Давид Бурлюк – одна з найяскравіших постатей авангардного мистецтва та поезії початку 20-го століття, називав себе основоположником вітчизняного футуризму. Футуризм (від лат. слова «футурум» – майбутнє) виникає у 1910 рр.

Цього року виповнюється 140 років від дня народження художника та поета, футуриста Давида Давидовича Бурлюка. Маємо сказати, що походження Давид Бурлюк мав українське. Народився 9(21) липня 1882 р. у родинi агронома-самоучки Бурлюка Давида Федоровича, який керував Чорнодолинським заповідним маєтком графа О.О. Мордвінова. У нього було два брати та три сестри – Володимир, Микола, Людмила, Маріанна та Надія. Володимир та Людмила стали художниками, Микола – поетом. Вони також брали участь у русі футуристів.

Змалку захоплювався малюванням. Навчався в Олександрівській гімназії міста Суми. У дитинстві рідний брат випадково позбавив Давида ока під час гри з іграшковою гарматою. Згодом Давид ходив зі скляним оком, що стало частиною його стилю.

Зазнавши явного впливу живописного футуризму та європейських футуристичних літературних течій, насамперед італійської (в експозиції ОЛМ представлена книга Ф. Марінетті «Distruzione poeta futurista»), російський футуризм суттєво відрізнявся від європейського.

Це літературне явище початку століття багато в чому зумовлено трагедією Першої світової війни та розвитком революційних подій у Росії.

До групи «Гілея» – кубофутуристів (або «будетлян», як вони себе називали) увійшли Д. та М. Бурлюки, В. Хлєбніков, Ол. Кручених, В. Каменський, В. Маяковський. Кубофутуристи насамперед заперечували канони символістської естетики.

Були й дві інші групи: «Мезонін поезії» на чолі з В. Шершеневичем та «Центрифуга», до якої входили С. Бобров, М. Асєєв, Б. Пастернак.

В ОЛМ експонується збірка «Садок судей» з публікацією маніфесту футуристів «Пощечина общественному вкусу» та творами поетів-футуристів. Також експонуються фото та книга «Студия импрессионистов» з публікаціями Д. Бурлюка, М. Бурлюка та В. Хлєбнікова.

У нашому місті Давид Бурлюк бував неодноразово. Ось що Бурлюк пише про найперше знайомство з Одесою: «1902 рік, проте, я вже навчався в Одеському художньому училищі: Преображенська, 25 (автор помилився – він навчався в Одесі у 1899-1901 роках). Літо 1902 року було для мене „історичним“. Я почав писати фарбами – запоєм. Мій батько Давид Федорович знайшов хорошу службу керуючого в маєтку „Золота Балка“ Святополка-Мирського… Батько дав мені сто карбованців: я поїхав до Одеси і повернувся до „Золотої Балки“, на берег Дніпра з цілим кошиком чудових фарб. Тепер нічний сторож будив мене, коли починали тьмяніти очі українських зірок, коли над запорізьким Дніпром починала індивіти пелена туману в холодному повітрі, що холоділо перед світанком, і я, схопивши з вечора приготовлену скриньку з фарбами, біг писати на берег Дніпра весняний світанок, мазанки запорожців, блакитні дали та верби, осокори та степові кургани. Так тривало до осені.

Коли я привіз до Одеси триста п’ятдесят таких етюдів, то Олександр Попов-Іоріні (Бурлюк поєднав двох викладачів), Ладиженський та К.К. Костанді не тільки не похвалили мене, але навіть зробили догану, що це „не мистецтво, а якесь фабричне виробництво“».

Згодом він писав про Одесу ще й так: «…Оселився в будинку номер 9 по Преображенській вулиці якраз навскіс від школи. Пізніше через десять років повернувшись до Одеського художнього училища, щоб „отримати диплом„, знову прийшов у цей же старий будинок, піднявся на той же поверх у ту ж квартиру: і оселився „щоб цілком почуватися учнем, у тій же кімнаті: під дахом„, з вікнами бійницями, де по стелі Воронцовський маяк проводив смуги своїх вогнів. Підлога в кімнаті була навскіс, гантель, з якою гімнастували и котра впала, котилася з гуркотом до зовнішньої стіни.

Одеса – морський порт: все місто прямує вулицями до Евксинського Понту. Там я навчився любити море».

Нині на Преображенській 9 з ініціативи одеського краєзнавця Євгена Деменка встановлено меморіальну дошку.

Давид Давидович у 1898 р. вступив до Казанського художнього училища, у 1899 р. перевівся до Одеського художнього училища, проте у 1901 р. повернувся до Казані.

У 1909 р. знову вступив до училища в Одесі та закінчив його.

В експозиції ОЛМ представлені фото Д. Бурлюка 1914 р. та книга «Галдящие „Бенуа„ и новое русское национальное искусство».

«Ми маємо і можемо робити феноменальні явища і в мистецтві, і в житті. Візьмемо мир за бороду і трястимемо… обхопимо всю земну кулю і повернемо у зворотний бік»…

Д. Бурлюк

 

Відоме турне поетів південними містами у січні 1914 року організував поет Вадим Баян (Володимир Іванович Сидоров). Афіша говорила:

«ПЕРША ОЛІМПІАДА ФУТУРИЗМУ. Поведе змагання ВОЛОДИМИР МАЯКОВСЬКИЙ. Змагаються: Вадим Баян (вірші), Ігор Северянин (поези), Давид Бурлюк (вірші), Володимир Маяковський (вірші та шматки трагедії, йшла в Петербурзі, театр Комісаржевської)».

