Виставка присвячена 125-річчю від дня народження одеського поета Анатолія Фіолетова (26.07.1897 – 27.11.1918).
Анатолій Фіолетов (справжнє ім’я Натан Шор) посідає в історії Одеської літературної школи особливе місце. Його життя обірвалося раптово і передчасно, а творча спадщина ледь не канула в прірву часу.
Натан Беньяминовіч Шор народився в Одесі 26 липня 1897 року. Навчався в гімназії М. Ігліцького, а згодом – на юридичному факультеті Новоросійського університету. Вірші писав із дитинства. У лютому 1914 року вперше опублікував вірш «Мери» в газеті «Одесская копейка», а в червні того ж року разом із Едуардом Багрицьким та Валентином Катаєвим брав участь у вечорі поетів, організованому Петром Пільським.
За легендою, Натан з Едуардом, обираючи собі псевдоніми, розіграли два кольори – багряний та фіолетовий, після чого Едуард Дзюбан став Едуардом Багрицьким, а Натан Шор – Анатолієм Фіолетовим. І того ж 1914 року в юнака виходить його єдина збірка поезій «Зелёные агаты». Також молодий поет публікується в альманахах та стає учасником об’єднання «Зелена лампа».
Тим часом у особистому житті юнака з’являється поетеса Зінаїда Шишова. Але їхньому пристрасному роману не судилося тривати довго. У країні вирує революція. Студентів-юристів кличуть на допомогу у боротьбі з бандитизмом. Натан йде працювати у кримінальний розшук. Хто міг знати, що приблизно через півтора року газети повідомлять, що 27 листопада у сутичці з бандитами на Великій Арнаутській 100 загинув вбитий пострілом впритул інспектор карного розшуку Натан Шор, а наступного дня з’явиться і некролог поетові Анатолію Фіолетову. Йому був 21 рік. Ця смерть вразила городян. До того ж, важко було поєднати в голові два такі різні образи: найніжніший поет і поліцейський, що ганяється за бандитами.
Життя дало Анатолію Фіолетову зовсім небагато часу, щоб внести своє ім’я до списку видатних поетів Одеси. Але його вірші мали таку витонченість, доброту і чарівність, що знаходили особливе місце в серцях читачів і залишалися там назавжди. Їх цитували Валентин Катаєв, Анна Ахматова, а Іван Бунін, забувши ім’я поета, не забував його вірші:
О, сколько самообладания
У лошадей простого звания,
Не обращающих внимания
На трудности существования.
Едуард Багрицький присвятив загиблому другові такі рядки:
Печальной памяти твоей
Я строки посвящаю эти:
О нищете голодных дней,
О голодающем поэте.
Я знаю: ты стоишь за мной,
Тайком давая указанья:
Недаром слышу за спиной
Твоё покойное дыханье.
Валентин Катаєв через багато часу напише в повісті «Алмазный мой венец» свою версію події, згідно з якою Анатолія вбили помилково, переплутавши з братом Осипом Шором (одним із прототипів Остапа Бендера), який теж служив у карному розшуку. Але ретельне дослідження показало, що це було не так. Це був усвідомлений вибір поета, про справжню причину якого міг знати лише він сам. І часом читаючи деякі рядки його віршів, може здатися, що він передчував свою близьку смерть і був готовий до зустрічі з нею.
Не архангельские трубы –
Деревянные фаготы
Пели мне о жизни грубой,
О печали и заботах.
Не скорбя и не ликуя,
Ожидаю смерти милой,
Золотого «аллилуйя»
Над высокою могилой.
И уже, как прошлым летом,
Не пишу и не читаю,
Озарённый тихим светом,
Дни прозрачные считаю.
Мне не больно. Неужели
Я метнусь в благой дремоте?
Всё забыл. Над всем пропели
Деревянные фаготы.
Анатолiй Фiолетов
Залиште відгук