Веніамін Бабаджан – ім’я несправедливо забуте в літературі. Значною мірою ім’я одеського поета караїмського походження було повернуто краєзнавцем, істориком та бібліофілом Сергієм Лущиком, який збирав матеріали про життя й творчість Бабаджана протягом сорока років.
Веніамін Бабаджан народився в 1894 році у караїмської купецької сім’ї. Навчався в четвертій чоловічої гімназії. З часів навчання в гімназії виявив інтерес до теорії та історії образотворчих мистецтв, малював маслом та аквареллю. Перша художня робота датується 1913 роком. Достроково пішов на військову службу у чині єфрейтора. Через рік був звільнений у запас. Подавав прохання про зарахування в одеське художнє училище, але пізніше передумав і вступив на юридичний факультет Імператорського Новоросійського університету. У 1914 році був прийнятий на військові збори. Незважаючи на клопотання батька про звільнення сина від військової служби як студента університету, Бабаджан все-таки залишився на службі.
До 1918 року перебував у діючій армії. У цей період Бабаджан робить записи в зошитах, веде щоденники, на перший план виходить не живопис, а поезія. Перша книга віршів «Кавалерійські перемоги» вийшла в 1916 році під псевдонімом Клементій Бутковскій. До збірки вийшли вірші, написані на фронті. Поет хотів показати війну як страшні робочі будні. За радянських часів авторство книги приписувалося літературознавцю Ю.Г. Оксману.
Як художник Бабаджан в 1917 році виставляє свою роботу «Портрет дівчинки» на виставці Товариства незалежних художників Одеси. В Одесу повертається в березні 1918 року, відновлює навчання в університеті, бере мальовничі уроки в студії художниці Олександри Екстер.
В. Бабаджан – один з ініціаторів-засновників та учасників «Вільної майстерні», заснованої в 1918 році. З цього приводу у Е. Багрицького є жартівливий вірш, присвячений В. Бабаджану:

Поэт, художник и политик,
Певец, купец и ветеран,
Привет вам, славный «омфалитик»,
Верблюдоногий Бабаджан.

В Видавництво «Омфалос» було задумано як жарт, поступово стало одним з найцікавіших та впливових в Одесі в період Громадянської війни. Керував видавництвом В. Бабаджан. У «Омфалосі» вийшли дві книги його віршів «Вершник» (1917) і «Зоя» (1919), а також його книги про художників «Врубель» і «Сезанн». У збірнику були видані книги віршів двох поетес – «Вірші» Н. Крандіевскої і «Пенати» З. Шишової. Вийшли книги Р.-М. Рільке в перекладі А. Біска, Е. Верхарна в перекладі М. Волошина та Ередіа в перекладі Г. Шенгелі. «Омфалос» видає літературознавчі праці – Л. Гроссман «Вівторок у Кароліни Павлової» та «Портрет Манон Леско» і «Досвід теорії прози» М. Лопатто. Сам М. Лопатто (чоловік однієї з сестер Бабаджана) так відгукувався про «Омфалітичний Олімп»: «Разом з Миколаєм Бахтіним ми ще в Петербурзі і майже не публікуючись зайняли позицію дуже критичну по відношенню до всієї нашої лжепоезіі останніх десятиліть <…> Іронічні вірші (див. «Омфалітичний Олімп») Бахтін, Бабаджан і я писали для вправи у вдосконаленні техніки, як музиканти грають гами або етюди. Окремих віршів було безліч, десятки вигаданих поетів пародіювали неправдиву лірику».
У 1919 році Бабаджан йде в Добровольчу армію. Разом з ним виявляється в Добрармії його молодший брат Йосип. У січні 1920 року частини, де служили брати, були відправлені до Феодосії. Брати опинилися на різних пароплавах, пізніше Йосип поїхав до Константинополя. В. Бабаджана заарештували більшовики, але незабаром після клопотання М. Волошина випустили. У грудні В. Бабаджан був розстріляний.
Незважаючи на тяготи і перипетії фронтового життя, Веніамін Бабаджан продовжує займатися малюванням, пише стіхіфотографіею. Про фотографію В. Бабаджан неодноразово згадує у листах: «Посилаю <…> негативи свого старого апарату. (1 кв. 1916); «Сьогодні після обіду <…> я зарядив аппарат. Я зробив п’ять знімків. Всі вийшли відмінно <…> відправлю кращі». Хоча в домашньому архіві родини немає групових знімків, збереглося багато зображень самого Бабаджана як в формі, так і в цивільному.
Аналіз його листів до сестри дозволяє зробити висновок про те, що подібні мистецькі практики стають свого роду звільненням від складнощів ситуації, в яку був втягнутий поет, і в той же час виступають практикою створення себе, таким собі подвижництвом, душевною працею, яка дозволяє знайти цілісність себе і зберегти ідентичність, допомагаючи протистояти зовнішнім соціально-політичним деструктивним впливам. Так, в кінці 1915 року Бабаджан пише Лопатто: «Сьогодні 31 грудня… За минулий рік я написав близько 60 віршів, погодься, як би це ні було кепсько, це все-таки подвиг». У той же час в листі до своєї сестри Тотеш Бабаджан пише: «Зараз у мене дні гіркого спліну, внаслідок чого я пишу вірші з особливою ретельністю. Це жалюгідні вірші, яких ніхто не читає…». З наведених рядків видно, що для автора в даному випадку результат має другорядне значення; цінність тут знаходить процес створення вірша, оскільки сам автор безпосередньо емоційно в цей процес залучений. Поряд з фронтовими картинами, які є лише фоном для переживань автора, в збірнику «Вірші», з’являються творам яскраво вираженим ліричним характером:

Какая пыль! Срывает ветром
С идущих шляпы и плащи.
Прохожая, затрепещи
Пером и золотистым фетром.
Нескромным взором из окна
Слежу волненье нежных линий,
Хвалю наряд, златой и синий
В котором ты обнажена.

Бабаджан – художник, тому у вірші кілька разів згадуються кольори – синій, золотистий. У деякому роді вірш містить іконографію, притаманну епосі модерну: перо, темно-синій колір «золотистый фетр», «волнение нежных линий». Настрій меланхолії тут створюється дієсловами, що надають невловимі, мінливі стани – «срывает», «затрепещи».
Фрагменти листування цього періоду дозволяють сформувати образ Бабаджана-читача і уявити коло його читання: «Я відіслав книги, перечитані і недочитані – купа досить брудна» (10 січ. 1916), «Даремно ти думаєш, що мені потрібні тільки новинки. Я такий неук, так мало читав, що буду тобі вдячний за будь-яку гарну книгу, абсолютно не залежну від її віку» (27 січня.). У деяких листах В. Бабаджан чітко формує літературні замовлення: «Я тобі буду вдячний, якщо пришлеш наступне: Олена Гуро “Шарманка”, Федір Сологуб “Полум’яне коло”, вірші, Рабіндранат Тагор “Місячне сяйво”, поеми про дитинство». (18 янв.); «Буду дуже вдячний Вам, якщо надішлете мені зібрання творів Тютчева» (12 квітня.).
З листування також стає очевидним, що музика грала значну роль у духовному житті В. Бабаджана. В одному з листів, яке було відправлено з Одеси 30 листопада 1915 року зустрічаємо наступне: «Був на« Євг. Онєгіні» <…> в концерті. Вчора виступала скрипалька Лола Тези і піаніст А. Розенблюйм, мій товариш по гімназії, відмінний піаніст <…> Познайомився <…> з талановитим петроградським піаністом Попруженко». У наступному листі, датовану 7 грудня 1915 року: «В Одесі встиг послухати досить багато музики <…> Для Віталія Шаровнікова купив п’ять зошитів нот <…> мені б дуже хотілося отримати фантазію Моцарта».
З представлених фрагментів листів можна зробити висновок, що духовне життя автора була дуже різноманітним, насиченим, він цікавився як живописом, так і музикою, писав вірші, займався фотографією, захоплювався історією мистецтв.
Що стосується тематики віршів, то поряд з ліричними віршами, з’являються і такі, в яких звучать іронічно-філософські роздуми про світоустрій і про відносну цінності того, що відбувається на землі.

