Виставка присвячена 125-річчю від дня народження одеського поета Анатолія Фіолетова (26.07.1897 – 27.11.1918).

Анатолій Фіолетов (справжнє ім’я Натан Шор) посідає в історії Одеської літературної школи особливе місце. Його життя обірвалося раптово і передчасно, а творча спадщина ледь не канула в прірву часу.

Натан Беньяминовіч Шор народився в Одесі 26 липня 1897 року. Навчався в гімназії М. Ігліцького, а згодом – на юридичному факультеті Новоросійського університету. Вірші писав із дитинства. У лютому 1914 року вперше опублікував вірш «Мери» в газеті «Одесская копейка», а в червні того ж року разом із Едуардом Багрицьким та Валентином Катаєвим брав участь у вечорі поетів, організованому Петром Пільським.

За легендою, Натан з Едуардом, обираючи собі псевдоніми, розіграли два кольори – багряний та фіолетовий, після чого Едуард Дзюбан став Едуардом Багрицьким, а Натан Шор – Анатолієм Фіолетовим. І того ж 1914 року в юнака виходить його єдина збірка поезій «Зелёные агаты». Також молодий поет публікується в альманахах та стає учасником об’єднання «Зелена лампа».

Тим часом у особистому житті юнака з’являється поетеса Зінаїда Шишова. Але їхньому пристрасному роману не судилося тривати довго. У країні вирує революція. Студентів-юристів кличуть на допомогу у боротьбі з бандитизмом. Натан йде працювати у кримінальний розшук. Хто міг знати, що приблизно через півтора року газети повідомлять, що 27 листопада у сутичці з бандитами на Великій Арнаутській 100 загинув вбитий пострілом впритул інспектор карного розшуку Натан Шор, а наступного дня з’явиться і некролог поетові Анатолію Фіолетову. Йому був 21 рік. Ця смерть вразила городян. До того ж, важко було поєднати в голові два такі різні образи: найніжніший поет і поліцейський, що ганяється за бандитами.

Життя дало Анатолію Фіолетову зовсім небагато часу, щоб внести своє ім’я до списку видатних поетів Одеси. Але його вірші мали таку витонченість, доброту і чарівність, що знаходили особливе місце в серцях читачів і залишалися там назавжди. Їх цитували Валентин Катаєв, Анна Ахматова, а Іван Бунін, забувши ім’я поета, не забував його вірші:

 

О, сколько самообладания

У лошадей простого звания,

Не обращающих внимания

На трудности существования.

 

Едуард Багрицький присвятив загиблому другові такі рядки:

 

Печальной памяти твоей

Я строки посвящаю эти:

О нищете голодных дней,

О голодающем поэте.

Я знаю: ты стоишь за мной,

Тайком давая указанья:

Недаром слышу за спиной

Твоё покойное дыханье.

 

Валентин Катаєв через багато часу напише в повісті «Алмазный мой венец» свою версію події, згідно з якою Анатолія вбили помилково, переплутавши з братом Осипом Шором (одним із прототипів Остапа Бендера), який теж служив у карному розшуку. Але ретельне дослідження показало, що це було не так. Це був усвідомлений вибір поета, про справжню причину якого міг знати лише він сам. І часом читаючи деякі рядки його віршів, може здатися, що він передчував свою близьку смерть і був готовий до зустрічі з нею.

 

Не архангельские трубы –

Деревянные фаготы

Пели мне о жизни грубой,

О печали и заботах.

Не скорбя и не ликуя,

Ожидаю смерти милой,

Золотого «аллилуйя»

Над высокою могилой.

И уже, как прошлым летом,

Не пишу и не читаю,

Озарённый тихим светом,

Дни прозрачные считаю.

Мне не больно. Неужели

Я метнусь в благой дремоте?

Всё забыл. Над всем пропели

Деревянные фаготы.

 Анатолiй Фiолетов