З середини грудня 1913 року по кінець березня 1914 року футуристи виступили з доповідями та читанням віршів у шістнадцяти містах: Харків (14 грудня), Сімферополь (7 січня), Севастополь (9 січня), Керч (13 січня), Одеса (16, 19 січня) , Кишинів (21 січня), Миколаїв (24 січня), Київ (28, 31 січня), Мінськ (11 лютого), Казань (20 лютого), Пенза (3 березня), Самара (8 березня), Ростов-на-Дону (17 березня), Саратов (19 березня), Тіфліс (27 березня), Баку (29 березня). У більшості міст виступали три кубофутуристи, члени групи «Гілея»: Давид Бурлюк, Володимир Маяковський та Василь Каменський (в окремих випадках той чи інший був відсутній), а іноді разом з ними на сцені з’являлися й інші поети та художники. У Сімферополі, Севастополі та Керчі у програмі, названій «Першою олімпіадою футуризму», взяли участь Бурлюк, Маяковський, Ігор Северянин та його наслідувач Вадим Баян (В.І. Сидоров); в Одесі та Кишиневі після розриву з Северяниним гілейці виступили разом із критиком П.М. Пільським. У Мінську, Пензі та Саратові гастролювали лише Бурлюк та Маяковський, у Самарі – Бурлюк та Кам’янський, а у Ростові-на-Дону – Бурлюк, Маяковський та танцівниця Н.В. Ельснер.

У січні 1914 р. поети скандальної слави – Д. Бурлюк, В. Каменський, В. Маяковський опинився в Одесі. Інтерес одеситів до футуристів був величезний. Десятки нарисів, оглядів, фейлетонів та шаржів з’явилося в одеських газетах. «Маяковський виявився героєм», – писали «Одеські новини» у січні 14-го р.

Публіка партеру не прийняла вірша футуристів, «гальорка, молодь аплодувала їм», – згадує учасник виступів – поет В. Каменський у книзі «Юність Маяковського».

У касі Російського театру, в якому відбулися вечори футуристів 16 і 19 січня, сиділа маловідома актриса цього ж театру з позолоченим носом і губами. Над касою висіло оголошення «Здесь обилечиваются на футуристов» та телеграма Каменського «Курьерю в Одессу». Натовп людей оточував касу.

Як повідомляли «Одеські новини», кожен із поетів виступав на тлі ширми-панно, розмальованої ним самим.

Першим виступав Василь Каменський. Після нього з доповіддю «Кубізм та футуризм» – Давид Бурлюк. Третім говорив Маяковський, зустрінутий публікою особливо палко. Йшлося про «досягнення футуризму». Після «теоретичної» частини кожен із поетів читав свої вірші.

А 20-го поети, як повідомляла «Вечерняя южная мысль», виступили експромтом перед невеликою аудиторією у літ-арт клубі. Зі спогадів В. Каменського відомо, що Д. Бурлюк читав там свій вірш «Незаконнорожденные», написаний у знижених тонах із вульгарною лексикою. Того ж вечора футуристи виїхали до Кишинева, де виступили 21 січня.

У 1911-1914 pp. займався разом із В.В. Маяковським у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. Учасник футуристичних збірок сборников «Садок судей», «Пощёчина общественному вкусу»та ін. У 1912 році у знаменитому маніфесті «Пощёчина общественному вкусу» Бурлюк разом з Маяковським, Хлєбніковим і Кручених закликав «кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. з Пароплава Сучасності».

Свого часу Давид Давидович Бурлюк жив у Москві, іноді в Уфимській губернії, в маєтку батьків своєї дружини Марії Никифорівни.

У 1918 році Бурлюк дивом уникнув загибелі під час погромів та розстрілів анархістів у Москві та поїхав до Уфи. У 1918-1920-х він гастролював разом із В. Каменським та В. Маяковським на Уралі, у Сибіру та на Далекому Сходу. У червні 1919 року дістався Владивостока.

У 1920 р. емігрував до Японії, де прожив два роки, вивчаючи культуру Сходу та займаючись живописом. Тут їм написано близько 300 картин на японські мотиви, грошей від продажу яких вистачило на переїзд до Америки. У 1922 році оселився в США.

Все своє життя Бурлюк безперервно працював, керуючись «інстинктом естетичного самозбереження», і гордо говорив, що створив понад 20 тисяч картин і зміг домогтися визнання у трьох країнах: Росії, Японії та Америці. Відомий він також як яскравий і самобутній літератор. 24 травня 1967 Бурлюку посмертно було присвоєно звання члена American Academy of Arts and Letters в одному ряду з Леонардом Бернстайном, Генрі Міллером, Марселем Дюшаном та іншими.

Давид Бурлюк прожив дуже яскраве і насичене життя, і все ж таки ми сміємо думати, що одеські сторінки його життя були не менш яскравими.

 

Ганна Божко