничкою у сіни.

Одягнувся Сергій Іванович з твердою постановою, щоб піти до гостиниці… Потім постояв серед кухні, подумав і сів на ослоні, де звичайно спала куховарка. «Незручно якось іти… подумав він. – Всі мене знають у місті: потім якісь балачки, насмішки будуть, що налякався собаки… Якось і тут передрімаю до рання… Він замкнув двері, потушив свічку і заснув на місці Горпини.

Прокинувся Срібний дуже рано од цілого табуна мух, що так і лізли, то до вуха, то у ніс, то просто по лиці; або заплутавшись у вусах шумливо вилітали, лишаючи неприємне вражіння на губах. Голову розломило так, що підлога хиталася під ногами, а почервонілі очі немилосердно різало, наче він запорошив їх хмарою дрібного пилу; твердий ослін – теж поклав на його тіло болючі плями: саме на стегно і на плече правої руки, якою трудно було одразу поворух¬нути. Він пішов і розбудив Горпину, наказав їй приготувати до себе сніданок, а сам пішов до купальні на річку, щоб розігнати сон і щоб холодною водою оздоровити розм’якле тіло.

У десять годин він уже сидів у ломбарді і записував до вели¬кої книги кількість грошей, що видавав у позику під різні речі. Руки у його помітно тремтіли, перо тягом вишкрібало якусь гущу з каламаря і робило несподівані плями, що ще більше дратувало і так напружені нерви. Оцінщик підходив до нього і показував то двоспальну ковдру, то поїдене молями хутро, то погнутий мідяний самовар… Срібний тільки сердився на його оцінку і кричав – з презирством тикаючи пальцем, то на самовар, то на ковдру: «Як ви можете давати таку ціну? Та ж хіба ви не бачите, що це і копійки не варто… Ви скажіть мені по щирості – так, як би ви для себе купували – дали б ви таку ціну за сю дранку? Дали?» – чіплявся він до оцінщика. Той тільки знизував плечима, брав назад нещасливу ковдру і, повертаючи властителю, казав: «Добродій завідуючий не приймає… Не можу…»

– Та ж вона зовсім ще новенька, – запевняв голос.

– Не можу, – рішуче додав оцінщик. – Зверніться самі до доб¬родія завідуючого… Я не можу… Правда, що не можу…

Після роботи у вечері, щоб перебити свій поганий настрій і щоб десь прогаяти трохи неприємного часу, – Сергій Іванович одягнувся і потягнув у городський сад на гуляння. Різні думки турбували його по дорозі, то йому хотілося піти до губернатора і з’ясувати собі у розмові з ним – нащо він прислав до нього собаку, то знову друга думка глузувала і казала, що по перше губернатор не прийме його, а по друге, коли так йому заманулося, то ніяка розмова ні до чого не допровадить. Він навіть малював собі таку картину: видає губерна¬тор наказ, щоб половину города вигнати на поле… І що ж – згоджується його фантазія – і вижене… поки там те або друге, а ти собі висидиш серед степу… під зоряним небом… Он же якийсь губерна¬тор наказав розслідувати діло крамоли серед божевільних. А хіба попередній губернатор у нашому місті не розчищав зимою дорогу на протязі сорок верстов, од снігу, щоб можна було їхати не санками, а каретою… по «делам служби».

«Добрий вечір!» «Доброго здоровля!» — віталися знайомі до Сергія Івановича, але він якось розкидливо відповідав на уклони.

Пізно уже Срібний повертався додому… Голова у нього крутилася, а лице і руки були товсті і наче затерпли…

– Тепер поміряюся з тобою… Поміряюся, сто чортів!.. –бу¬бонів собі тихенько він і чомусь високо підносив ноги у гору перед тим, як поставити їх на землю і зробити ступінь уперед. «Що ти губернаторський?… брешеш!.. Ти звичайний собака, а той гірше, як звичайний, бо ти свиня… Заліз у чужу хату – от свиня! й Богу свиня!..»

– Може підвезу, паничу? – проснувшись од такої балачки запропонував звощик.

– Добре… Ломбард! – згодився Сергій Іванович і за допомо¬гою звозчика сів у дрожку.

