Одеса нерідко згадується на сторінках художніх творів та нарисів Григорія Петровича Данилевського (1829-1890) – талановитого російського та українського письменника, автора історичних романів «Воля», «Княжна Тараканова» та ін.
Тим часом, мало хто знає, що письменник мав творчі зв’язки з нашим містом. Данилевський вперше відвідав Одесу 1850 р., під час своєї подорожі Україною, пізніше співпрацював у газеті «Одеський вісник», а 1859 р. видав в Одесі книгу «Романтичні типи старосвітської України. Розбійник Гаркуша».
На схилі років Данилевський, подумки повертаючись до подій молодості, описав свої перші враження про Одесу у статті «З літературних спогадів. М.Ф. Щербина» (Історичний вісник. – 1891. – Січень). Стаття присвячена другові Данилевського поету М.Ф. Щербині, знайомство з яким відбулося 1850 р. Уривок із одеських спогадів Г.П. Данилевського публікується нижче.
Описуючи місто, – прогулянки вулицями, заповненими «іноплемінною говіркою», відвідування ресторану Отона, вечір, проведений у театрі, – Данилевський, безперечно, дивився на Одесу крізь «магічний кристал» пушкінських віршів. Південне місто пронизане сонцем, поезією та гумором. І немає нічого дивного в тому, що тут, у міському театрі, в антракті італійської опери можна випадково познайомитись із відомими поетами, які із напівжартівливим захопленням підбиратимуть рими для столичного літератора.
Спогади Г.П. Данилевського – це ще один яскравий портрет Одеси періоду порто-франко.
Г.П. ДАНИЛЕВСЬКИЙ
З ЛІТЕРАТУРНИХ СПОГАДІВ
Восени 1850 року, закінчивши курс у Петербурзькому університеті, я поїхав до Одеси та Криму. Було 6 вересня. Наближався вечір.
Після довгого, запорошеного й задушливого шляху на перекладних я побачив нарешті з обгорілого піднесеного степу Одесу і незабаром спустився до неї. Чисте білокам’яне місто серед садків з акацій, над рожево-фіолетовою морською затокою, справило на мене чарівне враження.
Покритий з голови до ніг сірим пилом, я в’їхав у ворота довгого, із зачиненими зеленими жалюзі, готелю Мазаракі, нашвидкуруч вмився, переодягся, пообідав у Пале-Роялі у описаного Пушкіним Отона (ресторан «Au petit gourmand»), де на карті страв рясніли незнайомі імена місцевих морських риб, – скумбрія, кефаль, камбала, баламут, калкани, бички та ін., – зайшов у льох під вивіскою «Поточна річка», де випив за шість копійок, як тепер пам’ятаю, склянку чудового безмитного хіосського вина (Одеса тоді ще була porto-franco) і пішов пішки оглядати місто. Мені тоді пішов двадцять другий рік, і я був здатний невтомно і з насолодою проходити величезні простори.
Вулиці Одеси сорок років тому були мало схожі на російське місто. Над магазинами скрізь красувалися італійські, грецькі та французькі вивіски. Молдавани, волохи, вірмени, греки та татари в мальовничому національному одязі торгували в наметах, на площах та перехрестях вулиць. Миготіли фески турецьких матросів; якийсь алжирець у білій чалмі носив і продавав ручну вчену мавпу. Тисячі возів та німецьких гарб тяглися від узмор’я до величезних кам’яних пшеничних комор і назад. На майданах перед коморами висипали, лопатили, віяли і знову насипали пшеницю. Скрізь чулася іноплемінна говірка. Візники на гукання іноземців відповідали, подаючи тремтіння: «Си, синьйоре!» – «престо» та «тутсюїти». Ошатні, зі східними обличчями, красуні, під найширшими білими з бахромою парасольками, пролітали вулицями на рисаках, у багатих візках і ландо. Десь підкріпившись за три копійки чаркою малаги з бісквітом, кінець вечора я провів у театрі.
Давали оперу «Сомнамбула» зі знаменитою співачкою Брамбілла і з якимсь чудово-ніжним та солодко-співучим тенором. Майстерно заспівані, жваві та рухливі хори, гарний диригент – худий і блідий єврей Буффе, з довгим чорним волоссям, мальовничо падав на його великі відкладні комірці, незвичайно галаслива, з перегукуваннями через сусідів говірка публіки в антрактах і маса гарненьких, жінок у яскраво освітлених ложах, оброблених бронзою та інкрустацією з дзеркал, – все це на скромного мандрівника, що прибув з півночі, справляло сильний ефект.
В антракті, після однієї з дій, зі мною заговорив сусід, що сидів поруч у партері. Не пам’ятаю, з чого він почав, – здається, з опери, – на кшталт того: «Ну, яка опера і виконання? зате слухачі?». Це був нижче середнього зросту чоловік, смаглявий, з великими чорними виразними очима і в чорних довгих ретельно причесаних кучерях. Йому було років тридцять, він трохи заїкався. На його шиї, на снурці, висіла золота лорнетка. Зло підсміюючись над одеською публікою, яка вся, за його словами, у глибині душі була меркантильно-неосвічена і, не маючи поняття про мистецтво, їздила до театру лише з моди, – він вказав на одну з лож у бельетажі.
