У багатьох в родині зберігаються трикутнички фронтових листів. Зі штампом військової цензури або без штампа – передані з оказією. Писали їх рідним, друзям і часто ці листи були єдиним способом дати знати про себе.
У фондах Одеського літературного музею є лист, якому сімдесят дев’ять років. Написав його один фронтовий кореспондент іншому. Василь Гроссман, автор однієї з найкращих і найстрашніших книжок про війну – Сергію Бондаріну, журналісту, письменнику, одеситу.
Василь Семенович Стефаник (1871-1936) – український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. В Одесі Василь Стефаник не був, але ім’я його було відоме. В експозиції Одеського літературного музею представлена газета «Одесские новости» за 19 листопада 1905 року, в якій опубліковані оповідання «Поле» та «Біда», перекладені російською мовою.
Знову використовувалася проза, перетворена в драматургію. Але на цей раз вона розкладена була на чотири голоси, на чотири характери, на чотири ролі, які виконували Вершкова, Фараонова, Цирюльників і Левінзон. Підступність символізував розкішний кіт, посаджений в клітку, а любов – голуб, в пожежному порядку спійманий на горищі Палацу студентів і теж посаджений в клітку.
На виставці «Видання 1941-1945 рр. з фондів ОЛМ», приуроченій до Дня Перемоги над нацизмом, ми показуємо роль книги в період Другої світової війни. Всього в музейній колекції зберігається понад чотирьох сотень книг, виданих в період воєнного лихоліття. Найцікавіші з них представлені нами на виставці.Час війни трагічний і багатогранний і тому на виставці ви можете побачити книги, що відображають як героїчну боротьбу народу з фашизмом, так і похмурий період окупації, книги наших одеських авторів, видання з бібліотеки червоноармійця.
Іван Рядченко (1924-1997) – поет, драматург, сценарист. Народився в Одесі, в родині моряка.
У червні 1941 року, відразу після закінчення школи, пішов на фронт спочатку солдатом, пізніше офіцером. Двічі був ранений. Тема війни для поета стала провідною протягом всього життя.
Життя студії завмерло на деякий час – Сташкевич поїхав поступати на режисерський факультет в Москву. Як би не був налагоджений механізм годинника, як би не білів циферблат, ні виблискували б шестерінки, але без пружини годинник йти не буде. Едік Цирюльників спробував було відновити практику занять з постановкою етюдів, але це якось само собою закінчилося. І канікули тяглися до тих пір, поки Олег не повернувся з Москви. Зі сценарною розробкою «Как поссорились…».
Принагідно зауважу, вони не тільки справляли таке враження більше чверті століття тому, вони і справді були такими. Це – не голослівне висловлювання. Сьогоднішні лаври Яніслава Левінзона і Ігоря Кнеллера – тому свідчення. Розлучилися зі сценою, за різних обставин, Ігор Гріншпун, Едик Цирульників, Наташа Вершкова, Аня Фараонова. Але не сумніваюся, що кожен з них на своєму терені талановитий.
У цьому році одеському поетові Ігорю Івановичу Павлову виповнилося б 90 років. Павлов – один з найяскравіших одеських поетів нашого часу – був так званим поетом «андерграунду». Він ніколи не мав ніякого відношення до офіційної літературі, ніколи не був членом жодної Спілки Письменників.
Від’їзд Аліка – це було знайомство з ритуалом пити шампанське на пероні, коли тобі зовсім цього не хочеться, дивитися на живу людину останній раз в житті. Тоді, в листопаді 1975-го виїжджали назавжди. Махціер був вірний собі. Заходячи в вагон, він голосно радив тим, хто його проводжав: «Розходитеся по одному», а потім вже з підніжки удаляющегося поїзда махав рукою і кричав: «До скорої зустрічі!».
Парафраз на пушкінську епіграму з’явився в березні 1976 р. Бо в лютому 1975 року в «Вечірній Одесі» з’явилося оголошення, приблизно такого змісту: «Студія при Одеській філармонії оголошує конкурс для молоді, яка бажає обрати професію актора. Співбесіда відбудеться в Будинку актора в такий-то час, такого-то числа. Відбором майбутніх акторів займаються Є. Ланськой, О. Сташкевіч, А. Махціер».