В хаті Сергій Іванович запалив свічку і якийсь час наслухався до життя у кабінеті. Там було тихо. Йому раптом схотілося руху, голосу, хоть і найгіршого, аби не тривожна мовчанка. Сергій Івано¬вич комусь зло посміхнувся, видно якась надзвичайна думка залеті¬ла в голову… Сів на м’яке крісло і почав розшнуровувати черевик. Черевик уже скинув, а усмішка здригається, немов здержує голос, що так і стискає груди.

– Ха-ха-ха! – проривається на кінці він і черевик з усього розльоту бухає у двері кабінету. – Ха-ха-ха… –У ту ж мить, наче слухняний відгомін, розлягається по хаті сердите гавкання, а двері хита¬ються від натиску розлюченого пса.

– Так, так його! Ще… гарненько! – припрохував Сергій Івано¬вич, та злегка хитався вперед і назад. Собака мабуть зрозумів своє становище, покинув напастувати не в чім не повинні двері, а замість того почав завивати на всілякі голоси.

– Щоб ти сказився… промовив спантеличено Срібний. – Так ти собі думаєш, що під такі співи мені краще буде спати. Почекай!.. Заж¬ди!..

Сергій Іванович встав і енергійно взявся до роботи: книжка за книжкою полетіла на підлогу енциклопедія, потім різні книжки з малої шаховки, а собака тим часом надсаджував свою глотку, то злістю, то скаргами, то протяглим виттям.

Тільки Сергій Іванович схилився на канапу, смикнув її, але втратив підлогу під ногами і заснув, як мертвий на тій же канапі. Десь коло десятої години ранку прокинувся він, озирнувся навколо і помітив тільки киплячий самовар на столі…

Горпина уже поскладала книжки на місце і взагалі зробила можливий порядок. Сергій Іванович солодко потягнувся, хоч у роті

і не було нічого солодкого, встав і тільки тепер помітив, що голова не зовсім була у порядку. Умився, одягнувся, випив дві шклянки чаю з цитриною. І наче знову повернув у свою власну особу.

– Тут вам записка од поліцмейстера… раптом промовила Горпина. –Городовий приніс!.. – і вона подала Срібному згорнений клап¬тик паперу.

Сергій Іванович прочитав: «Прохаю вас, шановний добродію, зайти зараз до мене у негайній справі… Поліцмейстер Довголапов.»

«Знову якась дурниця»… – пролетіло у голові. – Що там по¬трібно? – попитав він Горпину.

– Не знаю…

– Собак ви знаєте пускати, а діла ніколи не знаєте… Скажи, що зараз прийду.

– Вибачайте, що так воно сталося! – зустрів Сергія Івановича поліцмейстер. – Дурак городовий переплутав… Його превосходи¬тельство послав до ветеринарного лікаря Срібного собаку, а він, дур¬на голова, запровадив до вас… Сідайте! – і поліцмейстер стиснув руку Срібного, та приязно посадив на стілець.

Сергій Іванович уже був не Сергій Іванович, а людина, яку приймає начальство. Він почав голосно сміятися з такого випадку і тільки одмахнувся рукою, бо не міг вимовити і слова. Поліцмейстер сміявся не менше од Срібного і казав:

– Їх превосходительство прохали у вас вибачення… Казали, що їм дуже прикро, що трапився такий непорядок…

Сергій Іванович зараз полишив сміятися і жваво почав запев¬няти, хоч у душі ціла буря була проти того, що казав вимуштруваний довгими літами язик: – –– Перекажіть його превосходительству, що нія¬кого клопоту не було… Я, навпаки, дуже люблю собачок… Так воно, знаєте, приємно!.. Я уже кілька літ збираюся придбати для себе… Маю цінні речі у хаті.. А воно – гав-гав-гав! – і злодія вловило. А потім у пана губернатора чудовий собака – такий кирпатий ніс (при¬гадував він опис куховарки), оригінально покручені ноги… Тільки, видно, випещений собачка – звичайного м’ясця і не понюхав, а мусив дати курятинки йому… А як же !..

– Так я пошлю зараз городового з вами, – перервав поліцмей¬стер, – а ви там дайте йому собаку… Вибачайте, що мені немає більше часу… Маю честь кланятися! – закінчив поліцмейстер.

Сергій Іванович, спітнілий, повертав до дому разом з тим самім городовиком, що привів до його собаку, але не пішов до хати тільки переказав Горпині, щоб пустила городового і віддала йому пса. Сам же, якось принижений, мовчки засів у ломбарді за велику книгу і цифри закрутилися у його перед очима.

30.V.1911