– Он сидить старий Крез, – сказав він, – який важливий і з якою гідністю аплодує! – а в молодості був морським розбійником, звався капітаном Барбуні та розбагатів на контрабанді… Тепер називається інакше… І що означають гроші! Усі знають його минуле, і ніхто його не чіпає.
Ми заговорили про Петербург. Дізнавшись, що я нещодавно був у Москві, сусід сказав мені, що особливо любить це місто, і спитав мене, кого я там бачив. Я назвав кілька імен і, між іншим, Загоскіна1.
– Автора «Юрія Милославського»? – запитав жваво сусід.
– Так.
– І ви знайомі з ним? – Давно, зі шкільної лави, – ходив до нього у свята.
– Що він? Пише щось нове?
– Комедію у віршах – «Одружений наречений».
– У віршах? – Усміхнувся сусід, – і він вам її читав?
– Познайомив з уривками.
– Ну і що ж, добре?
– Мені сподобалося.
– Який він, скажіть? Як ви його знайшли, коли заїхали, що саме він на той час робив? Дуже старий?
– Бадьорий, як завжди, товстенький, кругловидий, рум’яний і блакитноокий. А що він робив, – коли я увійшов, розглядав на столі, у вітрині, цікаву колекцію лукутинських табакерок із картинками; взяв більбоке і, ловлячи його кульку, розговорився про рими.
– Якого роду?
– Він сказав, – є російські слова, на які зовсім немає рим.
– Що за дрібниці! Цікаво, проте, знати, які це слова? – заїкаючись і ніби гніваючись, промовив сусід.
– Між іншим, він назвав – «зеркало» – «жалоба» – «память» і ще, не пам’ятаю що.
Сусід нервово похитнувся, хотів відповідати, але в цей час оркестр перестав грати, злетіла завіса, в публіці почулося шикання балакунам, і він затих. Всю дію він сидів неспокійно, лорнуючи ложі, вимушено позіхаючи і майже не дивлячись на сцену. Щойно після нової дії опери знову спустилася завіса, він швидко звернувся до мене.
– Рима на «зе- зе-зеркало» є! – сильно заїкаючись і сердито витріщаючи очі, голосно промовив він, – як не бути! Мудрості тут немає ніякої… «зеркало» – «исковеркало»… І на «жалоба» є, в іншому хоча б відмінку, – «жалоб» – «узнало б» – або «жалобы» – «жало бы».
– А «память»? – запитав я.
– На це, припустимо, важче, хоча теж нісенітниця, і, без сумніву, є, якщо подумати.
Сусід замовк. На нашу розмову з наступного ряду крісел до нас обернувся високий, з темно-русявим волоссям, пан, який сидів прямо проти нас. – На «память», зрозуміло, також є рими, – сказав він, – одна не цілком співзвучна – «заметь», інша нецензурна – «попа – мять»…
– І третя небла-бла-благовонна! «клопа – мять!» – ще сильніше заїкаючись, наче вистрілив перший мій сусід. – Ось і відкриття! передайте їх Загоскіну…
Музика знову перервала нашу розмову. Опера закінчилася бурхливими оваціями Брамбілле. З вулиці лунали вівати та крики «ура». Співачки не дали їхати. Її шанувальники відпрягли коней і, обсипаючи артистку квітами, потягли її в колясці на руках. Світила яскрава луна. Публіка, розходячись, наповнювала жвавими групами бульвар.
Прощаючись із сусідами по театру, я сказав тому з них, що заїкався:
– Якщо Загоскін запитає, від кого я чув рими, як мені вас назвати?
– Щербина2.
– Автор «Грецьких віршів»?
– Він самий…
– А ваше, вибачаюся, ім’я? – звернувся я до іншого.
– Полонський3.
– Автор «Гам»?
– До ваших послуг.
Так випадково, за один день і годину, відбулося моє знайомство з двома високодаровитими поетами, творами яких уже на той час зачитувалася вся освічена Росія…
(Друкується у скороченні)
____
Примітки:
- М.М. Загоскін (1789-1852) – російський прозаїк, драматург.
- М.Ф. Щербина (1821-1869) – російський поет. Жив у Одесі у 1849-1850 рр. У 1850 р. видав свою першу поетичну збірку «Грецькі вірші» (Одеса, 1850).
- Я.П. Полонський (1819-1898) – російський поет, прозаїк. Жив у Одесі у 1844-1846 рр., видав збірку віршів «Вірші 1845 року» (Одеса, 1845). Відвідував Одесу у 1850, 1883 роках. Одесі присвячено автобіографічний роман «Дешеве місто».
Підготувала Галина Семикіна
Залиште відгук