Два вора, встретясь в переулке
Пеняли на голодный день:
«Совсем не ходят на прогулки –
Боятся, что ли, или лень.
Опять же – скверная погода
И все засели по домам.
Плохое осень – время года,
Совсем наживы нет ворам.»
Бог все слыхал и жалко стало
Ему заблудших малых сих.
Луна на небе просияла
И ветер в улицах затих.
И вот на площади пустынной
При свете трепетной луны
Забрали воры два с полтиной
У подполковничьей жены.
Так Бог печется равномерно
О счастье стада своего
И то, что зло для одного
Для двух других совсем не скверно.

Серед віршів, написаних в Одесі в 1916-1918 рр., чимало таких, в яких центральне місце займає природа; особливо часто поет звертається до опису одеської осені. М’яка та затяжна одеська осінь чарувала не тільки поетів, а й прозаїків, зокрема К.Г. Паустовського. Автору в даному вірші вдається зафіксувати перехідні стани природи, він звертає увагу на непомітну красу осінніх пейзажів і на те, якими тонкими стають почуття людини в цей період:

Не чувствуешь ли ты, что в октябре
Как будто все просторнее в природе,
Как будто бы в летучем янтаре
Веселье-смерть гуляет на свободе.

Холодная бледней голубизна
И ветер разгулявшийся гуляет
И щедро северная сторона
Нам стаи птиц пугливых посылает.

И словно кто-то правит торжество, –
Веселое и странное убранство!
Как все пестро! Но что пышней всего –
Роскошное во всем непостоянство!

Дни все короче. По ночам луна
Меж туч меняется в неровном беге.
И веет северная сторона
Порывистым дыханьем льдистой неги.

У цих рядках прочитується вже знайомий нам настрій тихої меланхолії, поет відчуває, що осінь дарує відчуття свободи і простору, але в той же час крихкості й нестійкості буття. Але поряд з меланхолійними настроями в деяких «осінніх» віршах прочитується надія на довге життя.

Осень звенит прозрачностью
В бледнеющей синеве.
Море и берега опустели,
Трава стала суше и гуще,
Акации притаились, ожидая того дня,
Когда налетит ветер
И сорвет слабые листья.
И солнце уже не серебристо:
Его лучи заметно потускнели,
И вот этим-то янтарем
Наливаются яблоки и груши,
Виноград и пушистая айва.
И вот этим-то янтарем
Наполняется моя душа,
Ясной и пустой теплотой
И готовностью долго жить.

Навіть у найскладніші періоді життя автору вдаватися зберігати поетичне сприйняття життя та оптимізм.
Збірка поезій «Зоя», що датується 1919 роком, відзначена жартівліво-романтичними настроями и увагою автора до станів природи:

Нет нынче в декабре мороза,
Зимы не чувствует никто.
Не вянет на прогулке роза
В петлице летнего пальто.
Лишь ранним утром, лишь украдкой
Законный подтверждает срок
Ласкает щеки влагой сладкой
Душистый робкий холодок.
Но это не зима: нет снега,
А главное, – в груди моей
Капризная вскипает нега
И сердце бьется веселей.
И каждый раз при нашей встрече
Украдкой повторяю: Ах!
Зачем весной такие плечи
Томятся в тягостных мехах?

Жартівливим куплетом звучить наступний вірш, що датується 1918 роком:

Красавица, чтоб впредь не раздражать поэта,
Заметь, прелестная, пожалуйста, вот это.
Не экономничай на платьях. Но портних
Бери всегда с разбором. Часто в них
Мы ошибаемся, ища в Палэ-Рояле
Вершин рукомесла. Меж тем едва ли
С тобою соглашусь. Меня проверить чтоб
На Александровском проспекте в «Modes of Robes»
Попробуй заказать себе такое платье,
Чтоб страстные его не портили объятья.

Образ Одеси в віршах В. Бабаджана (незважаючи на їх нечисленність) надзвичайно цілісний. Автор відзначає і принадність одеської осені, і специфіку соціальних умов міста 1917-1918 рр., цікавиться повсякденними дрібницями – магазинами в Пале-Роялі, жіночою модою.
На підставі поданих віршів можна зробити висновок, що молодого поета цікавили вічні філософські питання, йому були не чужі як переживання тихого смутку і меланхолії, так і жартівливо-іронічні настрої. Особливу цінність доробок автора знаходить в зв’язку з тим, що велика частина творів писалася в складних соціально-історичних умовах.

Kateryna Iergieieva