На превеликий жаль, моє знайомство з Олександром Козачинським відбулося лише після перегляду фільму  «Зелений фургон». Згодом була книга: легка, іронічна, зі звичними для нас назвами районів і вулиць, з типовим одеським стилем багатонаціонального міста – ніби витончений літературний путівник по Одесі 20-тих років минулого століття. А далі автор вразив мене ще й своєю долею.

Народився в Москві 16 липня 1903 року (за старим стилем). Шляхетне походження по лінії батька на зламі століть розчинилося в серпанку епохи, що минає.  Сашкові ще не було двох років, коли його привезли на батьківщину матері – до Одеси. У 8 років

поступив, як тоді говорили, до « пристойної» гімназії, де досить добре вчився. Але! Власно кажучи, недоречно з‘являється  це «але». Важке матеріальне становище змусило шістнадцятирічного Олександра влаштуватися на роботу і залишити школу. Служив охоронцем, потім робітником, а через рік написав заяву з проханням зарахувати його на службу в міліцію. У реєстраційній картці є запис: «…я син трудового народу, Олександр Козачинський, громадянин Одеси, 17 років, підписуюся, що буду охороняти порядок…» і був зарахований секретарем в канцелярію міліції Северинівського району. Але як він писав: «Маючи відразу до діловодства, перейшов на посаду агента 3-ї категорії карного розшуку». Надалі його бурхливе життя і стало прологом повісті «Зелений фургон», де він став прототипом  Красунчика і частково Володі Патрикєєва. «Влітку 1920 року населення містечка Северинівка, одеського уїзду, з нетерпінням очікувало нового начальника районного карного розшуку. Відсоток самогонників і спекулянтів серед жителів містечка в той час був настільки великий, що кримінальний розшук був найбільш відвідуваним і впливовим закладом у Северинівці».

З юнацьким запалом і ще десь із дитячою наївністю Олександр активно починає працювати. Молодий, перспективний, швидко просувається по службі. Він розслідує вбивство, бореться з самогоноварінням, викриває і садить на лаву підсудних десять шахраїв, з яких вісім – члени партії! Слідство ведеться повільно, хабарі,корупція…  « Я сподівався на подяку, – писав Козачинський.- Я вважав, що роблю величезну послугу; а після безсонних ночей, після тижнів безперервної роботи мене принизили, образили. Суд був жорстоким і несправедливим для мене: мені дали 3 роки ув’язнення без позбавлення волі…»  Страшне розчарування поранило душу. Пощастило. Амністія. Безробіття і голод змушують знову повернутися до міліції. Нове керівництво вражало уяву: пияцтво, незаконні обшуки, хабарі. Козачинського змушують приєднатися для цього коловороту. Незабаром, стоячи на самоті в степу виснажений, з температурою, під крижаним березневим дощем йому довелося вибирати між тим, щоб піти під суд, померти з голоду, або стати злодієм. Оцінивши свій попередній, сумний досвід, третій варіант здався йому найбезпечнішим, і він приєднався до бандитів. Згодом охота почалася на нього…

Щоб почалося щось нове, має щось закінчитися. 19 річному Олександру арешт назавжди закрив двері в минуле. Потім був суд, жахливий вирок – розстріл, касаційна скарга, в’язниця. Там він починає писати  і стає редактором тюремної газети. В 1925 році достроково вийшов на свободу і переїхав до Москви. Згодом влаштувався  працювати в газету «Гудок», де вже працювали Ілля Ільф та Євген Петров, майбутні автори роману «12 стільців».

Козачинський був знайомий з Євгеном Петровим раніше, під час роботи в міліції, де Петров теж був слідчим. В Одесі ходили чутки, що саме Петров сприяв у визволенні Козачинського з ув’язнення. З одеситом Іллею Ільфом Олександр познайомився вже в  редакції московської газеті. Розважливий, дотепний Ільф запропонував Козачинському  написати роман про своє життя, та відкрив для нього світ фотографії, який сам Ільф сприймав серйозно. Козачинський прислухався до порад Іллі Ільфа. Написав повість та не на жарт захопився фотографією! В Одеському літературному музеї зберігаються знімки Козачинського, на яких зупинилася епоха –  епоха горя, щастя, надій.

Фантастично-авантюрна доля автора з присмаком смутку, доля довжиною в повість, повість яку варто читати!

 

В написанні даного матеріалу використовувалася стаття Наталії Панасено:  Про «Зелений фургон» та його автора.

 

Ємельянова Олена