13 грудня 1902 народився Євген Петров (Євген Петрович Катаєв).

Ілля Ільф та Євген Петров писали в жартівливій автобіографії «Автор народився двічі… Вперше автор народився під виглядом Іллі Ільфа, а вдруге  — Євгена Петрова. Обидві ці події відбулись у місті Одесі».

Євген – молодший син Петра Катаєва та Євгенії Бачей.

Хлопчик, що ніколи не вимовив слова «мама» – Євгенія Іванівна померла невдовзі після народження сина. Його  виростила любляча тітка, для батька сини були єдиною втіхою. Мабуть, у Євгена було щасливе дитинство – принаймні,  книги старшого брата, Валентина Катєева – «Белеет парус одинокий» та «Волшебный рог Оберона» –  про те саме  диво  дитинства.

Євген  музично обдарований – але  після хвороби недочував  на одне вухо. І про музику вже не йшлося.. Можливо, він мріяв  стати композитором?

А потім Перша світова, і старший брат на фронті. А потім громадянська, з обшуками, арештами та реквізиціями. Багато  молодих одеських поетів сприймали ці часи як карнавал.  Чи було весело хлопчику-гімназисту?

Старшого брата заарештувало ЧК, і молодшого – за компанію. Півроку у в’язниці. Старший дожив до тих часів, коли зміг написати про це.

Молодший про арешт ніколи не згадував, навіть рік собі збавив. Довгий час всі довідники, та й «Подвійна автобіографія» вказували – 1903 рік. І лише в середині 1960-х  вперше були опубліковані документи, що свідчили –  Євген Катаєв народився у 1902 році.

І парадокси часу – вчорашній арештант ледве  не через тиждень стає міліціонером.  У Державному одеському обласному архіві зберігається справа співробітника міліції Євгена Катаєва. И доноси на нього – то він розкулачувати когось відмовився, то з хабарами керівництва бореться. Ідеаліст!

Цей ідеаліст прожив всього 39 років. 20 – в Одесі, 19 – в Москві.

І московська частина життя, на відміну від  одеської, схожа на казку. Ідеальний співавтор, фантастичний успіх романів, кохана дружина Валечка, обожнювані сини Петя та Ілюша. Подорожі за кордон – в Європу, Америку. Про  таке звичайна радянська людина і мріяти не могла.

І найдивовижніше – і він, і його старший співавтор Ілля Ільф залишались напрочуд  порядними людьми.

В 1991 внук Євгена Петрова Євген Катаєв подарил Одеському літературному музею частину родинного архіву. Оба автора  – Ільф і Петров – були однолюбами. І така ніжність у листах Петрова до дружини, таке кохання, розуміння, навіть жертовність – коли головне – це щастя другої людини. Він був сильний, турботливий, люблячий.

14 грудня 1933, наступного дня після свого дня народження, він пише коханій дружині з Парижа: «Не отримую від  тебе листів. Сумую. Постійно про тебе  думаю. Кохаю. Вчора мені наснився Петрусь. Снилось, що він  тут,  в Парижі, я його показую знайомим («ось, погляньте, який у мене син – Петя») – і виймаю його з ліжечка. А він  чомусь  маленький, на півтора рочка, у  сорочечці, сонний, але веселенький. И  розмовляє, мов дорослий. А тебе бачив раніше на кілька днів. Вранці ніяк не міг згадати, якою ти мені наснилась.  Але, у всякому разі, якось дуже гарно.

    Моя ніжна, маленька кізонька! Не будь свинкою, напиши нарешті. <…>

    Кохай мене, кізонька. Дивись! Я тебе дуже, дуже кохаю. <…> Обійми Петруся і гарненько його розцілуй. <…> Твій, сподіваюсь, єдиний, Женя.

    Вчора був день мого народження. Пам’ятаєш, скільки  мені  років? Чи вже забула? В зв’язку з цим урочистим «фактом» я  пригощав обідом (хорошим) Еренбурга з дружиною (я з ними дуже  заприязнився) та Ілю. Несподівано отримав подарунки. Еренбург  подарував  мені  ящик відмінних манільських сигар-регалій, а його дружина, Любов Михайлівна, – записник у червоній саф’яновій палітурці.  Я  так давно не отримував подарунків, що дуже здивувався.

    А ти, кізонька, отримаєш від мене подарунки завчасно, ще до дня народження. І в день народження – також. Незабаром Петрусів  день.

Не забудь!»

І останній лист, що зберігся – до дружини в Ташкент. Вона, яка звикла до щасливого життя, коли чоловік поряд і все може, опинилась в евакуації  з двома дітьми. І вона пише ображено, що тут, в евакуації інші письменники, що молодше,  ніж  Петров. Вони тут з родинами, а вона – одна. Чому ж він не поряд? Він що називав її «коханою дівчинкою, Валечкою, козінькою»?

У  листі Петрова, отриманому  з рук в руки, обминаючи  цензуру: «гроші, що я вже надіслав, бережи і  витрачай їх економно. Не пиши мені, що на них важко прожити. Я сам це знаю. Не красти ж мені! <…> Не цурайся людей, не хвилюйся через те, що якісь  блатмейстери щось десь  отримують, а ти не отримуєш. Не хвилюйся, що якісь люди їдуть до Ташкенту, а твій чоловік залишається на фронті. Я ніколи так в житті не працював, як зараз, і я пишаюсь цим. <…> Постарайся забути, що були колись мирні часи. І чим швидше ти про них забудеш, тім швидше настануть нові, щасливі, мирні часи. Я привезу вас тоді до Москви, ми відремонтуємо нашу квартирку и чудово заживемо там». 

 

Щасливо зажити не довелось.

Петров був справжнім чоловіком, як би шаблонно і заяложено не сприймались зараз ці слова. І загинув на фронті.

Петров – веселий, люблячий, дотепний, музичний. Франт у капелюсі і модному костюмі, красунчик в елегантному плащі. 

Автор безсмертних романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля».

 

Олена Яворська