Нині все змінилося. В Україні знову війна, війна із Росією, яка напала на нас 24 лютого. І сьогодні ми переживаємо все те, із чим зіткнулися наші рідні у далекі роки Другої світової війни — бомбардування міст, біженці, мільйони біженців.
Тоді ніхто з моїх родичів не залишився в окупованій Одесі і особисто про життя в той період розказати не міг. Всю велику сім’ю зі старенькою матір’ю, дочками, невісткою, онуками змогла вивезти в евакуацію до м. Уральськ у Казахстані моя бабуся – Скляренко Марія Акимівна.
А чоловіки – син та зять пішли на фронт, зять загинув а син довгий час вважався загиблим, але вижив.
Колишня нащадкова робітниця джутової фабрики, оскільки її мати з кінця 19 століття там працювала, Скляренко М.А. також починала свій трудовий шлях на цій фабриці, вийшла заміж за красеня майстра, народила трьох дітей і втратила чоловіка на громадянській війні.
З 1930 року бабуся зв’язала своє життя з поштовою роботою, з 1932 року вона стала працювати в Одеському відділенні перевозки пошти залізницею на посаді начальника парка поштових вагонів. Ця посада і дозволила їй евакуюватися зі всією сім’єю до Казахстану 10 жовтня 1941 року, тобто за 6 днів до зайняття міста румунськими військами.
Трьохкімнатна квартира № 5 по вул. Дальницькій, 17, де мешкала сім’я була залишена з усіма майном. Зрозуміло, що покинуті квартири пустими не залишалися, їх займали або сусіди, або люди, житло яких було зруйновано, або ті, хто не міг залишатися в старих квартирах, іноді окупанти.
Нашу вільну квартиру зайняла родичка однієї з сусідок, як казали раніше в Одесі, а іноді і зараз можна почути, «мадам» Єфросинія Сафонова. Під час румунської окупації офіційним зверненням до жінок було «пані». Саме так вказувалося в документах окупаційної влади.
Коли в Уральську стало відомо про звільнення Одеси 10 квітня 1944 р. від фашистських загарбників, першою з сім’ї до Одеси повернулася бабуся ( як я зараз розумію мешканців зруйнованих російськими фашистами міст і селищ України, які повертаються додому). Вже 6.05. 1944 року, як вказано в її трудовій книжці, вона знову була прийнята на посаду начальника парка поштових вагонів.
Не знаю, яким чином їй вдалося виперти «пані» Єфросинію Сафонову зі своєї квартири, але не сумніваюсь, що зі своїм бойовим характером вона зробила це швидко.
Але боротьба за справедливість продовжувалася, оскільки з квартири зникло майже все майно, що було залишено. І тоді Скляренко М.А. звертається з заявою до Іллічівської районної ради, де вказує, що її квартира була залишена при евакуації з усім майном при свідках і надає перелік залишених речей. Мені було цікаво читати цей перелік, оскільки деякі з речей я пам’ятала з дитинства, а єдиним предметом я досі володію.
Приємно було дізнатися, що в сім’ї була швацька машинка «Зінгер» (ножна), патефон з платівками, скриня дубова для зберігання зимового одягу, самовар¸4 картини в рамах, годинник настінний дубовий, письмовий стіл дубовий, різні шафи, дубові стільці, а також (увага!) мідний таз.
Як вказує бабуся, більшість речей знаходяться в інших квартирах і просить допомогти їй повернути сімейне майно.
Я також не знаю, яким чином їй були повернуті сімейні речі — через суд, або під тиском місцевої влади, але все ж таки більшість їх була повернена.
Щоби захистити себе від звинувачень в крадіжці, Єфросинія Сафонова надала два свідоцтва про продаж їй Одеським міським Муніципалітетом 03.02.1943 року цінностей з їх повним переліком і вартістю. З одного боку свідоцтво про продаж складено румунською мовою з підписом директора Інвентарної Дирекції Муніципалітету г-на Андронаке, з другого боку – той самий текст російською мовою. Перелік речей в свідоцтвах багато в чому збігається з переліком, вказаним бабусею.
Для мене ці два свідоцтва про продаж є ще і доказами того, що румунська окупаційна влада збагачувалася за рахунок залишеного одеситами в квартирах майна, оскільки не тільки його привласнювала, але й ще і отримувала кошти за рахунок його продажу.
В дуже цікавій і змістовній книзі «Одеса 1941–1944. Пережити окупацію» Олександра Бабича в 11 розділі розглядається окремо «квартирне питання» і його вирішення окупаційною владою. Автор пише: «Хаотичні переїзди і захоплення житла неминуче привели би до конфліктів, і ситуація вимагала якоїсь логіки та порядку. Румуни це розуміли, крім того, вони вважали це все своїм майном. Тому одним з перших Муніципалітет прийняв Постанову № 2, якою вводилися правила користування рухомим і нерухомим майном.
Параграф 4 цієї постанови передбачав, що усе майно осіб, які покинули місто перед вступом румунських військ, є державною власністю і надходить в повне розпорядження міського Муніципалітету.
В параграфі 5 вказувалося: а) якщо майно залишилось в безлюдній квартирі, керуючі будинками, коменданти та уповноважені зобов’язані скласти його опис та закрити приміщення; б) якщо в залишеній квартирі вже є нові мешканці, скласти опис залишених речей і здати їх на зберігання мешканцям під розписку, опис залишається у керуючого» (арк.391–393).
Як Одеса була пограбована фашистськими загарбниками, скільки цінностей було ними вивезено (у тому числі культурних) добре відомо і описано, але і такими дрібницями як продаж фактично вкраденого майна окупаційна влада також не гребувала.
Звісно, румунські солдати також займалися грабежом населення. В одеських дворах ще довгі роки можна було почути розповіді, у кого і що вони поцупили. Але те, що зараз ми дізналися після звільнення українських міст і селищ від рашистів, не тільки по жорстокості, але і по цинізму і розмірам перевищує награбоване фашистськими солдатами.
Недарма художник зобразив російського солдата з потворним свинячим рилом, пакетом з награбованим у мирного українського населення і вкраденим кондиціонером за плечима. А фото вкраденої другою армією мира собачої будки обійшло весь Інтернет.
Мені також дуже подобається серія одеського художника Igor Gusev «3 світова війна 2022», де він в тому числі геніально торкнувся теми мародерства рашистів з використанням класичних сюжетів російського живопису (і не тільки).
Але якщо повернутися до основної теми, то зараз з довгого переліку бабусі я володію тільки мідним тазом, в якому я кожного року варила джеми і довго не знала його таку захоплюючу історію. І я впевнена, що, якщо він пережив Другу світову війну, то переживе і цю, Велику Вітчизняну війну, а Росія після нашої перемоги на довгі роки «накриється мідним тазом».

Ольга Козоровицька