До 150-річчя від дня народження І.О. Буніна

Післяювілейні замітки

 

Існує кілька приводів розглядати імена цих письменників поруч. Одні вчені говорять про схожість їх світогляду. Інші роблять акцент на належності Паустовського до школи Буніна в описах природи.

 

У Меморіальному музеї К.Г. Паустовського знаходиться фотографія (копія) Івана Буніна обкладинки книги «Окаянні дні» з автографом автора: «Літо 1918 р., після втечі з Москви, під Одесою». Вона займає значиме місце в експозиційному залі, присвяченому головній книзі Костянтина Паустовського про Одесу початку 1920-х років – «Час великих очікувань».

Тут для відвідувачів ми розкриваємо ті грані творчості і долі суворого реаліста Буніна і романтика Паустовського, які зійшлися в одній площині і залишили світовій культурі безцінну літературну спадщину.

Наше місто в житті і творчості двох цих письменників – одна з тих сторін спільності, яку досліджують науковці музею. Згадаю тут, що в архівах Паустовського виявлені одеські щоденникові записи кінця 1919 року і початку 1920-х. За змістом вони співзвучні з назвою книги Буніна про Одесу цих же років.

Таким широкому читачеві Паустовський невідомий.

Ми говоримо про Паустовського як про людину і художника слова, який був у всьому поетом, але поетом прози став з благословення Буніна.

Ще в гімназії він зачитувався Буніним. У квітні 1916 року вперше відвідав Єфремов і Єлець – місця, що зберегли таємниці дитинства та юнацьких захоплень Буніна, де зазнав пронизливе почуття причетності. У Паустовського з ними пов’язані різні події життя – прості буденні, надихаючі і сумні.

У лютому 1917 р. літератор-початківець, який ще сам не визначив свій шлях в літературі, ствердився в рішенні послати на суд свої вірші Буніну, не сподіваючись, що письменник відповість. Але він відповів: «…мені здається, Ваша доля, Ваша справжня поезія … в прозі. Саме тут, якщо Ви зумієте проявити досить завзятості, впевнений, зумієте досягти чогось значного».

Листівка Буніна, котрий строго і критично ставився до літератури взагалі і до молодих письменників зокрема, стала імпульсом до творчого самовизначення Костянтина Паустовського. За свідченням його сина, Вадима Костянтиновича, саме Бунін «все перевернув» в творчій долі Паустовського.

У житті Паустовський і Бунін зустрілися всього два рази, але ні діалогу між ними, ні, тим більше, згадки про колись послані вірші і відкликання на них не було. Перша зустріч відбулася незабаром після відправленого Буніну листа. Про неї Паустовський повідомив в листі до дружини від 16 лютого 1917 р. Це була «Лекція про російською письменника» в Москві, в якій брав участь І. Бунін, поряд з А. Ахматовою, І. Шмельовим і іншими.

Буніна описує так: «По-англійськи суворий, вишуканий…, з глухим голосом і легким хохлацьким акцентом. Бунін спокійний, тонкий, задушевний – вимовляв свої вірші і хвилював».

Друга зустріч відбулася в 1919 р., в Одесі, згадана Паустовським в розділі «Остання шрапнель» повісті «Початок невідомого століття».

Костянтин Георгійович тоді працював коректором у редакції газети «Сучасне слово», і «одного разу до редакції прийшов Бунін». Він був стурбований і хотів дізнатися, що відбувається на фронті. «Вже в той час Бунін був для мене класиком, – пише Паустовський. – Я знав напам’ять багато його віршів та навіть окремі уривки з прози. Але над усе по гіркоті, по стражданню і безпомилковій мові я вважав невеличке оповідання – всього в два-три сторінки – під назвою “Ілля Пророк”. Тому зараз я боявся сказати при ньому хоча б слово. Мені було просто страшно. Я опустив голову, слухав його глухий голос, і тільки зрідка поглядав на нього, боячись зустрітися з ним очима».

Через роки, в 1947-му, на адресу журналу «Навколо світу» надійшов лист від письменника-емігранта з Франції – відгук на опубліковану там раніше розповідь К.Г. Паустовського «Корчма на Брагинці» (глава повісті «Далекі роки»). Послання було звернуто Паустовському, але оскільки адреси його Бунін не знав, то написав прямо в редакцію.

Текст листівки був наступний: «Дорогий побратим! Я прочитав Ваше оповідання “Корчма на Брагинці” і хочу Вам сказати про ту рідкісну радість, яку зазнав я: якщо видалити останню фразу цього оповідання («Під завісу»), воно належить до найкращих оповідань російської літератури.

Привіт, всього доброго! Іван Бунін».

Так, через 30 років після першого напутнього слова, сказаного невідомому молодому поетові, Бунін визнав його «побратимом», тобто рівним собі. І це підкреслює той легкий і доброзичливий тон, в якому написана листівка, тон, в якому він говорить і прощається.

Розповідь «Корчма на Брагинці» – це приклад прози, написаної з тією силою і строгістю, яку понад усе цінував Паустовський, будучи вже сформованим письменником.

Іван Олексійович Бунін, зазвичай отруйний в оцінках, в останні роки життя читав Паустовського вголос знайомим, захоплюючись і навряд згадуючи ім’я юнака, який колись надіслав йому неопубліковані вірші. Завидна письменницька доля?

І ще один факт. Письменник Дм. Кобяков тривалий час жив в Парижі і часто зустрічався там з Буніним. У замальовці «Останнє побачення» він зазначає, що одного разу емігрант Рощин, в розмові про радянську літературу, сказав Буніну: «Дивовижна річ “Життя Арсеньєва”! Вас тільки з Паустовським можна порівняти!».

Бунін задумався, потім знехотя промовив:

– Багато що можна пробачити, якщо у них існують такі письменники, як Паустовський!

Багато рядків у К.Г. Паустовського було присвячено Буніну. Він цитував улюбленого письменника в «Димі Вітчизни», «Живому і мертвому слові», «Амфорі» і найчастіше у «Повісті про життя». У «Золоту троянду» включена глава «Іван Бунін» – мова, що була проголошена Паустовським на ювілеї Буніна в Літературному музеї в Москві в 1955 р.

А в 1961 р. велика стаття під такою ж назвою відкриває однотомник повістей, оповідань, спогадів Буніна, виданий в Москві.

Паустовський завершив статтю віршем поета, яке назвав справжнім шедевром:

 

И цветы, и шмели, и трава, и колосья,

И лазурь, и полуденный зной…

Срок настанет – Господь сына блудного спросит:

«Был ли счастлив ты в жизни земной?»

 

И забуду я всё – вспомню только вот эти

Полевые пути меж колосьев и трав.

И от сладостных слёз не успею ответить,

К милосердным Коленам припав.

Світлана Кузнєцова