2 жовтня виповниться 140 років   з дня народження Михайла Івановича Жука. Він народився 2 жовтня (20 вересня за старим стилем) у містечку Каховка.  З осені 1925 року життя його було пов’язане з Одесою. Художник, прозаїк, поет, казкар, драматург,  викладач – і все це у одній особі.

Значна частина літературного архіву М.І. Жука зберігається в Одеському літературному музеї. Продовжуємо серію публікацій до ювілею видатного діяча української культури.

Казку «Слабий на очі», написану у середині 1920-х років,  можна вважати за автобіографічну. Розпач митця, що не може і не хоче пристосовуватися до навколишнього світу – це і про самого Михайла Івановича. Публікується за рукописом, зі збереженням авторської   орфографії.  

     

  М.Жук

 Слабий на очі

 I

Жив на світі убогий чоловік, якого звали – «Ор». Всі з його сміялися і дражнили: «Ори, мели, їж!» Він нічого – теж посміхається, лясне пальцями – от так: великий до середнього, потому – лясь! – ще й –ха-ха! – і засвище. А свистіти він умів чудесно. Ви чули, як свище вітер восени? – так куди ж йому, навіть половини того не виходить, що у його. Потому Вітер шукає якогось струменту, щоб посвистіти: димарь, ринву, голі віти у дерев, чи там навіть соломинку. А тут нічого – просто губи дудочкою і… Ах, як свище! От і все. Хіба що карі і великі очі, та довге, чорне волосся. Хіба що обличчя смагле, як у цигана, та зуби такі білі-білі.

Га? – що він робить? – маляр, малює квіти. Про людей каже, що їх не варто малювати, бо виходять кращими, ніж вони справді. А от квітки – так ніколи кращими не виходять. А що ви думаєте – може й так.

От і сталося, що він заробляв собі на життя тим, що добре бачив. Воно, правда, не сите життя було, бо жив на світі убогим.

І як він не думав – не міг вирішити: чи варто добре бачити, – за такі річі люде не дуже дякують.

Що ж було приємним, так це те, що пошепки люде казали часом так, як воно є… Біле звали білим, а чорне – чорним.

II

Дурний, злий і поганий був король тієї країни, де жив маляр.

Коли маляр народився, то король уже був старий. Поки вирос маляр, то помер король. А так, як у його не було родичів, то мійсце, де король сидів, – лишилось порожнім. Народ захвилювався і на диво почав балакати про все так, як воно було: злодійство взивав злодійством, хабарі – хабарями, морду – мордою, а лице – лицем. І так весело було. Та всі помилилися: знайшлося родичів багато. Спочатку трудно кожному було довести (а де-яким і незручно), що вони родичі королю. Так вони трохи пошепталися і погодилися зайняти мійсце короля разом. І сказали, що працюють од усіх. Всі спочатку здивувалися… щось буркнули під ніс. Потому згадали короля, який завше суворо розправлявся з ними за такі річі, то й замовкли… Не зразу, а поволі.

Та замовкли так же міцно, що тиша настала по всій країні.

І бачив маляр одне, а чув зовсім инше.

І зневірився він у своїх очах. Продав квачики, та купив хліба. Трохи згодом фарби продав і також проїв. Миші ночами гризли його малюнки, а порох запорошував недоїдене.

Літом у хату нахабно заходила спека, а зимою так само холод. І нічого не можна було зробити – сядуть собі і живуть, скільки їм треба.

А на всіх кутках люде кричали, що все гарно. Грали музики, співали замерзаючі та голодні хори, танцювали самі собою ноги, малі діти поверталися у великих злодіїв, а все було гарно… Всі казали, що гарно.

Очі не погоджувалися, і маляр замовк.